2. Нічого особистого

Ендрю стукав у двері апартаментів тренера Ваймака протягом тридцяти секунд, перш ніж той грубо крикнув: “Притримай своїх бісових коней!”

Все гучніше й гучніше було чути його кроки. Ніл думав, що він готовий зустрітися з тренером найгіршої ексі команди 1 класу NCAA, але все одно зробив крок назад, коли двері відчинилися й в проході з’явився чоловік середнього віку. У білій майці та боксерських шортах, тренер виглядав саме так, як Ніл уявляв людину, відповідальну за команду Лисів. На його обличчі залишилися лінії від подушки, а на голих руках виднілись татуювання у вигляді полумʼя. Кевін різко штовхнув Ніла, і той зрозумів, що так він проявляє зневагу.

Ваймак був надто сердитим на Ендрю, аби помітити це: “Ти впустив себе через ворота, але не потурбувався відчинити довбані двері самому?”

Ендрю підняв свої руки долонями від себе та знизав плечима: 

– Було б грубо просто увійти.

– Ну звісно, набагато ввічливішим було розбудити увесь будинок своїм шумом. Що ти, дідька лисого, хочеш? Уже сумуєш за моїм диваном, Кевіне?

Ендрю нахилив свою голову у бік Ніла й каламутний погляд Девіда простежив за ним.

– Будь ласка, Ендрю, скажи мені, що ти нікого не викрав, - попросив Ваймак із багатостраждальним зітханням, – я не розбиратимусь із цим гівном.

– Я спав, а не дрімав, – поглузував Ендрю, – схоже, що вороня випало зі свого гнізда.

Недовіра змінилась роздратованістю на обличчі чоловіка: “Ворон?”

– Його звати Натаніель Веснінскі, – відрізав Кевін, перш ніж Ваймак міг сказати щось, – йому потрібне місце, де переночувати. Він не створюватиме проблем.

– Ворони – це нічого, крім проблем. Гаразд, не стійте там як ідіоти. Заходьте усередину, – Ваймак відступив назад, даючи їм пройти. Вітальня пахла кавою та книгами. Там знаходилися лампа, заплямований диван, розташований проти стіни, та телевізор на звичайному столі навпроти. Журнальний столик, що був посеред кімнати, загубився під різноманітними паперами, мʼятими серветками та брудними кружками.

Ендрю вписався між Кевіном та Нілом і склав руки на грудях. Ніл відійшов подалі від нього й стояв струнко, поки троє людей роздивлялись його. Навіть Кевін виглядав так, наче думав про те, що все було б в рази легше, якби вони залишили Ніла на вулиці.

– Господи, скільки років цій дитині? – спитав Ваймак.

– Вісімнадцять, - холодно відповів Ніл.

– Першокурсник? Ніколи не чув твого імені.

Він отримав свій диплом про завершення старшої школи у січні, і восени повинен був почати свій перший курс в Університеті Едгара Алана, але що менше людей знає про нього, тим краще.

Кевін тільки розтулив свого рота, як Ніл перебив його:

– Я не був залежним від наркотиків чи у колонії, тому я не здивований, що ви не чули про мене.

– Можливо, Ворони проводять свій перший рік, навчаючись бути йолопами, замість того, щоб грати в ексі, – сухо сказав Ендрю.

– Принаймні нас вчать здобувати бали, а не віддавати їх, – злісно відповів Ніл. – Інші команди надсилали вам листівки з подяками після того, як ви дозволили їм виграти?

Губи Ендрю здригнулись вгору, натякаючи на усмішку, проте вона була аж ніяк не дружньою.

Брови Ваймака піднялись догори: 

– Тоді скажи мені, Містер Веснінскі, чому ти не пішов до свого університету? Я впевнений, що вони сумують за твоєю сонячною особистістю.

– Подумав, що зможу зробити день Кевіна трішки яскравішим, – огризнувся Ніл. Він майже відчув, як ніж Ріко впирався в кути його рота, коли він сказав:  «Розумний писок на дуже нетямущому юнаку».

На якусь долю секунди, Ваймак тільки витріщався на колишнього ворона, який доклав немалих зусиль, аби утримати зоровий контакт. Він був чоловіком приблизно відповідного віку, щоб здаватися схожим на батька Ніла, й цього було достатньо, аби коліна юнака перетворилися на рідину.

Ваймак повільно почав говорити: “Послухай, хлопче, у тебе не надто вигідна ситуація, аби так говорити. Скажи мені, чому ти насправді тут, або я передам тебе поліції, і нехай вони придумають, що з тобою робити, замість мене”.

У Ніла стиснулись груди: “Я просто проїжджав повз, але мене трохи завернуло. Кевін єдиний у цьому місті, кого я знаю”.

Певний час усі витріщалися на нього. Брехня вже розповсюдилась по кімнаті, й усе, що Ніл міг зробити– це чекати, щоб вони схвалили її або відхилили. Очі Ендрю, далекі та знуджені, навіть не ворохнулись, тимчасом як погляд Кевіна бігав між Нілом і тренером, та повертався до свого охоронця. Дей ходив із грацією та гордовитістю, але завжди шукав когось, хто прийняв би рішення за нього.

Нарешті, Ваймак зітхнув та повідомив: 

– Можеш спати на дивані, але щоб я не чув жодного бісового писку, поки не витягну свій зад із ліжка завтра зранку, ти мене зрозумів?

– Так, - відповів Ніл.

– Ми йдемо, - оголосив Ендрю, повертаючись до дверей.

Кевін завагався та сказав мʼякою французькою:

–  Поговоримо завтра зранку.

– Нам немає про що говорити.

– Натаніелю…

– Мені здається, що твій маленький друг сказав, що ви йдете.

Кевін вперто схрестив руки: 

– Я роблю тобі послугу. Міг хоча б на дві секунди прикинутись, що ти не повний бевзень.

Ваймак із Ендрю спостерігали за цими двома, поки вони дивились один на одного. Навіть під чоботом Ріко, Дей мав увесь світ під ногами. Усі в Гнізді поводились із Кевіном, як із принцом. На його нещастя, Ніл ніколи не любив кланятися, і поруч не було нікого, хто міг би його змусити.

– Збираєшся зламати мені пальці за те, що я огризнувся? – кинув виклик Ніл із злою усмішкою. Гаряче, самовдоволене хвилювання пройняло його груди, коли Кевін здригнувся.

– Ви закінчили? – протягнув Ендрю. Він клацнув своїми пальцями перед обличчям Кевіна, – йдемо, Кевін.

Ніл спостерігав за тим, як вони йшли, й не повертався до Ваймака, поки їхні кроки не зникли десь у зовнішньому холі. Його груди були сповнені потріскування, нечіткої статики, коли паніка почала наростати в його розумі. Він у смутку, в квартирі незнайомця, і не мав нічого, окрім речей у нього на спині й телефону в кишені.

Загалом, це була досить погана ніч.

– То що, Ріко вже помітив тебе для корту? – Ваймак вказав на пластир на обличчі Ніла. - Вражаюче, як на першокурсника. 

Ніл приготувався до огидного почуття, що дряпатиме його серце.

– Кевін не покинув Гніздо, доки не отримав травму, то як ти тоді отримав свій білет назовні? – спитав Ваймак.

– Весняні канікули, - пробубнів Ніл.

– Ага. Що ж, я не куплюсь на твою маленьку історію, але й не очікую від тебе правди. Якщо ти у біді, то ми, напевно, змогли б допомогти. Це щось на кшталт того, чим ми займаємось.

– Я в курсі, – огризнувся Ніл, – але, як я уже казав, я просто проїжджаю повз.

– Гаразд. Я принесу тобі ковдри та одяг.

Він розвернувся й зник у холі. Ніл провів рукою по засохлій плямі фарби, на його одязі. Панічна атака наближалась, наростаючи в його грудях, обіцяючи скоро показати себе. Він глибоко вдихнув декілька раз й почав планувати свої наступні кроки, чекаючи повернення Ваймака. 

«Усе, що я маю зробити, це одягнути те, що він мені принесе, умитися й лягти спати».

Ці думки не зменшили напруги, що стискалась у його грудях. Він мусив провести ніч у квартирі чоловіка, достатньо дорослого, щоб бути його батьком, і це лякало. Легені Ніла зморщились. У нього закінчувалось повітря.

Обережно, він уявив будиночок в горах, який  мати описувала у своїх розповідях, щоб відволіктися від тривожних думок. Він робив це повільно, будуючи деревʼяні сходи дощечку за дощечкою. Після цього Ніл уявив деку, що огинала весь будинок, й холодне, чисте повітря, що заповнювало його легені.

«З карнизів звисають дзвіночки, а біля дверей у горщику з гортензіями застряг блакитний вітрячок».

Він міг чути шурхотіння Ваймака у шафі в холі.

«Двері уже відчинені й всередині пахне дощем та соснами».

Ваймак зʼявився з простирадлом і ковдрою в одній руці та купою речей у другій. Відірваний від світу, Ніл спостерігав, як він поклав речі на диван.

– Ванна кімната знаходиться ось там, з правого боку, – грубо сказав Ваймак, вказуючи у кінець холу, – там є запасна зубна щітка, у шухляді під умивальником. Можеш брати усе, що є на кухні. Тільки спробуй не шуміти.

– Так, – вичавив із себе Ніл. Його розум знаходився за сотні кілометрів від нього.

Ваймак дивно глянув на хлопця й пішов. Коли двері у кінці коридору зачинилися, Ніл виринув із своїх думок. Він перемістив свою вагу на ліву ногу й потягнувся, щоб взяти речі з дивану.

Хлопець скористався туалетом й вимив руки, не дивлячись на своє відображення. Оскільки Ніл не мав апетиту, він почистив зуби, повернувшись спиною до дзеркала. Хлопець сплюнув, прополоскав рота, й змінив свої чорні речі на великі фланелеві штани та мішкувату футболку, які йому дав Ваймак. Поки Ніл перевдягався, його шви натяглись, але він стримав болісний стогін. «Не роби ні звуку»,- прошепотів Жанів голос крізь спогади.

Це все було неправильно. Яскраво-жовта футболка сягала середини його стегон, а комір був досить розтягнутим, щоб відкрити пухкий шрам, що петляв під ключицею. Краї зелених штанів збиралися навколо стоп Ніла. Колір одягу турбував його більше, ніж розмір. Це був перший раз за вісім років, коли він одягнув щось не чорного чи криваво-червоного кольору.

Руки хлопця трусилися, а думки верещали, як чайник, що закипів: «Неправильно, неправильно, неправильно, неправильно».

Ніл зціпив руки навколо власних, складених речей, вийшов з ванної, та пішов до дивану. Намагаючись ні про що не думати, він накрив грудкуваті подушки простирадлом і скинув їх в один кінець дивану. Ніл розстелив ковдру, намагаючись не думати про власне ліжко. Він порахував кроки до вимикача й повторив їх, коли стало темно.

Ніл заліз під ковдру й вслуховувався, чи не чути звуків із кімнати Ваймака. Усе було тихо та спокійно. Він був у безпеці цієї миті, тому змусив своє тіло розслабитись і дозволив страху поглинути свій розум.

Опік на щоці болісно спалахнув, коли Ніл зачепив пластир. Він загубив своє місце у світі, загубив свою мету. Ніл не зміг би жити, повернувши Кевіна у Гніздо, проте він помре болісною смертю, залишившись тут.

Невидимі руки стиснули горло. Паніка поглинала його, спалюючи нутрощі.

Десь у Ніла був дядько, Стюарт Хетфорд, хлопець знав лише те, що мати довіряла йому, поки була жива. Він був останнім, кому вона дзвонила, за день до їхньої спроби втекти. Саме дядько Хетсфорд, був володарем того місця, до якого мали бігти Ніл з матір’ю. «Він допоможе нам»,- сказала вона за десять хвилин до того, як пулі пронизали її груди.

Знайти його було неможливо, але Ніл все одно хотів спробувати. Це був єдиний шанс хлопця отримати свободу, або хоча б наближення до того поняття свободи, яку він коли-небудь зможе мати. Єдиною проблемою було те, що Ніл не знав як знайти свого дядька, та чи був той взагалі живий.

Він зрозумів, що у кімнаті достатньо повітря, але воно не потрапляло у його легені. Невидимі руки стиснули сильніше. Навіть у темноті, він міг бачити чорну одиницю і садистську усмішку: «Не роби ні звуку. Ти знаєш, що це тільки погіршує ситуацію».

На думку Ніла, тиша була гіршою за крик. Крик означав, що десь усередині зламаного тіла все ще є душа. Тиша ж значала підкорення, слухняність та смерть.

«Жан не мертвий»,- нагадав собі Ніл.- «Я його не чую, тому що він не тут».

Із нереальним зусиллям, він змусив свій розум повернутись до будиночку в горах, як вчила його мати.

Ніл уявив, як босоніж підіймається деревʼяними сходами, відчуваючи борозни та порізи під ступнями. Він спробував уявити вітряні дзвіночки й звук, що вони видавали б, коли вітер штовхав їх. Хлопець подумки відчинив двері й витер ноги об килим. Ніл вдихнув та прикинувся, наче міг відчути запах вологого, свіжого повітря, що шурхотів поміж вікон й колихав білі завіси. Підлога заскрипіла під його ногами й він подумав, що міг чути, як його мати ходить по будинку. Сіре світло пробивалося крізь вікна. Пісні пташок дрейфували разом із безглуздими нотами вітряних дзвіночків.

Його тіло розблокувалось й дозволило повітрю надходити до легень, поки він подумки просувався будинком. Руки Ніла розціпились, а мʼязи розслабились.

Нарешті, він зміг заснути.

Як завжди, Ніл спав кілька годин, та, коли він розплющив свої очі, усе було темним і неправильним. Хлопець відчував, що кімната була завелика, а стеля зависока. Повітря навіть близько не було схожим на те, з яким він зростав. Нілу знадобились кілька секунд, щоб згадати, чому не чутно дихання Жана й чому під ним були грудкуваті подушки, а не жорсткий матрац. Його плечі й спина жахливо затверділи, коли він прийняв сидяче положення.

Порожній, голодний шлунок хлопця стиснувся. Тривога стікала по руках і щеміла у серці. Тисячі «повинен» заповнило його розум. Ніл повинен бути у Гнізді, повинен зараз снідати разом із Жаном, повинен готуватись до ще одного тренування. Там була рутина, у якій його замкнули, тільки но він приїхав у Гніздо. Усі дні були однаковими, окрім другорядних варіацій: подорож до лазарету з зламаною кісткою, приватна зустріч із Майстром у нього вдома після досить великої помилки, падіння вниз із драбини, на яку йому не дозволяли підійматись перед цим. Навіть незважаючи на дивні нещастя тут і там, кожен день був ідентичним попередньому, і це майже заспокоювало. Йому не потрібно було думати, чи хвилюватися, він мав лише дотримуватися графіку й рухатись.

Ніл змусив себе відволіктись від думок про те, що зараз робить Жан, й почав думати над тим, як вчинити йому самому. Час для паніки знайдеться пізніше, а зараз йому треба було знайти гроші й забиратися геть з цієї квартири.

Вміння рухатись тихо у нього було ще задовго до того, як його передали Майстру. Ніл обережно встав із дивану й порахував кількість кроків до стіни, щоб увімкнути світло. Примруживши очі, він звикнув до освітлення й попрямував на кухню, аби знайти щось поїсти.

Кухня Ваймака була далекою від незайманих кухонь Гнізда. Мийка була заповнена брудними тарілками , а на дні кавника залишились пригорілі плями. Усередині холодильника Ніл знайшов три коробки на виніс, що пахли просто нестерпно, половину качана салату, що вʼянув, коробку молока й кілька упаковок масла. Хлопець замкнув двері, міцно стиснувши губи, й спробував заспокоїти своє роздратування. У шафках він знайшов пакет із булочками для бургерів й коробки попкорну, який потрібно готувати у мікрохвильовій печі. Поки Ніл обшукував усе на наявність їжі, він також перевіряв різноманітні каністри й банки, на приховані сейфи для грошей, але нічого не знайшов. Ще хлопець перевірив шухляди, але знайшов тільки консервний ніж, купони, якісь закрутки та плямисті срібні вироби. Під умивальником він знайшов пачку порожніх продуктових пакетів та відро з приладдям для прибирання, якими Ваймак навряд чи користувався.

Врешті-решт, Ніл вирішив поснідати булочками для бургерів. Він зʼїв дві і запив їх водою, після чого покрався назад у вітальню. На секунду він замислився, розглядаючи стіл, завалений брудними кружками й паперами, де ж людина, як Ваймак, могла зберігати власні кошти?

І тоді Ніл згадав треті двері у холі, біля ванної кімнати і навпроти спальні Ваймака, де той зникав раніше. Це повинна бути або друга спальня, або офіс і це було єдиним шансом хлопця знайти хоча б щось.

Ніл крався по коридору, поки його пульс відбивав у вухах. Він міг чути хропіння Ваймака, крізь двері спальні. Ніл затримав дихання й повернув дверну ручку офісу. Вона легко відчинилися й Ніл штовхнув двері, молючись, щоб вони не скрипнули. Він прочинив їх достатньо широко, щоб пролізти, але достатньо вузько, аби не ризикувати бути схопленим. Після того як хлопець зачинив за собою двері, він увімкнув світло.

Безлад у вітальні був нічим в порівнянні з безладом в офісі Ваймака. Всередині був стіл із книжковою поличкою, притиснутий до дальньої стіни. Папери, висипані з папок, хаотично лежали на підлозі. З лівого боку стояли шухляди, а на стінах висіли коркові дошки, завішані різноманітними графіками, записками й фотографіями. 

Ніл обережно пройшов, по засміченій підлозі, до книжкової полиці й почав обшукувати книжки в паперових обкладинках та блокноти, мовчазно засуджуючи кожну назву, що він бачив. Він ніколи не читав кримінальні романи, але зміг вгадати сюжет кожного з них по обкладинках, позбавлених смаку. Ніл зовсім не здивувався, коли знайшов кілька томів про жертв залежностей та абʼюзу. Він швидко прогортав книжки, перевіряючи їх на наявність різноманітних розрахункових чеків, але не знайшов нічого, окрім пошарпаної закладки.

Після того, як Ніл обшукав книжкову полицю, він перемістився до столу. Хлопець ретельно оглянув його, щоб запамʼятати безглузде положення кожного паперу й покинути кабінет в такому вигляді, в якому він був, не те щоб він очікував, що Ваймак помітить, якщо щось посунеться.

Двері навпроти відчинилися.

Тіло Ніла завмерло, а розум заповнився брехнею: «Я загубився по дорозі до ванної кімнати», «Не міг спати, тому пішов на пошуки чогось почитати», «Я зацікавився новою командою Кевіна», але всі вони були розбиті на шматки, як тільки Ваймак навстіж відчинив двері до кабінету й зафіксував свій суворий погляд на хлопцеві. Страх стиснув його горло, неначе колючий дріт, й кожної секунди, що вони продовжували дивитися один на одного, він затягувався  все сильніше.

«Я не тримаю готівки у себе в кабінеті», - сказав Ваймак.

Вуха Ніла були сповнені сотнями «Молодший, чому ти не в ліжку?». Він все ще носив шрами з тієї ночі, проведеної навколішки на уламках тарілки, що розбив.

Ніл важко ковтнув, намагаючись виробити достатньо слини, щоб послабити язик.

– Ходімо, – сказав йому Ваймак, заохочуючи його жестом руки, – Поклади ті папери туди, звідки ти їх взяв, і тоді поясниш усе за чашкою кави. 

Як тільки Ваймак відвернувся, тіло Ніла розслабилось і кров відхлинула від його лиця. У Гнізді він знав, чого треба очікувати: удар тростиною по обличчю, лезо, що проникало під шкіру, ще один удар, а останнього разу ключкою по ребрах. Тут він не мав жодної гадки про те, що з ним зробить Ваймак. Ніл не був одним із свавільних Лисів Ваймака. Хлопець був всього лиш гостем, що створював проблеми й перетнув межу.

Поки Ніл йшов до кухні, він задавався питанням, чи не здасть Ваймак його поліції. Хлопцеві було вісімнадцять, тому правоохоронці не могли взаємодіяти з ним, як з дитиною, що втекла з дому, але Моріями мали своїх людей всюди. Цікаво, Ріко уже розповів їм, що Ніл втік?

Ваймак позіхнув, спостерігаючи за галасливою кавоваркою, коли Ніл врешті увійшов до кімнати, почуваючись тонким як папір та зімʼятим на краях. Страх змусив його заговорити першим.

– Слухайте, це нічого особистого, але…

– Ти обшукав мої речі в моєму ж домі. Відчувається доволі особисто, як на мене.

Слизький страх збирався в шлунку Ніла.

– Ти й сам знаєш, яких людей я беру до себе в команду, – продовжив Ваймак, – тож я почуваюсь трішки ображеним, що ти думаєш, наче я достатньо тупий, аби зберігати гроші у себе в кабінеті.

Ваймак зробив крок на зустріч Нілу і юнак відступив назад швидше, ніж зміг себе зупинити. Ваймак замовк й похмуро, розуміючи, посміхнувся. Ніл сердито дивився на свої босі ноги й почувався так, ніби здав частину інформації про себе.

– Я збираюсь запитати тебе дещо і  хочу, щоб ти відповів чесно, бо я не в настрої вислуховувати ту хрінь, що ти мені розповідав.

Ніл змусив себе підняти погляд на чоловіка.

– Чи ти будеш в безпеці, повернувшись до себе додому?

Ніл не відповів.Ваймак скривився:

–Кевін не багато говорить про те, що відбувається в Гнізді, але, щоб зрозуміти наскільки зіпсоване його психічне здоровʼя, й психотерапевта не треба. Я розумію, чому ти не хочеш повернутися до університету. Якщо ти потребуєш місця, де можна сховатись, то деякий час можеш знаходитись тут – ми нічого не розповімо журналістам. Вони все одно дуже зацікавлені Кевіном, як ти вже чув. І якщо ти потребуєш грошей, я міг би придумати спосіб заробити їх.

Ніл скривився у відповідь:

– Я не зацікавлений в тому, аби бути вашим новим асистентом, тепер, коли Кевін знову поринув із головою у ексі.

Ваймак зробив вигляд, що здивувався:

– Боже мій, воно говорить. Я вже почав думати, що ти забув як це робити. Ти можеш почати із мийки машин, прибирання – простих робіт, що не привернуть уваги людей, які винюхують нові, хороші історії. Просто не показуй своє татуювання.

– Мені не потрібна ваша благодійність.

– Це не благодійність, якщо ти працюєш для цього.

Ніл важко ковтнув

– Я не можу тут залишитись.

– Ти не заїдеш далеко без грошей, – відвернувся від нього Ваймак, щоб витягнути декілька чашок з шафи. Ніл подумав про кількість брудного посуду у вітальні й задався питанням, яку кількість чашок він мав. Можливо, він ніколи не мив їх й просто купував нові.

Поки Ваймак розливав каву у чашки, Ніл подумки дістав свої варіанти й зважив їх. Він не був тут у безпеці та й, загалом, зараз скрізь небезпечно. Його батько виходив із вʼязниці через рік і три місяці, але його посіпаки почнуть шукати  раніше. Вони б залишили хлопця живим до того моменту, як їх бос вийде на волю і розбереться  з Натаніелем самостійно.

Ніл все ще мав невелику надію на те, що зможе знайти свого дядька, але він не мав ані телефону, ані адреси Стюарта. Хлопець не міг просто обійти увесь Вашингтон й сподіватися наткнутися на свого дядька.

Ваймак пропонував йому час на роздуми, місце, щоб сховатись, й спосіб заробити так необхідні гроші. Не зважаючи на те, як він ненавидів цю опцію, вона була його найкращим варіантом.

– Що скаже мала собачка Кевіна про це? – не втримався й запитав Ніл.

Ваймак знизав плечима й сказав

– Не гребе. Це мій будинок, моя команда, мої правила. Просто не дай йому загнати себе в кут у якомусь темному провулку.

Він тримав другу чашку із кавою й Ніл насторожено її роздивлявся. Його серце відбивало високо в грудях від страху, а розум став сумішшю напівфабрикатів брехні та заплутаних планів.

Після довгої миті, Ніл прийняв чашку кави й пропозицію Ваймака.