Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
– Ну ж бо, хлопче, тобі потрібно прокинутись.
Ніл не знав, де він був. Голова пульсувала, чоло впиралося в щось прохолодне, а щока палала від болю. Бинт і шви стягували пошкоджену шкіру на животі, коли він вовтузився на своєму сидінні. Біль загорявся в його плечах й гаряче пронизував задубілі ноги. Із зусиллям, він розплющив очі й закліпав, дивлячись на чоловіка, що схилився над ним.
Першою думкою було: «Чому я так довго прокидаюся?». Другою: «Де я в біса є?».
Язик Ніла притулився до піднебіння, а горло ніби покрили клеєм. Скоринка причепилась до вій хлопця, і світ захитався, коли він спробував оглянути своє оточення. Ніл упізнав знайоме відчуття порожнечі, яке виникло після ночі, проведеної під впливом невідомого йому наркотику, за дією якого, так хотів спостерігати Ріко. Це, хоча б, відповіло на перше запитання.
– Хлопче? – знову запитав чоловік, його голос нетерплячий та голосний.
– Що? – це було все, що Ніл зміг пробурмотіти.
Чоловік насупив брови.
– Це твоя зупинка. Тобі потрібно тут вийти.
– Що? – Ніл підняв свою важку голову, відліплюючи спітніле чоло від вікна й виглянув у туманну ніч. «Де я в біса є?». Він підозріло примружився, і його серце зупинилось, коли йому на очі натрапив неоновий знак помаранчевого кольору, що мовив: Таверна «Лисяче Лігво». Спогади раптово повернулись до нього. Вогонь, що палав крізь татуйовану шкіру на його вилиці. Голос Ріко. Руки Жана.
З усіх місць, вони посадили його на автобус до Південної Кароліни, а саме до Університету Штату Пальметто. Покинути його, безсумнівно, було недостатньо. Ріко також хотів принизити Ніла.
Але було щось, що він упускав. Ніл відчував, як бариться спогад під густим туманом наркотичного сну.
– Кхм, мені потрібно комусь подзвонити за тебе? – запитав чоловік.
Ніл обшукав свої кишені й відчув знайомий контур свого телефону.
– Ні, я в порядку.
Він відчепив своє побите тіло від сидіння та побрів вузьким проходом під мерехтіння ламп, що були вкриті мертвими мухами. Чоловік побажав йому удачі, коли той спускався сходами на тротуар. З протилежного боку вулиці був ряд книжкових крамниць, магазинів із спортивним приладдям, піцерій, фаст-фуд ресторанів та кавʼярень. Усе кричало помаранчевим та Лисами, Лисами, Лисами. Ніл подумав, що його знудить, й навіть не через те, що він відчував запах власної згорівшої плоті.
Двері автобусу зачинились із тихим шипінням, і чоловік поїхав у ніч, поки хлопець намагався осмислити те, що він бачить.
Ніл був сам по собі вперше за вісім років, ще й так далеко від усього, що було йому знайомо. Збудження від жаху пройшло крізь нього, але він все одно пішов уперед.
Ніл наповнив свої легені свіжим повітрям так, як завжди мріяв, й це було майже болісно. Затхле кондиціонування у Гнізді було всім, чим він дихав, з тієї ночі, коли його передали Майстру. Запах мокрого бетону й сирої землі витав у повітрі, а злива змусила вуличні ліхтарі розпливатись. Прохолода весняної ночі достатньо очистила його голову, щоб Ніл міг оглянути свої травми: синці на спині, довга рана поперек живота й розплавлений шматок шкіри на лівій вилиці.
Озирнувшись вниз, він помітив, що спереду його чорного світшоту був великий мазок помаранчевої фарби, і це змусило кров кипіти. Червоний шматок зруйнованої шкіри й колір фарби ясно давали зрозуміти, що Натаніель Веснінскі більше не був Вороном. Коли новини про це поширяться – його життя буде зруйновано.
Ніл зупинився під навісом замкненої книжкової крамниці й витягнув телефон. Шок залишав його розум приємно затерплим, що полегшило приниження, яке він, певно, мав відчути, коли знайшов номер Кевіна Дея у своєму списку контактів. Він натиснув кнопку «Подзвонити» й затримав телефон біля свого вуха, байдуже спостерігаючи за групою дівчат, що перетинали вулицю під білою парасолею, вкритою помаранчевими лисячими лапками.
Три гудки потому, наляканий голос Кевін долинув до його вуха: “Натаніель?”.
– Мені потрібне місце, щоб переночувати, – рішуче мовив Ніл.
– Що відбувається? Що ти маєш на увазі?
– Кевін, заший ротяку по саму сраку, – пролунав ще один голос позаду.
– Я на території Лисів, – пояснив Ніл. Для його вух це звучало божевільно.
– Що? – страх Кевіна був очевидним.
– Ти що, теж втратив слух? – прошипів Ніл, – я десь посеред твого, чорт би його побрав, міста і мені потрібне місце, щоб переночувати.
– Ендрю, вставай. Ендрю! Ми повинні йти, – повідомив Дей подалі від динаміку, – Натаніель, ти бачиш назву вулиці? Магазину?
Ніл повільно вдихнув крізь носа, намагаючись полегшити бурю у його грудях.
– Я ззовні книжкової крамниці, під назвою… «Foxfire».
– Добре. Ми будемо там через 10 хвилин. Нікуди не йди.
Ніл проігнорував «ми» й закотив очі на інструкції Кевіна нікуди не йти. Не те, щоб йому було куди йти. Пролунали гудки, і, коли він відвів телефон від вуха, помітив нове повідомлення.
Воно було від Жана, і там був простий текст, що мовив: «Ти більше не моя турбота».
Жорсткі слова, але він знав, що ховалось між рядками. Це був спосіб Жана сказати «прощавай», сказати, що Ніл повинен хвилюватись тільки про себе. Він зупинився й почекав, поки паніка накриє його, але не відчув нічого, окрім слабкого відлуння акценту Жана, усередині своїх порожніх грудей.
Надворі була майже північ, і вже майже неділя, і майже сорок годин з того моменту, як усі почули новини, що Кевін Дей підписує контракт з Лисами Штату Пальметто не як помічник тренера, а як нападаючий. Ніл скоса подивився на свої черевики й трішки нахилив голову. Його тіло було не в найкращому стані, але принаймні нічого не було зламано. Бійка у пʼятницю ввечері була порівняно легкою, адже Ріко був більш зосереджений на довготривалому плані, аніж на швидкоплинних веселощах.
Відколи молодший Моріяма усвідомив, що Дей почав переростати його, як гравець ексі, перший відчайдушно прагнув змусити другого підкоритися йому. Минулого грудня Ріко вилікував свій страх бути переможеним на корті, зламавши Кевіну руку, але потім той зник – а це не було частиною плану.
Наскільки розлюченим не був би Моріяма від втрати свого названого брата, це було нічим у порівнянні з його гнівом тепер, коли Дей оголосив про свій намір повернутися на корт як нападаючий. Ріко спробував забрати ексі у Кевіна, і тепер той збирався повернути його назад, що було доволі сміливим кроком. Ніл був вражений протягом усіх двох хвилин, що йшли перед тим, як Моріяма накинувся на нього.
Хлопець заплющив очі й дозволив хвилям нудоти й жаху пройти по ньому, як важка вода, поки він почав згадувати усе, що відбулося. Ріко випалив татуювання у вигляді трійки на його вилиці, розсік своїм улюбленим лезом живіт Ніла, й той, з дозволу ката, жалюгідно спробував зупинити кровотечу власноруч, поки Моріяма затягував мотузку на його спині до тих пір, поки не набридне спостерігати. Жан ледве встиг зашити хлопця перед тим, як Ріко повернувся зі склянкою, наповненою водою з підозрілим присмаком. Ніл слухняно випив її тільки тому, що це було краще аніж пити з примусу.
Він не міг пригадати, хто посадив його на автобус, але останні слова Ріко миттю повернулись до нього: «Кевін – твій білет до Евермору. Приведи його додому, і ми пошукаємо хорошого пластичного хірурга для твого обличчя. Хіба це не прекрасно, Натаніелю? Ніхто не повинен знати, що ти покидав Гніздо».
Шепіт обіцяної панічної атаки лунав десь на самому краєчку свідомості, і йому стало легше від розуміння, що він може щось відчувати. Навіть паралізуюча паніка була кращою за емоційну порожнечу, в якій він час від часу губився, особливо після надто жорсткої ночі.
Дорогий на вигляд автомобіль зі скрипом зупинився біля узбіччя, трохи далі по вулиці, де він стояв. Ніл спостерігав за тим, як відчинилися двері, і його пульс пришвидшився, коли він побачив свого колишнього товариша. Кевін був одягнений у щільне пальто та фланелеві піжамні штани, що були заправлені у його кросівки. Він виглядав виснаженим та шокованим, коли поглянув на Ніла з ближчої відстані. Однак, Кевін не підійшов до нього, поки з боку водія ліниво не вийшов низький, одягнений у чорне чоловік із світлим волоссям й позіхнув собі в кулак. Ніл знав, що це був Ендрю Міньярд, якому Ріко так хотів присвоїти пʼятий номер. Це було майже смішно, що Кевін опинився у команді із воротарем, якого вони хотіли.
Ендрю обійшов автомобіль спереду й жестом наказав Кевіну слідувати за ним. Ніл нахмурився. Він сподівався, що Кевін став вільною людиною замість того, щоб знайти собі нового Майстра.
– Натаніель, – привітався Кевін.
– Кевін, – сухо відповін Ніл. Він жестом вказав на Ендрю та вдав несвідомість, – а це у нас?
– Ендрю Міньярд, першокурсник, воротар, – пояснив Кевін із ноткою невдоволення. Він стільки говорив про потенціал Ендрю, що для Ніла було б неможливим забути його лице чи статистику.
Ендрю окинув Ніла нудним поглядом й знову позіхнув у свій кулак.
– Так ось, значить, Натаніель.
– Усі називають мене Нілом, – відповів хлопець.
Кевін скривився. Ніл отримав це прізвисько в свій перший день у Гнізді. «Оу, то ви хотіли, щоб я встав на коліна? Я думав Ви просто називаєте мене Нілом. Вибачайте». За своє нахабство, він отримав зламаного носа, але все одно боровся, щоб залишити нове імʼя. Це нестерпно надокучало Ріко , тому і було вартим тимчасового болю.
– Певно, не всі, – зауважив Ендрю, хитаючись на підборах.
– Ріко називав його Натаніелем, - пояснив Кевін. Дей все ще виглядав так, ніби не міг повірити, що Ніл стоїть перед ним. – Він відправив тебе сюди, чи не так?
Ніл підняв одну брову й перейшов на французьку.
– Ти думаєш я би приїхав сюди по своїй волі?
Через одержимість Кевіна воротарем, Ніл знав, що Ендрю вивчав німецьку мову у старшій школі, після того як його визволили із колонії та переправили до Південної Кароліни. Він був цілком впевнений, що Ендрю не знав інших іноземних мов.
Кевін, на щастя, перейшов на французьку і відповів.
– Якщо ти тут, щоб змусити мене повернутись…
– Ти не є центром моєї уваги, Кевіне. Мені начхати на те, що ти робиш.
– Що скажеш Ріко, коли повернешся?
– Нічого. Я не повернусь туди.
Кевін роззявив рота.
– Якщо ти не повернешся у Гніздо…
– Я не запихатиму себе назад у клітку.
Ендрю ліниво переглянувся між ними.
– Мені нудно. Лети додому, маленька пташко, тобі тут не раді. Кевін, ми йдемо.
Паніка забурлила у Ніла в горлі, але він змусив себе зберігати спокій та проковтнути свої слова. Він не благав би про допомогу, особливо Лиса.
Кевін виглядав більш засмученим, ніж Ніл почувався, що було дивно.
– Ми не можемо просто покинути його, Ендрю. Давай відвеземо його до Ваймака на ніч, й вирішимо все зранку.
Ендрю потягнувся й вхопився за комір пальто Дея, використовуючи його, щоб притягнути обличчя Кевіна ближче,.
– Не будь сентиментальним ідіотом. Це тільки ускладнює мені роботу зберегти тобі життя.
– Але..
– Мені просто потрібне місце для ночівлі. Я поїду завтра зранку, – перебив Ніл.
Ендрю озирнувся, все ще тримаючи Кевіна за комір, і його погляд був майже вдоволеним. Це змусило Ніла почуватися тривожно. Дні, коли Ріко сміявся, ніколи не були хорошими.
– Ти не змушуватимеш мене повернутися з тобою? – запитав Кевін, примружуючи свої очі.
– Ні.
– Чудова спроба. Даю їй три із пʼяти зірок. Скажи Ріко старатися краще наступного разу, – покепкував Ендрю.
Ніл розгнівався, але повернув свою увагу до Кевіна.
– Ти допомагатимеш мені чи ні? Це просте запитання, і я б волів отримав відповідь раніше, ніж пізніше.
Кевін та Ендрю переглянулися, й тоді Дей промовив: “Сідай в автомобіль. Ми їдемо до Ваймака.”
Ніл прослідкував за ними до машини й забрався на заднє місце, поки двоє сіли спереду. Усередині буяв запах шкіри й сигаретного диму, а сидіння були набагато мʼякшими, аніж у автобусі. Двигун ожив, коли Ендрю повернув ключ у замку запалювання. Кевін згорбився біля вікна на пасажирському сидінні, поки Міньярд увімкнув потрібну передачу й повернув машину на дорогу. Ніл схопився за двері, коли Ендрю занадто різко повернув, й роздратовано зиркнув собі за голову.
Кевін обернувся, щоб поглянути на нього, й жестом вказав на пластир на його обличчі
– Для чого ти приховуєш свою цифру?
– Вона відвалилась.
Кевін роздратовано клацнув язиком
– Гаразд. Буде по-твоєму. Але слухай, тренер не знає, що він мій батько. Я буду вдячний, якщо ти не згадуватимеш це, поки ти в нього вдома.
Ніл спрямував свій погляд до благального виразу обличчя Кевіна й відчув, як у його грудях ще сильніше стиснувся гарячий клубок гніву. Єдиною причиною Дея обрати саме цю команду ексі було те, що він знав, що тренер Ваймак був його біологічним батьком, а тепер він навіть не зміг розповісти йому правду. Як жалюгідно.
– Мені надто байдуже, аби щось казати, – зневажливо сказав Ніл, повертаючись до вікна. Малі каплі дощу оббризкували скло, а більші, навипередки, стікали вниз, створюючи розмиті лінії за собою. У місті було темно, за винятком освітлених неонових вивісок та вуличних ліхтарів. Групи студентів блукали вуличками, голосно сміючись, поки намагалися тримати один одного вертикально. На дорозі майже не було машин, що давало Ендрю змогу їхати так швидко, як він того бажав.
Усе було неправильним і Ніл не знав що робити. Він був виснаженим , і більш за все на світі, бажав просто прокинутися у своєму ліжко, а все пережите, виявилося б сном
Ніл важко ковтнув, та подумки відступив від паніки, що почала зростати у його грудях. Він знайде спосіб пережити це. Він щось придумає. Він не мав вибору.