Розділ 10. Сойка з “Семи пагорбів”

— Так, гроші скінчилися, — Ітан кидає картку на стіл Бенджаміну, проходячи повз нього, — спробував сьогодні купити каву і не вийшло.

— Ти знущаєшся? — брови Бенджаміна наче живуть своїм життям відтоді, як О`Дейлі з’явився в аврораті. — Бухгалтерія розрахувала, що маґлівських грошей тобі має вистачити на три місяці з запасом.

— Ну, що я можу сказати, — Ітан знизує плечима, — Я звик жити не так, як розраховує бухгалтерія. Розслабтеся, Бенджаміне, я не прошу ще грошей. Зв’яжуся зі своїм бухгалтером. Мені якраз сьогодні треба магазинами.

Ітан марнотрат. Лекс дивиться на цю пантоміму «я за кілька тижнів витратив тримісячне аврорське утримання, але мені все це було треба» і вкотре переконується, що чесне життя — не для О`Дейлі. Чим таким законним можна займатися, щоб отримувати стільки ж, скільки за контрабанду на чорному ринку? Якщо це не родовий бізнес сім’ї з хвостом чистокровності від Корка до Лондона, звісно.

— Бухгалтер — це Гирг, один із колишніх службовців банку Ґрінґотс? Усі рахунки, якими він керував, були заблоковані. Що з маґлівською, що з магічною валютою.

Ітан фиркає.

— Самі-то в це вірите? На території Ірландії та Англії — напевно, але навряд чи ви дісталися до рахунків у сірих зонах.

— Сірих зонах?

— …слухайте, вам не консультант із Темної магії потрібен, а фінансовий радник. Розповість вам про офшори, криптовалюту і взагалі багато чого цікавого.

Бенджамін кривиться, але не відповідає. Натомість тягнеться до червоного блокнота — туди О`Хара заносить ідеї на майбутнє, які йому сподобалися. Еш гигикає, але під поглядом Бенджаміна швидко відкашлюється й удає, що занурений в паперову роботу.

— Куди це ти зібрався по магазинах?

— Потрібно дещо з речей, — усміхається Ітан: тепер вже половина відділу дивиться на нього здивовано, і Лекс серед них перший.

— Ми всі були у твоєму домі, О`Дейлі, якщо тобі й потрібно щось, то це почуття міри, — зауважує Ровена. Вона в неймовірно піднесеному настрої після компліменту Еммануїла ось уже другий день, тому майже не кепкує.

— Не можу посперечатися. Мені не треба. А от Лексі, якщо він хоче супроводжувати мене до наступного інформатора, гардероб оновити не завадить. Вибач, Лексе, — він винувато посміхається, — ми підемо до “Семи пагорбів”. Якщо ти зайдеш туди у формі аврора або у своєму затишному светрі, то виглядатимеш не дуже доречно. Одягнемо тебе якось симпатично. По-клубному. Там якраз тематична вечірка.

— Чи хочу я заздалегідь знати, яка тема в цієї «тематичної вечірки»? — приречено запитує Лекс, який за дві секунди змирився з реальністю. Для розваги він би в таке місце не пішов, він терпіти не може клубні заклади («якби Ітану захотілося — пішов би», — безжально коментує внутрішній голос), але робота є робота.

— Сім пагорбів, — мрійливо вимовляє Еш, — Я там жодного разу не був, але чув.

— Звичайний клуб, — знизує плечима О`Дейлі, — нічого особливого. Без малоліток і неадекватів. Якщо хочеш підчепити когось на ніч або спробувати щось цікаве з магічних наркотиків, то тобі туди.

Цікаво, як часто Ітан «чіпляв когось на ніч» у «Пагорбах»? Ні, він не буде про це думати. Він сам не святий.

… Цікаво, якби він ходив такими місцями, чи міг би він випадково зіткнутися там з Ітаном? І що б вони зробили? Вигляд, що один одного не знають? Лекс би не зміг.

— Звучить… як місце, де нікому з нас робити нічого, — Кормак говорить усе це, дивлячись на Лекса. Той уперто вдає, що не помічає, бо насправді згоден з Салліваном. Вони в такі місця ходять тільки на рейди, але “Пагорби” – менші із зол, тому досі працюють.

— Нам потрібен інформатор. І найпростіше дістатися до неї там. Вона буде на своїй території, почуватиметься комфортно.

— Зате Лексу не буде комфортно, — наполягає Кормак, — і там, до речі, не так безпечно, як ти описуєш. Неадекватів цілком вистачає.

Лекс відкриває рота, щоб нагадати Кормаку, що він не беззахисне цуценя, щоб берегти його від страшних клубних неадекватів, але не встигає — рука Ітана твердо лягає йому на плече, і раптовий доторк збиває його з пантелику.

— Захисник прокинувся, так? — О`Дейлі посміхається. — Припини вирішувати за інших, Кормаку, ну, або якщо хочеш, підемо з нами. Ніхто ж не забороняє. Захистиш такого слабкого, нещасного і ні на що не здатного О`Рейлі, та мене доважком. Ми ж цим тут займаємося — знецінюємо чужі здібності захистити себе, чи не так?

— Я не це мав на увазі, а ти просто перекручуєш мої слова, щоб виставити мудаком. Як завжди.

— То думай, перш ніж говорити. Знаєш, “подумати” зазвичай дуже розташовує людей до тебе. Вчися формулювати не як хуй собачий.

— А ти вже то майстер формулювань О`Дейлі.

— Так. І як бачиш, це цілком допомагає. Подивися, де ти й де я, — Ітан різко замовкає та потирає зап’ястя. — Я не це хотів сказати. Це робота, Кормаку, ми туди не розважатися йдемо. А у справі. Сподіваюся.

Лекс збирається й далі вдавати, що нічого не помічає, зіставити очевидне не здатний і аврорські іспити склав узагалі випадково:

— Та годі, Кормаку. Що ми, даремно курси з маскування проходили? Вже якось зображу клубного тусовщика.

Тепер на нього скептично дивиться весь відділ, а не тільки Салліван.

 

— Тобі дуже личить, — Ітан ховає руки в кишені, нахиляючись до О`Рейлі й оглядає його з голови до ніг. Лекс скептично стискає губи — О`Дейлі або знущається, або остаточно втратив зв’язок з реальністю, бо нікому не може личити кислотно-малиновий спортивний костюм, під яким обтисла майка (Ітан наполіг) та портупея (Лекс наполіг). — Вісімдесяті — твій час.

Утім, навколо всі мають приблизно такий самий ідіотський вигляд: у трико, джинсах-варенках і спандексі. Тож кислотні спортивні костюми — не найгірше з 80-х, що Ітан міг дістати. Лекс оглядає натовп і ще щільніше стискає губи. Його настрій — очевидно не тусовочний.

«Сім пагорбів» не те щоб зовсім вже захований клуб. Це не магазинчик у провулку Ноктерн, що відчиняється за шифрованим стуком, але однаково — балансує на самісінькій межі законного. З відчутною перевагою до численних порушень.

Але тут працює фейс-контроль, що відсікає неповнолітніх, досі ніхто не здох від передозу експериментальною наркотою якогось генія зіллєваріння, ще жодного разу не було масової різанини та інших радощів життя, як в більш безвідповідальних клубняках, тож поки що в аврораті дивилися крізь пальці на оборудки Сойки.

Як то кажуть, краще зло знайоме і контрольоване, у чомусь навіть відповідальне, ніж потім всіх, хто в “Пагорби” ходить, по притонах відловлювати.

Алексіс не бачив її дуже і дуже давно. Найпопулярніша наркоторговка Північної Європи з юності виправдовувала своє прізвисько — маленький галасливий горобчик, сама безпосередність. На вигляд звичайний життєрадісний укурок, так і не скажеш, якими об’ємами барижить… втім, вона ще в Гоґвортсі проявляла себе як неабиякий талант у Зіллях та Чарах. Лекс не особливо спілкувався з нею, але не забув дівчинку з Гафелпафа, на два курси старшу за нього, яка вічно стирчала в експериментальній лабораторії й радісно пропонувала всім охочим спробувати, що вона там вкотре наварила. Дехто навіть погоджувався.

Лекс тяжко зітхає, стріпує волосся і легким самонавіюванням примушує настрій перебудуватися на більш доброзичливий, щоб на обличчі був розслаблений вираз, а в погляді не миготіло почергове «Всіх заарештувати» і «Блядь, що я тут роблю».

У клуб їх пропускають без проблем.

— Блиск, — говорить Алексіс, мружачись на якусь переодягнену в піксі, якби піксі носили спандекс, дівчину біля пульта. — Будеш моїм Вергілієм? Нічого тут не знаю.

Вони приходять у самий розпал — більшість у п’яному угарі на танцполі. Народу — тьма, їм вдається знайти місця тільки за барною стійкою, куди Ітан проштовхується, схопивши Лекса за руку про всяк випадок.

— Нам доведеться почекати, поки нас не помітять і не викличуть. Думаю, це не займе багато часу, — кричить О`Дейлі у вухо Лексу і зсуває їхні стільці, кличучи бармена. Жестом показує два коктейлі, — я б запропонував потанцювати, але в мене є відчуття…

Ітан не встигає договорити, бо його плеча торкаються. Вони обидва обертаються — Ітан попередив, що вони чекають на охоронця Сойки, Голіафа, але це тіло не дуже схоже на опис “темношкірої двометрової махіни”. Музика надто гучна, щоб Лекс розчув коротку розмову, але вже незабаром О`Дейлі зі сміхом повертається до нього:

— Хотів познайомитися. Найменше розраховував привабити когось у цьому костюмі!

Далі відбувається щось абсолютно незрозуміле — якнайменше для незнайомого з особливостями клубної поведінки Лекса — до них ледь не безперервно підходять люди, всього близько десяти хлопців і дівчат різного ступеню тверезості, і намагаються познайомитись. І добре якби тільки з Ітаном, але з ним, Лексом, теж, що бентежить неймовірно.

Ітан хмурнішає з кожною новою людиною, випиває коктейль мало не одним духом і тільки хмуро кидає “Не цікаво” на чергову спробу його склеїти.

Лекс лише переконується в тому, що завжди знав — цей бедлам не для нього. Він якось більше звик до ірландських пабів і грецьких кафе, де все простіше. У Греції взагалі класно — обов’язкова літня веранда, великі доброзичливі компанії й ніхто не нав’язує тобі своє товариство, якось само собою виходить, що все кафе до кінця вечора починає гуляти разом.

А у “Пагорбах” Алексіса дратує все — починаючи від костюмів, від яких миготить в очах, і закінчуючи музикою і фарбуванням стін. Не кажучи вже про купу… особистостей, що підкочуються до них. Алексіс сумнівається, що справа в їхній зовнішній привабливості, але в принципі, як він бачить краєм ока, біля барної стійки якась така двіжуха і тримається — швидко переговоривши, народ іде парочками, трійками та компаніями, які Лекс навіть не намагається порахувати, щоб не провокувати фантазію.

Може їм з Ітаном краще поповзти кудись у кут і не відсвічувати на видному місці? Сойка їх усе одно має знайти.

Навряд чи ці укурки, що підвалюють по черзі, здатні порахувати, скільки людей послали перед ними, й тим паче усвідомити, що дивляться на них із помірним роздратуванням. Ще Лексу хочеться обурюватися не тільки тим, що до нього настирливо підкочують, а й тим, що підкочують, навіть попри те, що вони з Ітаном сидять ледве не обійнявшись, так дехто ще й одразу до них обох.

Він намагається реагувати ввічливо. Відповідати в дусі «Спасибі, не зацікавлений», а не посилати нахуй відразу. Але він справді не любить спроб його облапати з коментарем «Та ла`на та шо ти т’бі сподобається».

Коли цей настирливий тип самовпевнено кладе руку на плече Лекса, Ітан одразу ж підривається зі стільця, втім, відреагувати не встигає: Алексіс, теж добряче роздратований нахабством, відправляє його в нокаут за допомогою простеньких сонних чар.

Заклинання навіть не агресивне, але в Семи Пагорбах так не заведено. Ітан попереджав його… Лекс насуплюється, коли тіло сповзає на підлогу — ну-ну, зійшов за «свого» тусовщика краще нікуди, розкидатися чарами — це те, що роблять люди, котрі затусувалися в клубі в пошуках розваг. Однозначно, саме це!

На натовп, що негайно обурено стискається коло них, дивиться спокійно — зграя напівбухих-напівп’яних горластих мужиків і кількох дівчат і поруч не стояла з деякими його “знайомими”. Він вирубить їх ще до того, як вони візьмуться за палички або кулаки. Чари, що накривають площу, ще не скасували, але не хотілося б влаштовувати в клубі настільки відчутний переполох.

Якщо їх виставлять звідси з відмовою співпрацювати, тому що він не витерпів те, що його біля барної стійки затиснули, це буде найганебніший провал польового завдання в історії ірландського аврорату.

Ітан раптом перехоплює О`Рейлі, притягуючи до себе, і весь спокій, який той відчував, розвіюється, як дим від летючого пороху. Тепло від чужого тіла відчувається навіть крізь дурний одяг, і Лекс сковтує, намагаючись зосередитися на натовпі навколо.

— Спокійно, — лунає голос у нього в голові — інакше Лекс не розуміє, як міг його почути крізь гучну музику. Мабуть, чує його не тільки він один, бо коло них вмить утворюється порожній простір, у якому залишаються тільки вони з Ітаном і величезний, понад два метри зростом, афроірландець.

Розміри Голіафа своє ім’я виправдовують. Алексіс машинально прикидає можливу пропорцію велетенської крові, потім нагадує собі, що вони не на рейді. Вони тут за інформацією. Якими б екстравагантними методами її не довелося добувати.

— Ти навіть не уявляєш, як я радий тебе бачити, — бурмоче Ітан та послаблює хватку, якою притискає Лекса до себе.

Голіаф не відповідає. Не найбільш балакучий тип. Тільки повертається до них спиною, жестом показуючи йти за ним.

Утрьох вони проходять щонайменше з п’ять приміщень, і в кожному музика із залів звучить дедалі тихіше й тихіше. У більшості з них просто висять вощанки, що створюють коридор, і краще за них не задивлятися, щоб не роздратуватися ще більше. Цьому дуже допомагає Ітан, який базікає, як зазвичай, без упину.

— Що за херня, Голіафе, до нас за десять хвилин, що ми чекали на тебе, підійшла познайомитися мало не половина клубу. Сьогодні якийсь особливий день? Мені сказали: просто вечірка в стилі маґловських 80-х.

— Самі винні, — знову чує він голос Голіафа в голові, що нічого не пояснює.

Нарешті вони заходять на приватну територію, де обертається Сойка: маленька, юрка, з кирпатим носом і купою ластовиння, які добре видні на білій шкірі (не дивно — наврядчи вона часто виходить з цього приміщення). Вона кидається до Ітана, обіймаючи його за шию, смачно цілує в щоку, розтріпує волосся.

— Іта-а-а-а-н, я так рада, що ти прийшов! Костюм — відмінний! Як тобі мій? — демонструє вона щось зі спандекса з одягненим зверху вовняним купальником. — А це хто тут такий симпатичний?

— Це Алексіс. Він аврор.

— Ооо. Ооо! Містере Алексісе Авроре, рада з вами познайомитися! Ітан так багато про вас розповідав!

— Це… — О`Дейлі осікається, і Лекс читає на його обличчі подив, — серйозно? Розповідав?

Сойка сміється.

— Фішштех робив тебе дуже балакучим, шкода, що ти не пам’ятаєш. Ми підготувалися до вашого приходу, містере Алексісе Авроре, сьогодні в нашій програмі жодного магічного наркотику, навіть завалящого. Тож у вас немає жодного приводу ставитися до нас упереджено! Ми хороші, правда, Голіафе?

— Дякую, що щадите мої нерви, — кривувато посміхається Лекс, намагаючись не думати, що міг розтріпати Сойці закинутий до неосудності Ітан. Різниця в обізнаності його, як завжди, нервує.

Але своєрідна турбота Сойки навіть кумедна. Вона не може не розуміти, що Ковен зараз важливіший за її справи, і Алексісу б довелося мовчки проковтнути навіть «чорне м’ясо», яким би закидався весь клуб, і удати, що він нічого не бачив. Утім, якраз по цьому наркотику “Пагорби” ніколи не проходили. Занадто неестетично.

Голіаф продовжує зберігати стоїчне мовчання з кутка кімнати, і Сойка тягне їх за собою, хапаючи за руки. Ітан цікавиться:

— То що, сьогодні день якийсь особливий? Чому до нас підходили знайомитися? Справа в одязі? Я не розумію.

— Ви сиділи за барною стійкою? — проникливо цікавиться Сойка.

— Так. А що?

— За стійкою сидять ті, хто вільні й шукають сексу на одну ніч. На вході на табличці написано. Не таке вже й нове правило, уже рік як використовуємо його. І раніше ти був не проти познайомитися з кимось заради подібного. Щось змінилося? Містер Алексіс Аврор стереже вхід у твою квартиру, як Голіаф у мою? Не пускає?

Сойка тільки голосніше сміється, коли Лекс неусвідомлено сильно стискає її руку — ні вже, він вирішив, що не думатиме про тих, кого Ітан знімав у цьому клубі, значить, він не буде!

— Усе не так, але спасибі за роз’яснення. Я останнім часом… не зацікавлений.

— Ого, як Азкабан змінює людей, — Сойка вказує їм на подушки, сама обходить кавовий столик, падаючи навпроти й сідаючи в позу йога. Кімната чимось нагадує кабінет Віщування з Гоґвортсу, тільки кальян у кутку кімнати не вписується. Сойка тут же дістає дерев’яний портсигар, — так ти нині з нашим доблесним авроратом працюєш? І як воно?

— Зі змінним успіхом і задоволенням, — Ітан розвалюється на подушках, спирається на стіл, беручи косяк й запальничку — їх валяється навкруги штук десять. Затягується із блаженством на обличчі. Сойка робить те саме, і її губи розтягуються в ще більш блаженну посмішку, а сорока кілограмове тільце буквально розпластується на столі.

Лекс сідає поряд з Ітаном, ближче до стінки, і відчуває, що на фоні цих двох (трьох? чи враховувати Голіафа?) він дуже напружений. Але “розслаблятися” не планує. 

— Ну, доброго ранку, — вона щось швидкими жестами показує Голіафу, і той зникає в сусідній кімнаті, — Вам, містере Алексісе Авроре, цигарку не пропоную, ви ж усе-таки на роботі…

— …технічно я теж…

— …тож пригощайтеся ось кексиками, пиріг дуже смачний, Голіаф готував. Від поп-корну рекомендую поки що утриматися, почніть із кексиків.

— Якщо хочете наздогнати нас за кондицією, — Ітан знову затягується й іронічно вимовляє, — містере Алексісе Аврор. У цих кексиках плюс-мінус стільки ж трави, скільки в косяках, що куримо ми. То як твої справи, Сойко?

Він і так поглядував на кексики з побоюванням — знає він, що в такі миленькі брауні можна вмішати — а після коментаря Ітана і зовсім відсувається, викликавши черговий спалах сміху в Сойки. Щоб все ж таки не надто відриватися від колективу (і перебити наполегливий запах трави), витягує свої цигарки, підпалює заклинанням, не ризикнувши позичити жодну з десятка запальничок — він краще перепараноїть.

— Ой, з божою поміччю, — між тим відмахується Сойка, — ринок невеликий, але надійний. Плюс останнім часом стільки всяких нових ніштяків, що тільки встигай презентувати товар. Приходьте якось не по роботі, покажу, що та як. Містера МакКінскі Аврора теж обов’язково беріть, у мене знайдеться управа проти його уявного артриту.

Лекс давиться димом. Не та інфа, яку очікуєш дізнатися про свого літнього колегу. Олівер завжди такий правильний і… очікуваний, здається, ніби точно знаєш, що він зробить, а що ні. А тут такі сюрпризи.

Головне тепер не думати про це занадто голосно в аврораті. Це якось… занадто ніяково. Чомусь здається навіть більш незручним, ніж той раз, коли Олівер спіймав їх трьох на сексуальних фантазіях у робочий час.

— МакКінскі? — з очевидним захватом цікавиться Ітан. О, цей думки контролювати точно не буде. 

— Ну, він не постійний клієнт. Але навіть таким консерваторам іноді хочеться розслабитися, дивлячись на трофеї минулого і сидячи біля каміна. До того ж леґіліменція — важка ноша. Знаєте, як від неї голова болить? Тут нещодавно дослідження було у Франції, наші друзі робили, що фісшштех допомагає впоратися з наслідками тривалих магічних ментальних впливів…

— Дуже цікаво. Голіафе! Ти повернувся! Ми сумували за тобою! То що? — питає Ітан. 

— Ага. Ага! А про що я говорила?

— Не пам’ятаю. Про те, що трава міцна?

Вони замовкають, залипаючи кожен кудись у простір кімнати, а потім обох розриває від сміху — Лекс дивиться на них, як на двох абсолютно загублених для суспільства і взаємодії.

Віддихавшись, Ітан знову затягується.

— Як ти робиш це щовечора? — цікавиться, відкладаючи косяк убік, — Мені вже зараз це занадто.

Сойка знизує плечима, демонструє ідеально білі зуби:

— Що дозволено Юпітеру, не дозволено бику.

— Вау. Ось це роз’їб.

— Знаю. Це Голіаф сказав.

— Ні, це стародавні римляни сказали, але це деталі. То що, обговоримо справу?

— От ще! Я з тобою справу обговорю, а ти потім одразу — фьють! — і випаруєшся, тільки тебе й бачили, і знову на рік зникнеш у якомусь Азкабані. До того ж мені здається, містер Алексіс Аврор незадоволений нашими розхитуваннями моральних засад і більше тебе гуляти не відпустить. Тож жодних справ!

— Сойко, віриш, ні, але мені справді треба. Я вже не пам’ятаю, чесно кажучи, навіщо, але дуже треба. Боже, я навіть не думав, що коли так довго не куриш, потім настільки потужні відчуття.

— Зараз би сексом займатися під ці відчуття, а не справою, а?

— Ти собі уявити не можеш, як я з тобою згоден, але з усім тим уявімо, що зараз треба все-таки поговорити про Ковен.

— А що про них говорити? Брехуни, які намагаються в тому числі підставити й мене. Ця інформація для вас більше, містере Авроре, тож послухайте, будьте люб’язні. Віднедавна ці засранці з Ковена почали розпускати чутки, що в них є наркотик, який вони видобули в мене, що логічно, тому що на ринку тільки в мене всіляка новинка. І ось цим наркотиком вони ніби пригощають маґлів, а ті за милу душу йдуть влаштовувати теракти й масові вбивства із самогубствами. Кажуть, теракт у Дубліні минулого тижня — їхніх рук справа. І в Бірмінгемі.

— Але якщо це розповідаєш ти, значить, десь у цій історії брехня.

— Брехня — усе від першого до останнього слова, зрозуміло? Я прошу вважати це офіційною заявою експертки — не існує на ринку Ірландії та на прилеглих територіях товару, який спричиняв би такий ефект, інакше я б уже давно зайнялася його викоріненням. Ми за наркотики, які викликають розслаблення або приплив енергії, аж ніяк не агресію. Такого наркотику не-іс-ну-є. Як багато складів… Про що я? А, так. Ітане, як твої справи?

— З кожною хвилиною все краще і краще. Ти так цікаво розповідаєш про наркотики, продовжуй.

— Так. Тут справа точно не в наркотиках, якщо до цього і доклав руку Ковен, то тільки якимось Імперіусом. Перевірте маґлів-терористів, які залишилися в живих. Але я ставлю на те, що Ковен конкретно і маги загалом не доклали до цього своїх зусиль, а просто примазуються. Я з маґлонароджених, тож трохи цікавлюся політикою, напевно це якісь близькосхідні розбірки. І взагалі — ви переоцінюєте Ковен, це вже сто років як безпечні хлопці.

— Ось тут не погоджуся. Але сперечатися не здатний. Тож давай свої аргументи, у тебе так добре виходить.

— Ой, Ітане, ти такий милий під травою, тобі палець покажи — будеш задоволений!

— Ну нііііііі. Ну розкажи.

Лекс хотів би злитися на ці частково безсенсовні діалоги, але Ітан такий розслаблений і задоволений життям, що це дуже важко.

— Гаразд. Просто, як на мене, час розквіту Ковена давно минув. Щось вони запалювали там років п’ять тому, коли про них іще ніхто не знав, вплуталися в десяток неприємних інцидентів, якихось маґлів повбивали, когось із магів, кажуть, катували Круціатусом, тоді за них серйозно й узялися. Але за останні роки два, коли наш доблесний аврорат, честь йому і хвала, взяв їх за дупу, вони не зробили рівним рахунком нічого серйозного. Піджали хвости, коли заарештували Улісса, який у них там фактично всім заправляв. Зараз так, пару диверсій, але все більше піжонство. Тому зараз вони придумають будь-яку казку і будуть тріпатися на кожному розі, які вони круті — як, наприклад, у цій історії з наркотиками — але самі вони за фактом нічого не роблять. У них два варіанти — або зробити зараз щось реально грандіозне, щоб ми всі щелепи відвалили, або розвалитися самим. Я сподіваюся на друге, звісно. Я просто до того, що діліть усі погрози Ковена на два, вони більше про поговорити, аніж про реальні дії.

— Коли мене ледь не вкокошили два тижні тому маґли, підіслані ними, мені так не здавалося.

— Блін. Мені шкода. От засранці! — Сойка відверто засмучується, але швидко знову повертається в минулий стан. — Але навіть тут, дивись, підіслали маґлів. За минулих часів прийшли б самі й катували б, потім, можливо, вбили, але зараз це просто тусовка чуваків, яким уже ніяково розбігтися хто куди хоче, бо надто пізно й надто далеко вони зайшли.

— Ох, можливо, ти й маєш рацію. Може ще щось є?

— Звичайно! Голіаф що, даремно мотався? Дивись, ось це чудовий ніштяк, називається, ядрена воша…

На цьому корисність Сойки як інформатора закінчується. Але навіть ця крихта інформації краще, ніж нічого, адже Алексіс уже почав сумніватися, що хоч хтось з інформаторів Ітана все-таки наважиться розповісти що-небудь про Ковен. А що менше корисної інформації, то гірше для Ітана …і для аврорів, і для маґлів, звісно, теж, але Лекс, напевно, страшний егоїст, бо передусім він усе-таки думає про О`Дейлі.

Решту ночі він просто намагається придушити роздратування. Найбільше хочеться підняти Ітана (Лекс сумнівається, що той зараз зможе стояти сам), закинути на плече (не поміститься, Лекс все ж поменше габаритами) і роз’явитися звідси, доки О`Дейлі не обдовбався до «стану безстановості», як якось описував дію наркотиків МакКінскі (і тепер, згадуючи цю фразу, Алексіс ніколи не зможе не думати про те, що Олівер особисто знав, про що говорив). Але Ітан — дорослий хлопчик із великим досвідом, який сам знає, чи закидатися йому кількома різними видами речовин і в якій кількості. Ітан нещодавно вийшов з Азакабану, де розваг було не так щоби багато, і одразу потрапив у їхню більш-менш законослухняну компанію аврорів, де теж особливо не розвернешся. Звісно, він хоче скористатися можливістю відпочити, тож Алексіс, хоч би як йому хотілося втрутитися, сидить на подушках, притулившись спиною до стіни, ховається за димом від кретеку, інколи перезирається із Голіафом, який сидить так само тихо, і чекає, коли цей бедлам закінчиться.

Глибоко дихає під вибухи сміху, медитуючи на думку «Ітану тут подобається, а ти потерпиш заради справи», щоб не зірватися якоюсь роздратованою фразочкою.

Всунувши якусь чергову самокрутку Ітану, Сойка перебирається через стіл, через коліна О`Дейлі, і підбирається до Лекса. Дивиться на нього із зосередженою цікавістю людини, якій трохи важко сфокусувати зір. Лекс здивовано моргає:

— Що?

— Ой, не смикайтеся, містере Алексісе Авроре, я рахую!

— Кількість очей? — похмуро запитує Лекс і кривиться — ну збирався ж не хамити!

— Нііііі, мені цікаво, у вас, справді, сто п’ятдесят чотири веснянки? Ті, які на обличчі, в сенсі, я не прошу вас роздягатися…

Алексіс давиться затяжкою, зриваючись у хрипкий кашель — дим дере горло, і це навіть на благо, бо заважає подивитися на Ітана. Ітана, втім, уже накрило достатньо, щоб, не бентежачись, заявити, що це старі дані, і він поки що не перераховував.

Алексіс не хоче знати. І відчуває, які гарячі в нього вуха (на яких, чорт забирай, теж є трохи веснянок). Як він тепер у дзеркало дивитися буде взагалі? Не згадуючи цю ремарку?

Усвідомивши, що поки Лекс смикається і ховає обличчя, її математика накрилася, Сойка розчаровано кпине губи й відбирає в нього кретек:

— А що це ви курите таке, напевно ж щось страшенно нуууудне… о, я так і знала. Подумаєш, тютюн зі спеціями… Може все-таки щось із загального столу? Ми нікому не розповімо, правда, Ітане? Іта-а-ане, не спи!

— Ні, дякую… — Лекс кілька секунд мовчить, і Сойка, занудьгувавши, починає перебиратися на карачках назад, так і не віддавши йому цигарку, тож запитує він уже їй у спину (точніше, в сідниці), майже знехотя. — Чим вам так подобається відчуття від наркотиків?

— З ними набагато яскравіше і веселіше! Вам варто спробувати хоч разочок!

Алексіс із сумнівом знизує плечима. Взагалі-то він не особливо добре ставиться до стимуляторів, але Сойці та Ітану явно добре, при цьому шкоди оточенню від них ніякої. А алкоголь, який він цілком собі п’є, теж стимулятор, і соціальної шкоди може завдати дуже багато. Може… коли-небудь. Удома. У надійній компанії.

…А він разом з цими наркоманами усього нічого, жах який.

 

Додому з Ітаном він трансгресує з дуже, дуже великим полегшенням. І надією більше ніколи не переступати поріг «Семи пагорбів». Хіба що в складі рейду, але в особистому спілкуванні Сойка і справді здалася цілком нешкідливою. Здається, це називається «відповідальне ставлення до наркотиків»? Хоча воно в будь-який момент може перейти в безвідповідальне — наркотики, все ж таки.

— Леексе, чому ти мене не зупинив, — каже Ітан перше, коли вони заходять у квартиру О`Рейлі. Точніше, Ітан туди ввалюється, бо його організм після двогодинного, як вони з Сойкою це назвали, “релаксу” відмовляється збиратися й діяти скоординовано. — Хоча гаразд. Добре, що не зупинив. Зараз мені та-ак добре.

Він якомога дбайливіше та обережно зачиняє двері, ніби так зможе довести, що не обдолбаний. Робить твердий крок убік і тут же мало не падає — Лекс очікує чогось такого, тому встигає його спіймати.

— Це все тому, що ми дві години сиділи, а потім різко встали, — пояснює Ітан так, немов це його виправдовує і раптом обхоплює Лекса руками, утикаючись носом йому в шию, та шумно видихає. О`Рейлі негайно заклякає на місці — від гарячого подиху на шкірі виступають сироти.

— Ти дуже класно пахнеш. А ще… думаєш зараз, напевно, як тобі зі мною не пощастило, правда?

Йому раніше не доводилося возитися з кимось у такому стані, відхідняк від медичних зіллів зовсім інший. Лекс не знає, що робити з цим, тому, утримуючи Ітана вертикально, плутається пальцями у волоссі. Заспокійливо, розмірено відповідає:

— Мені з тобою пощастило. А думаю я про те, як тобі вранці погано буде.

Тягне Ітана в спальню, поки той, ніби не почувши його, вкладає голову на плече і тихо бурмотить:

— Думаєш, що я бридкий. Мерзенний наркоман. Не те, що Кормак. Кормак наркотики бачив тільки як речовий доказ. Такий ідеально правильний Кормак. Кормак не упорт…упорт… вживає, і не курить, і навіть п’є в межах розумного. 

— Дався тобі Кормак, — трохи втомлено відповідає Лекс, і тільки опустивши О`Дейлі на ліжко, усвідомлює, що притягнув його у свою спальню. Сила звички, вона така. Зрештою, він теж дихав наркотичними речовинами, хай і не напряму.

— І немає в Кормака емоційних проблем, спроб суїцидів. Немає в Кормака… всього ось цього. Багажу лайна і злочинів, які тягнуть на довічне. І Кормак не розбивав тобі серце. Який Кормак з усіх боків гарний. Пощастило тобі з ним. З Кормаком.

Лекс стискає пальці на поясі Ітана, і той невдоволено смикає головою, продовжуючи бурмотіти. О`Рейлі із зусиллям розтискає руку, зрозумівши, що робить боляче.

— Які ще спро… — зупиняється на півслові. Запитувати Ітана зараз… О`Дейлі напевно відповість, він поки що взагалі не фільтрує, що говорить. Тільки це нечесно — випитувати про настільки особисте в людини в такому стані, якби Ітан був тверезим, то він би цю тему не підняв, от і нічого користуватися ситуацією. Може потім, коли О`Дейлі буде при тямі, Лекс запитає. Коли-небудь.

Якщо у них буде це коли-небудь.

Лекс помахом палички витягує з-під Ітана ковдру, вкладає його на ліжко, стягуючи кросівки й безглузду зелену куртку — Ітан зняв її, коли йому стало спекотно в Сойки, але перед трансгресією назад чомусь вирішив вдягнути знову, зосереджено розшукуючи рукави пару хвилин. Ані майку, ані не менш безглузді зелені штани чіпати не наважується — сам уранці переодягнеться.

Ітан напрочуд чіпко, як для людини, що не здатна стояти на ногах, хапає його вище ліктів і намагається впустити на ліжко поруч із собою. Лекс терпляче зітхає, ігноруючи невдоволене фиркання, коли витівка провалюється, стягує куртку і взуття з себе, і лягає поруч. Куди він подінеться? Він знає, що в його квартирі з Ітаном нічого не трапиться, але ірраціонально  хочеться бути поруч, коли той у такому неадекватному стані.

Ітан тут же повертається до випробуваних обіймів, утикаючись носом у згин шиї та ще й ногу на нього закидає.

Лекс поглядає на абсолютно ошалілий вигляд О`Дейлі й ловить себе на думці, що, напевно, Ітан і не згадає завтра, що взагалі було. Супиться — він навіть подумати нічого двозначного не встиг, одразу себе обірвавши, але сам факт того, що він спробував подумати, викликає напад відрази до самого себе. Ітана зараз навіть обіймати зайвий раз не варто, усе віддаватиме горезвісним користуванням тимчасовою недієздатністю, що часто фігурує в їхніх звітах.

Мерліне, який він мерзенний.

Підтягує Ітана ближче до себе, щоб їм обом було зручно. Неголосно запитує:

— Ти мене хоч чуєш? — Ітан згідно киває кілька разів і трохи менш упевнено киває на друге запитання: — А розумієш хоч? Ясно…

Лекс зітхає. З Кормаком… ну, взагалі так. Можна сказати, що йому пощастило, це Кормаку з ним — не особливо. Важко жити пліч-о-пліч із кимось, хто завжди думає про когось іще… Так не просто жити, а ще й точно знати про це.

— Ти не мерзенний і не бридкий, — Лекс утикається носом у темне волосся, — Se agapó perissótero apó otidípote állo ston kósmo, mou éleipses tóso polý [1], в яку б дичину ти не влазив.

Ітан і так ледве може зв’язувати слова, грецьку фразу, тим паче таку довгу, по укурці він узагалі, за ідеєю, не розбере. А якщо й розбере за старою пам’яттю — засне і забуде.

Зовсім тихо зізнається:

— Кормак може бути хоч з усіх боків позитивним, але мені все одно потрібен тільки ти.

Він гладить Ітана по спині, поки той не засинає, розслабляючи руки. Лише переконавшись, що Ітан точно не помітить, цілує його у скроню, в щоку, сповзає нижче й утикається носом у шию, губами відчуваючи биття пульсу під шкірою. Бліда, на ній легко сліди залишаються, він пам’ятає… закушує тремтячі губи, нагадуючи собі інше — не можна. Або тримай себе в руках, або негайно вставай і йди на кухню. Як найдальшу від спальні кімнату.

Йому страшенно не вистачало цієї можливості — просто лежати поруч з Ітаном в одному ліжку, обіймаючи його, відчувати його тепло. Як він зумів відмовитися від цього тоді, на шостому курсі, не здав назад зі своїм засудженням Темної магії, лишень би Ітан не кидав його? І як він зуміє відмовитися від нього зараз?

Безглуздо схлипує й одразу ж схоплюється з ліжка, на корені обриваючи будь-які істерики. Рішуче витягує паличку, накидає на Ітана заклинання діагностики, роблячи те, що мусив би зробити одразу — перевірити його стан і застосувати якісь помірні чари, які знімають інтоксикацію.

Піти на кухню і залишити Ітана чомусь усе одно не може — відлучається тільки в душ, щоб змити з себе чи то примарний, чи то цілком реальний запах наркотиків, та переодягнутися. Потім палить у відчинене вікно спальні, висунувшись ледь не до пояса.

Маґл-полуночник із сусіднього будинку салютує йому келихом, схвально запитуючи, примудряючись кричати питання неголосно:

— Що, гарна нічка?!

— Ти навіть не уявляєш! — у тій самій тональності відгукується Лекс, намагаючись не почати нервово ржати.

 

[1] Σε αγαπώ περισσότερο απ’οτιδήποτε άλλο στον κόσμο, μου έλειψες τόσο πολύ — Я кохаю тебе найбільше у світі і так сильно за тобою сумував