Розділ 1. Пропозиції, від яких не відмовляються

TW: оповідь з боку Ітана.

 

— Ця розмова ніде не фіксується, —  першочергове говорить Бенджамін. 

— Ага.

Вони в серці Міністерства магії Ірландії, з ним розмовляє голова Аврорату, і ця розмова ніде не фіксується. Дуже переконливо.

— Я просто хочу поговорити і зрозуміти, як ти жив всі ці роки.

— Звіти з допитів до ваших послуг, містере О`Хара, і можна було не марнувати час, витягуючи мене як ще не зазоріло у відділок аврорів.

—  Щось я сумніваюся, що ти скучиш за цюпою в Азкабані.

— Ну що ви. Перша лінія з краєвидом на море, приміщення з провітрюванням, тиша. Майже курорт.

— Курорт вочевидь підхльоснув твоє бажання глузувати.

Ітан мовчить.

— Ітане, я щирий з тобою, ця розмова не під запис. Я хочу, щоб вона пройшла відверто. І комфортно для тебе.

— Комфортно? Тоді попросіть вашу чудову секретарку збігати за найбільш жирним фаст-фудом у Дубліні, бо я вже два місяці бургер до рота не брав.

Бенджамін робить короткий рух паличкою, і вже за хвилину в кімнату впорхує усміхнена білявка, аніяк не здивована присутністю Ітана.

— Пенелопо, будь ласка, зробипослугу, сходи…куди сходити?

— Пенні, сонечко, в ім’я наших стосунків, що майже сталися у школі, збігай за не нудною їжею. Просто навпроти Міністерства неймовірний Burger King, візьми найдорожче меню. Щоб і з картоплею, і з соусом, все таке… І якщо на колі буде написано “zero sugar”, присягаюся, що вистрибну з вікна, якого тут немає. Кабінет у вас, до слова, такий собі, містере О`Хара.

— Кхм… Мені те саме, Пенні, дякую. І це для переговорів. У мене немає кабінета, я працюю з усіма в офісі.

— Тобто опен-спейс.

— Чим би це не було. Тепер ми можемо почати?

— Це риторичне питання? Ніби в мене є вибір.

Бенджамін робить коротку паузу, опустивши очі на папери в папці, які і так знає на пам’ять:

— Закінчивши Гоґвортс, у віці 17 років ти попрямував в Уґанду. Це достовірна інформація?

— А у вас є докази?

— Ти чудово знаєш, що є. Ти летів маґлівським літаком, тож залишилися квитки з Лондона до Кампали. З якою метою ти поїхав до Уґанди?

— До старого друга Девіда, звісно.

— Уточнюю: до Девіда Сітх?

— Припустимо.

— До Девіда Сітх, ірландця у третьому поколінні, котрого з Уґандою нічого крім кольору шкіри не пов’язує? І котрий за кордони Ірландії ніколи не виїжджав? До цього Девіда?

— Згоден, вийшов якийсь расизм. Тоді, виходить, до іншого Девіда Сітх. Чому Пенелопа так довго?

— Ти поїхав в Уґанду щоб вивчати безпаличкову магію?

— А у вас є докази?

— Твій перекладач.

— Тоді так, я вивчав безпаличкову магію. Проте вона не до пуття, коли я в цих кайданках.

— Ти маєш відношення до зникнення трактату KwaMhlangа?

— А у вас є…

— Ітане!

— Сувій з людської шкіри, просякнутий кров’ю, з інформацією про традиційну магію цілителів африканських народів? Жодної здогадки, і пальцем його не чіпав.

— Його зникнення співпало з твоїм поверненням до Ірландії.

— А вбивство Кеннеді співпало із замахом на Фіделя Кастро. Чи співпадіння? Не думаю.

— Вбивство кого?

— ….Я зрозумів. Краще відразу до наступного питання.

Мовчання.

— У двадцять років ти поїхав до Америки, де прожив близько півроку.

— Не ризикую уточнювати про докази, але я вів там доволі відкрите соціальне життя, тож вони напевно є.

— В тебе був роман із трьома представниками вищих посадовців Магічного Конгресу…

— Мене виправдовує те, що як мінімум один з них був у процесі розлучення ще до початку наших відносин, — перериває його Ітан.

— …від них ти дізнався про три сувія, що зберігался у центральному банку Нью-Йорка.

— Містере О’Хара ви справді думаєте, що ми з ними обговорювали якійсь сувої? Я розумію, ви вовк-одинак, все таке, але наодинці люди зазвичай… Пенні! Ти просто врятувала мене, я вже почав думати, що мені доведеться завершити речення. Просто янгол! Ти за ці пакети розрахувалася чи це старе-добре розкрадання в маґлів, як полюбляють у Міністерстві?

— Дякую, Пенні, ти можеш іти. І передай усім в офісі, хто намагається підслухати, що я оновив захисні чари.

— Ууууу, суворий керівник! До слова, хотів уточнити, що за створіння невизначеної статі мене так файно вирубило під час облави? Я навіть не встиг побачити, кому завдячувати за своє ув’язнення в Азкабані, а то ж майже викрутився.

— Це Ешлі, стажер з Англії. Метаморф. Говорить, що він… вона… небінарна людина, загалом. Я поки що у процесі усвідомлення.

— Що вже хвально. А що інші аврори? Чим дихають ваші діточки?

— Ітане, якщо ти хочеш запитати, як там Алексіс, то будь більш прямолінійним.

Звуки жування.

— Так як там Лексі?

— Відважно.

— А мені нічого втрачати. Я вже у такій дупі, що далі нікуди.

— “Як там Лексі” тобі випаде шанс дізнатися раніше, ніж ти думаєш. Три артефакти, викрадені з банку Америки — твоїх рук справа?

— А є докази?

— Ітане, це не під запис…

— В такому випадку я не чіпав сувої і грімуар з Темної магії та некромантії, що були написані у чотирнадцятому сторіччі, а в двадцять першому — замовлені деякому майстру одною дуже високопосадовою особою в англійському Міністерстві.

— Як ти взагалі пройшов допит із Сироваткою правди?

— Трохи підготовки для вироблювання резистентності до зілля та вміння гратися із формулюваннями відповідей. Ну і гарна акторська гра.

— Ну ти вертій.

— Як можу. Але дякую.

— Записи Чорнокнижника, що зникли у Франції через рік — твоїх рук справа?

— А ось це наклеп! Я тоді був в Іспанії!

— Тобто трактат по демонолатрії з колекції магічного музею Каталонії…

— А чому питання тільки по міжнародним крадіжкам? Цікаво.

— Наразі твоєї екстрадиції вимагає американський, французький та уґандійський уряди, не згадуючи ще про англійців, які просять повністю передати твою справу до них. Із ситуацією всередині Ірландії я можу спробувати розібратися, але на цих хлопаків вплинути важче. І я маю знати, наскільки це буде важко.

— І на що ж ви збираєтеся впливати, містере О’Хара? Поділіться, будьте ласкаві. Хочете дозволити наглядачам приносити мені газети до камери? Дуже вдячний.

— Не кпинь, майже все. Ти вбив заступника голови відділу Таємниць Ірландії?

— Ви можете перевірити мою паличку на використання Непрощенних заклинань…

Бенджамін не перериває Ітана нагадуванням, що вкоротити людині віку можна і без Непрощених заклинань — той знає це і сам, знову граючи словами.

— …Я не використовував її для вбивства будь-кого, враховуючи вбивство людей з Ковену, ким він і був.

— Було недостатньо доказів.

— У мене. Було. Достатньо доказів, які я анонімно відправляв особисто вам, Бенджаміне. Рішення проігнорувати їх — не моя справа. Ані на мить не сумую через те, що хтось вбив цього довбня, до слова, під час самозахисту.

— Я не ігнорував докази, але у Міністерстві не я приймаю остаточне рішення, Ітане.

— У вас ще є питання, містере О’Хара? Бо я вже доїв.

— Питань немає. Є пропозиція.

Спочатку Ітан не вірить. Іронізує з хвилин десять, перш ніж допетрює, що Бенджамін цілком серйозно, і через це навіть забиває на глузливе “містере О’Хара”. Забиває на звичну непробивну усмішку, яка не сходила з обличчя весь діалог. Так що спочатку Бенджаміну випадає сумнівна можливість насолодитися його шокованим обличчям, а потім сміхом настільки гучним, що здається, навіть охоронні чари не приглушать його.

— Хотів би я познущатися та сказати, що, мовляв, стільки полювали на мене, стільки видали статей про те, що я викрадач сторіччя, а тепер вам потрібна моя допомога, але в мене є підозра… — Ітан нарешті зводить дух від сміху та хитає головою. — Є підозра, що єдина причина, чому ви мені це пропонуєте, Бенджаміне, — бо особисто ви вклали багато зусиль, щоб у Міністерстві дали на це дозвіл. І якби не ви, сидіти б мені й далі в Азкабані. Знаєте, — він відкидається у кріслі, з’єднуючи руки у замок, — мені не потрібна милостиня. Часи Волдеморта довели, що не така вже й неприступна фортеця той ваш Азкабан. Як-небудь виборсаюсь. Якнайменш грошей на найкращого адвоката в мене вистачить. Так що я відмовляюся.

Бенджамін, всупереч його очікуванням, не напружується. Сидить все також розслаблено, витирає рот від соусу з бургера.

— Це не милостиня, Ітане. Це дозвіл на радикальні дії, який я отримав від Міністра магії Ірландії. Він вкрай зацікавлений у тому, щоб Ковен Чистоти був знищений негайно, навіть якщо всі вони — посадовці уряду. І я думаю, ти також у цьому зацікавлений, з особистих причин…

Ітан морщиться та за звичкою відводить погляд вправо — від його ліжка вікно у камері було саме там. Тут він дивиться у стінку, за якою чутно гомін — закляття однобічне, вони спілкуються вже понад годину, аврорське панство підтягується на роботу.

— З мене знімуть ці кайданки?

— Це магічні браслети. Ні, але…

— Тобто я буду в цих бісових браслетах без можливості чаклувати, захистити себе? Який тоді зиск з мене?

— В тебе буде супроводжувач, котрий зможе розблокувати браслети, якщо це буде необхідним.

— Зрозуміло, — зверхньо пирхає Ітан. — Наглядач. Завдячую покірно, викличте англійських аврорів, я готовий повернутися в Азкабан.

— Ітане, тобі дозволять використовувати Темну магію, якщо твій супроводжувач вирішить, що це необхідно. Ти зможеш користуватися всіма джерелами інформації, всіма, хто готовий тобі допомогти, без ризику, що ми їх затримаємо. В тебе буде повна свобода дій, яку потрібно узгоджувати тільки з твоїм супроводжуючим  та в крайньому разі — зі мною. Міністерство дає тобі можливість повністю спокути гріхи та зняти обвинувачення, якщо твоя допомога буде корисною. Стій, замовкни. Ще одне, що, можливо, примусить тебе передумати.

Бенджамін всміхається краєм губ:

— Твоїм супроводжуючим буде О’Рейлі.

Мовчання, що зависає у переговорній — до непристойного тривале. І коли Ітан перестає висвердлювати поглядом бідолашну стіну, він говорить:

— Мені потрібно привести себе до ладу перед офіційним знайомством з новими колегами. Зніміть кайданки.

Коли він виходить з переговорної, то виглядає вже не так як тоді, коли заходив. Кола під очима, майже такі ж темні як немите волосся, гострі від виснаження вилиці (та й загалом Азкабану б змінити кухаря) та неохайний одяг зникають, і коли він дивиться у дзеркало, то хоч бачить там людину.

А тому без докору сумління дарує всім аврорам чарівну широку посмішку просто з порогу:

— Не очікував, що колись скажу це, але я радий вас бачити!

У відповідь на нього дивиться шість пар очей, в яких вирують напрочуд різні почуття: від відрази до зацікавленості.

— Як консультант відділу аврорів, містере О’Хара, я б почав з того, що форма дуже гаряча, тут нічого покращити не можу. Певен, що дизайн розробляли не ви.

Бенджамін ледь помітно кривиться, виправивши карміновий плащ:

— Ти консультант з питань Темної магії, Ітане.

— І хочу відмітити, що я був категорично проти цієї ідеї, — цідить крізь зуби Салліван.

Ітан швидко знаходить власника голосу, що дратує його з першого звуку, і щулиться.

— Знаєш, коли я відкривав двері переговорної, то якраз думав “треба дати Кормаку шанс, люди змінюються, напевно Кормак вже не такий бовдур та шкаф без мізків, яким був у школі”. Хочу сказати тобі, Кормаку, як приємно бачити, що є в світі незмінні та стабільні речі.

Кормак не зводить з Ітана важкого погляду, і за лічені миті вони встигають посперечатися без слів: Салліван переводить очі на Лексі, що сидіть поряд із ним, і Ітан автоматично робить те ж саме, відразу повертаючись до Кормака поглядом, що стає злим. Той зверхнє посміхається у відповідь.

О`Дейлі відчуває, як до горла піднімається злий клубок, але він успішно його проковтує і перемикає увагу на аврора із блакитним волоссям за робочим столом поблизу. Він чудово розуміє хто це, хоча зовнішність у нього (неї?) вже інша.

— Еш, правильно? Ризикну зізнатися, що після твого Пертифікуса я все ще не певен, що повністю відчуваю ліву сідницю. Віртуозно. Як можу звертатися? Він? Вона? Вони?

— Як душі завгодно, Ітане, жорсткі рамки — то не про мене.

— Я теж досить гнучкий…

Бенджамін гучно відкашлюється, і від легкого флірту (Ітан скучив за цим. Майже) доводиться поки що відмовитися. Стислу та суху промову керівництва Ітан повністю пропускає мимо вух: як я вже говорив, новий консультант, співпрацювати, любити-кормити, супроводжувати, Алексіс.

Тепер Ітан виправдано дозволяє собі затримати погляд на ньому, і ком до горла піднімається знову, вже з іншої причини.

Ітан не те щоб пильно слідкував за Лексом всі ці роки після випуску, але знає про все, що з ним було. Коли він почав вчитися на аврора, коли завершив стажування в Англії, хто його колеги, коли були найбільш гучні облави і він ризикував життям, коли потрапив у Лікарню святого Мунґо (Ітан тоді анонімно надіслав величезний букет космічно здорових ромашок). І що Лекс почав зустрічатися з Кормаком він теж дізнався доволі швидко.

Лекс, завжди м’який та згодливий, Ітан і не думав, що йому так сильно закортить доторкнутися до плямок ластовиння на обличчі та цього завше кудлатого світло-русявого волосся. Він майже не ненавидить Кормака, що стіною встає поряд, у цю мить, бо розуміє його.

Майже.

Ітан багато думав, що скаже при зустрічі, сконструював багато варіантів: як раптово зіткнеться з Лексом на вулиці і скаже “Випадковості не випадкові”, як той прийде допитувати його (це ближче до еротичних фантазій), і на випадок коли Лексу не доведеться кидатися в Ітана знерухомлюючими закляттями в нього теж була заготівка, але замість всіх зважених та кмітливих фраз він видихає:

— Ти зовсім не змінився. Привіт.

Лекс. Лексі. Ітан із задоволенням промовляв би його ім’я разів зі сто п’ятдесят — навскидь — щоб знову відчути, як воно звучить. За останні вісім років було не дуже багато можливостей промовляти його вголос.

— Ві…вітаю, — не треба бути надто уважним, щоб помітити, як Алексіс хрипне та затиняється, здригнувшись так, ніби хоче зробити крок назустріч. Відкашлюється, прикрившись нервово стиснутим кулаком. — Дякую, що погодився допомогти.

Кормак та Олівер МакКінски, найстарший з аврорів (кодове ім’я в пам’яті Ітана - “Дід”), презирливо фиркають разом, Ровена мружиться із зацікавленністю, а Еш карикатурно збільшує очі до таких, що малюють в мультиках, щоб роздивитися краще. Ітан посміхається:

— О, містер О’Хара та міністр так благали, що я вирішив потішити дідусів.

Бенджамін не веде й однією з брів — розуміє, що у випадку присутності Ітана у штабі аврорів від добрячої долі похуїзму нікуди. Проте, чомусь бажання наскакувати в Ітана зникає саме по собі.

Лексі. Ітану здавалося, що це буде простіше — просто дивитися на нього, — але по тілу розливається водночас тепло, легкість та свинцева гіркота. І нетерпіння. Він правий, О’Рейли майже не змінився, це особливо видно зараз, коли він стоїть, струнко і напружено, намагається зберігати серйозне обличчя, щоб ніхто не помітив його зніяковіння.

Його і не помітно. Але такі деталі, як малопомітні рухи, як борлак, що рухається, коли Лекс важко ковтає, якою розгубленою радістю сяють його очі — це не оминути увагою, якщо знаєш, куди дивитися. І за такий короткий проміжок часу, як сім-вісім років ці знання не зникають. Тим більш, що Ітан придивляється: пильно так, і дуже сподівається, що Кормак це бачить і його це дратує.

Ніякову ситуацію, у якій всі стоять, дивляться та мовчать, на правах керівника рятує Бенджамін:

— Почнемо з того, щоб познайомити Ітана з тими напрацюваннями, що у нас вже є. Алексіс, переговорна у вашому впорядкуванні, — незворушно говорить він.

— Вони і тут можуть поговорити! — миттєво вибухує Кормак, не зворячи очей з так само миттєво всміхнувшегося Ітана.

— Це буде усіх відволікати, — Лекс відповідає напрочуд врівноважено, бере зі свого стола кілька товстих папок і мимохідь заспокійливо торкається ліктя Саллівана, мабуть не розуміючи, що чіпляє цим і самого Кормака, і Ітана водночас.

О’Дейлі робить “па-па” ручкою Саллівану та першим заходить у переговорну, бо Лекс чи то за правилами, чи то через звичку пропускає його уперед. Закриває двері, на мить завмираючи спиною до Ітана. Той сідає, водночас задоволений тим, що вони можуть нормально поговорити наодинці, і розуміючий, що до “нормально” їм ще довго. Та й навряд Лекс швидко розслабиться навіть до простого “поговорити”: Ітан бачить його відсутній, майже байдужий вид, та погляд убік. Ніби думає, що зможе цим обманути Ітана, який знає його з одинадцяти років.

О’Дейлі очікує, що Алексіс, який сів навпроти, відразу відкриє папку, але той глибоко вдихає та запитує:

— Ти снідав? Ми можемо попросити Пенні сходити за чимось.

Ну дійсно зовсім не змінився. А потім не вір, що стереотипи про турботливих ґафлпафців — стереотипи.

— Поїв, і то була краща їжа за останні місяці. Нема на що жалітися, але, знаєш, Азкабан не змахує на ресторан з зіркою Мішлен, — Ітан трохи нервово всміхається, відчуваючи, що й сам хвилюється. Дійсно, з чого б?

Лекс на мить завмирає, вдихає ще глибше, киває та перевертає документи так, щоб Ітану було зручно:

— Не думаю, що в цих папках буде щось, чого ти не дізнався сам, але про всяк випадок ми маємо це проговорити, може наштовхне тебе на корисну думку. А потім вирішимо, як твої… специфічні знання можуть допомогти у розслідуванні.

Добре, спочатку вони швидко дадуть лад справам. Ітан чудово пам’ятає цю звичку Лексі ще по навчанню — не заспокоїться, поки не завершить те, що має бути зроблено (проте у цьому випадку не заспокоїться і потім). 

Та й цікаво насправді, що там штаб примудрився нарити, чого він сам не знає. О’Дейлі загалом сумнівається, що є щось подібне, але аврорам вдається його приємно здивувати — наводки та інформація про зустрічі “чистюк”, про які він не чув, знаходиться. Крім того у документах кілька разів згадується і сам Ітан, іноді як “анонімне джерело”, іноді як активний фігурант справи, і він кожного разу радісно тикає в папері пальцем.

Але загалом — не густо не рясно.

— …Так що з працівників міністерства в нас під найбільшою підозрою начальник управління магічного транспортування — ну як управління, там три людини — і другий заступник у відділі зміни пам’яті. Але стовідсоткових доказів у нас немає, і ми розуміємо, що “чистюк” у Міністерстві набагато більше, — з надлишковою втомою, як для початку робочого дня, підбиває підсумки Лекс. — Не звертай уваги на Кормака і МакКінски, вони просто сприймають твою допомогу як прояв власного безсилля. Так що якщо в тебе є ідеї з чого почати, було б гарно почути, але зважай, що якнайменш частково тобі доведеться послуговуватися протоколами аврорів.

Ітан, квапливо розтямкуючи, простягає руки до чистих паперів та олівця:

— Повір, Кормак і МакКінски хвилюють мене в останню чергу. А відраза до першого кадру взагалі із авроратом не пов’язана.

Він швидко накидує список: десь це одно слово чи абревіатура, десь повноцінні речення, і поки він пише, він може не дивитися на Лекса, а отже — зосередитися на справі.

Ковен, матір її їбучу, Чистоти. Карикатура на Смертежерів, купа кончених чистокровних покидьків, у кожного з яких є купа родичів маґлів (як і в кожного в магічному всесвіті), але їм не заважає це, прикидаючись магічним Ку-клукс-кланом, катувати маґлів та маґлонароджених, вбивати людей, погрожувати тим, хто спокійно живе у своєму домі, очікуючи — ну, наприклад — свого сина на різдвяні канікули.

І — здавалося, хіба цього недостатньо — зараз ці свиноти ще й придумали використовувати маґлів під Імперіусом для вбивств магів, що на їх думку зраджують чистоті крові.

З іншого боку — знаходься Ітан на їх місці, він зробив би те саме. Це ж геніально — жодної магії під час вбивств, неможливо вийти на того, хто зачарував маґлів через фейкові палички, коротше, ніби навіть і не повністю тупі покидьки. 

Ітан смикає плечем і робить ще кілька нотаток.

— Я з півгодини як дізнався, що тепер закон мене не переслідує, а для розробки геніального плану мені потрібно трохи більше, тому почнемо з дріб’язків. Я доповню вашу інформацію за кілька днів, зокрема про хлопця з відділу зміни пам’яті, він прекрасно вміє користуватися посадою для Ковену, з повноваженнями аврорів деякі канали йому можна прикрити. І мені потрібно розуміти кордони недоторканності моїх джерел інформації, можеш уточнити у Бенджаміна?

Щоб весь монолог не пішов шкерберть, доводиться ігнорувати погляд Алексіса, що раз у раз стає надто зачарованим замість пильного. Але куточки губ все одно ледь помітно здіймаються, бо дивитися на О‘Рейли без посмішки він не може.

Лекс відводить погляд, квапливо кивнувши. Підіймається, збираючи документи назад до купи, і раптом промовляє грецькою:

— Я радий бачити тебе, Ітане.

Його голос на мить тремтить, і Ітан піднімає погляд з вузьких плечей вище, намагаючись вгадати, що у Лекса було в голові, коли він це сказав. 

Цікаво, думає Ітан перш ніж відповісти, чи розраховує Лекс, що О’Дейлі дурний чи просто забув все те, що… просто все.

Цікаво, думає Ітан, чи розуміє Лекс, що у спробі зберегти обличчя він зробив цю фразу ще більш особистою.

Він перехоплює О’Рейли за рукав плаща, торкається шкіри на зап’ясті, і тягне на себе, примушуючи повернутися. Лекс помітно здригається всім тілом, обертаючись з майже благаючим виразом обличчя.

Ітан дивиться в його розгублені власною нестриманістю очі з легким прищуром і промовляє так же тихо:

— Ξέρω. Και εγώ επίσης.

* Я знаю. Я теж.

Була в нього одна гречанка, що допомагала не забути мову. Але їй він ці слова говорив куди менш щиро. 

Він відпускає О’Рейлі, який миттєво червоніє і замружує очі, і дає йому можливість прийти до тями на самоті — першим виходить до офісу аврорів із гучним:

— Так, погралися і досить, тепер до справи: де мій телефон і де тут найближчий Старбакс?