Розділ 6. Сто балів Слизерину за шкідливість

— І що ж вас так затримало? – з отрутою в голосі запитує Кормак.

— Були невеликі моменти. В тебе, сподіваюся, без жодних затримок?— Лекс відповідає настільки незворушно, що це межує з жорстокістю.

— Алексісе, Ітане, йдіть у кімнату для допитів, – Ровена перериває перепалку, що навіть не встигла розпочатися, – Бен та Олівер давно там, і, зважаючи наскільки давно, виманологія та сироватка правди на наших гостей не діє.

— Мій шарм теж, — сумно додає Еш, сьогодні прийнявший подобу дівчини. — Але ж я так намагалася бути милою, коли їх привели!

— Ну, люба, це ж маґли, що вони можуть розуміти… Не хвилюйся, і на тебе кине оком якийсь зловмисник, — Ровена лукаво підморгує Лексі і той закочує очі. Ітан хмикає, почуваючи себе в якійсь магічній Касабланці.

Бенджамін підпирає собою стіну кімнати для допитів. МакКінски висвердлює Ітана очима.

— Як воно, все типово? — Лекс вочевидь намагається стесати кути, і Олівер трохи затушує погляд інквізитора.

— Забуттятус та Імперіус, і, звісно, ментальні блокування, щоб ніхто допитливий носа не пхав. Ці містери нам нічого не розкажуть, вони імен-то своїх не згадають.

— Якщо ви не проти, я би теж хотів з ними поспілкуватися. Про всяк випадок.

Хлопаки сидять смирні, мов у воду опущені. Ще б пак, опинитися об’єктом виманології не найприємніший життєвий досвід, навіть можна було б їх пожаліти, якби не чарівне пробудження, яке спіткало Ітана зранку.

Ковен зведе у могилу їхня короткозорість та тяга до феєричної помсти. Дали б маґлам зброю, один удар — і він би телепав своїм сорок четвертим розміром Небесами. Але ні, вони забажали, щоб він зрозумів, хто і чому хоче його вбити, встиг відчути відчай перед смертю. Або ці чистокровні дійсно не знають про існування вогнепальної зброї. Було б смішно, якби не було так сумно.

В будь-якому разі, знов зробили таку ж помилку, як лишити живою його маму.

Можливо, він би давно відкинув свою жагу до помсти. Але кожен візит в Мунґо давав такий заряд ненависті, що “чистюкам” навіть сподіватися не варто на милосердя.

— Добрий день, як ваш настрій? — бадьоро вітається Ітан, надсилаючи легкий імпульс Імперіуса у бік кволої парочки щоб зрозуміти, наскільки вони піддаються ментальній магії після усіх копирсань “чистюк”.

— Бувало й краще, — хрипко відповідає один.

— Розумію, — буркотить Ітан і прикладає пальці до його скронь.

Коли за двадцять хвилин відстороняється, МакКінскі дивиться на нього з підозрою старого лікаря, котрий вже збирався відтяпати пацієнту ногу, аж тут приперся молодий практикант зі своїми новомодними ліками. Ітану цілком вистачає ненависті від Кормака, з рештою колективу він не проти побудувати нормальні стосунки. Тож слова доводиться підбирати.

— Ментальні блоки, деякі вдалося зруйнувати, але більшість навіть чіпати нема сенсу, вони просто перетворяться на овочів. Магів було двоє, підійшли ззаду, було темно. Один чоловік, інша людина може жінка, але вони не впевнені. Чоловік наказував, жінка чаклувала паличкою зі світлого дерева, скоріше за все тис, бузина чи береза. Нічого корисного.

Вся фішка у тому, як подати інформацію: “та нічого такого” чи “їбать я геній, сто балів Слизерину”.

МакКинскі бубонить щось під носа і виставляє їх з кімнати. Бенджамін хмикає:

— Тепер весь день там проведе.

— Немає сенсу. Задається, вони просто нічого не бачили, це глухий кут.

Тільки здалося, що нарешті з’явилося щось, чим він може бути корисним аврорату (начхати на аврорат — щось, що дійсно допоможе зупинити Ковен) — і всі його дії марні, майже як в консервативного дідугана, що використовує тільки “правильну магію”. Контури фігур ні для чого не використаєш, навіть для жаданого аврорами Чарверсуду — їх просто на сміх піднімуть.

Щоб відчути себе хоч трохи корисним, він намагається працювати, помережуючи папірець за папірцем. Починає з фактів — чи з того, в чому майже впевнений. Віддає їх Лексу — той кривиться, поки читає, і вже наприкінці першого папера підіймає на Ітана погляд, сповнений страждань. Той відповідає на мовчазне невдоволення, потрушуючи ниючою від довгої писанини (ціла сторінка!) рукою:

— З часів школи у мене майже не було потреби писати листи власноруч, так що ми можемо робити як у старі-добрі часи — ти виправляєш помилки, я, понуривши голову, соромлюся поряд.

Ну що робити, як в Гоґвортсі не спромоглися ввести в програму навчання англійській правопис? Зате він знається на рунах та латині.

— А здавався таким серйозним хлопчиком, — хмикає Ровена, не полінувавшись підійти та підглянути Лексу через плече. — “Побаюються”! Це типу байки травити? Як ти складав договори на викрадення із замовниками?

— Ну, по-перше, де докази? Я невинний, як немовля, – говорить майже автоматично, – А по-друге, мова зазвичай йде про такі гроші, що не шкода й найняти людину, яка все би за мною перевірила. Звісно, будь це правдою.

— Ось-ось, а що я вам про гроші говорила? — підскакує Еш. — Я, може, теж хочу гардероб від братів Флоренс!

— Пошитий на замовлення, — з посмішкою уточнює О’Дейлі. — Знайди мене якось після того, як це все закінчиться, може, в нас вийде плідне співробітництво.

— Ша мені хло… дівча спокушати!

Ітан піднімає руки, показуючи Ровені, що й думки не мав, і повертається до записів. Лекс мовчки начисто переписує його “звіт”, який стовідсотково не відповідає нормативам аврорів, і О’Дейлі в кінці чергового папірця робить примітку: “Кормак похмурий, як ведмідь після сплячки. Зважаючи на те, що вночі в нього не було можливості виспатися, це іронічно”.

Коли Лекс ледь помітно червоніє, він відчуває себе водночас задоволеним і винним.

— …думаєш, Ітане?

— А? Повтори, будь-ласка, — Ітан відводить погляд, перемикаючись на Еша.

— Я сказала: вибач, що відволікаю тебе від споглядання, але що ти думаєш про Кормака Харсіса? Котрий крутить всією контрабандою Ірландії.

— Думаю, що ви дещо переоцінюєте Харсіса, називаючи його верховодою всієї контрабанди, є хлопи й повище. Тому, якщо будете тиснути на нього, робіть вигляд, що знаєте, хто його керівництво. А, і ще він до висерів боїться змій, зважайте на це, якщо вирішите піддати його тортурам, — Ітан дивиться на те, як повільно брови Ровени повзуть вверх, і вкотре за день знизує плечима. — Він якось замовив артефакт на перепродаж і думав, що мені можна не платити. Не варто було робити так, я мстивий. Ой, тобто, якби! Якби він замовив в мене артефакт і подумав би…

— Добре-добре, ми зрозуміли, — Ровена відкидається в кріслі, окинувши його оцінюючим поглядом. — Може, з тебе буде пуття.

Бенджамін дивиться на ці теревеньки невдоволено, але мовчить, а от Лекс потай всміхається своїм думкам — не перестає дивитися на документи, тому помітно тільки Ітану, що сидить поряд.

— Не сподівайтеся на багато чого, в мене не така величезна кількість людей, яких я не люблю. І тільки двох з них звуть Кормак.

— А от тих, хто тебе не любить, хоч залийся, — миттєво реагує Салліван.

 Сам нарвався.

— До слова, я хотів вибачитися. Я нервував і…

— Закрийся. Завали їбало та йди нахуй.

— А що сталося? — знову підскакує Еш.

— Певен, що Кормак із задоволенням розповість. Очевидно, що у тій ситуації я був неправий, адже це я прошу вибачення, а Кормаку нема чого соромитися.

О’Дейлі усміхається — погляд почервонілого від гніву Саллівана може притиснути пресом не тільки особисто його, а й увесь аврорат. Лекс раптово підсовує Ітану під ніс листи з виправленим текстом:

— Пиши знизу “З моїх слів записано вірно”, прізвище-ім’я, підпис. Справжній підпис, якщо що.

*** 

— Я так і уявляв твою квартиру, — Ітан ставить валізу, озираючись і намагаючись позбавитися думок, що тут з О’Рейлі жив Кормак. — Певен, що в тебе величезна ванна. Ти ще у школі любив ванну старост.

— Не настільки величезна, — з легким жалем відгукується Лекс. — Але я надихався нею. Тільки вирішив перебутися без насмішкуватого балакучого портрета, пам’ята…

Лекс затиняється на півслові, і Ітан не збирається розвивати тему: те, що вони робили у Гоґвортсі і як гиготіла над ними русалка, коли вони користувалися посадами старост в особистих цілях, не варто згадувати.

— Давай сьогодні я пригощаю. Все ж Міністерство розщедрилося мені на утримання, не можу не скористатися такою можливістю зробити діру в бюджеті.

За годину стає зрозуміло, що план “не згадувати школу” летить у безодню. Ітан вважав, що це буде боляче: коли він вхолосту випивав пляшку вогневіски (або просто віски) ці спогади ранили, але зараз, коли Лекс сидить навпроти і вони нагортають тако й начос, Ітану хочеться згадувати. Все, в найменших подробицях. Але він собі не дозволяє.

— … зараз, до слова, не все спокійно у Датському королівстві. Дам’єн хоче дітей, а Вайолет не в захваті від думки про ще одну істоту в своєму оточенні. Говорить, їй вистачає Дам’єна і гіпогрифів, все натовп. Хочеш, заскочимо до них у гості?

— Було б непогано, — киває Лекс. Я давно їх не бачив, про епопею з дітьми ще не чув. Хоча, чесно кажучи, я погано собі уявляю Вайолет у ролі щасливої матері. Скоріше Дам’єна — в тій же ролі…

— Нема ще чар, які дозволили б народжувати чоловіку, на жаль. Варто цим зайнятися.

— Вайолет буде в захваті.

Вони вміло оминають всі гострі кути, хоча Ітан і бачить дурнувату замріяну посмішку, яка раз у раз з’являється на обличчі Лекса. Він сподівається, що тримає обличчя краще.

— … Отже, ми вже розуміли, хто і як, але не знайшли, де, — Ітан вгризається у тако, поки Лекс розповідає, — А просто викликати на допит чистокровного у стодвадцятому поколінні… Політика, хай їй грець. Еш зголосився зобразити із себе модельного п’ятнадцятирічку, якраз, як ми припускали, у смаку того чувака і покрутитись перед ним. Це дійсно спрацювало, відстежили їх обох… Страшенно за Еша нервували, все ж таки перше польове завдання, але встигли вчасно витягнути. Виявилося, що цей “митець” обладнав базу прямо у себе в менорі, і не просто трьох п’ятикурсників викрав, він і маґлів теж крав — таких же гарних підлітків. Чаклував на них живцем закляття стазісу і ставив у колби, створюючи навколо тематичну композицію. Понад двадцять колб було, і ще купа незаповнених. Якби це були справжні статуї, а не живі люди, було б дуже гарно, а так — моторошно ставало. Особливо від думки, що якби він не зазіхнув на учнів Гоґвортсу, ніхто б про нього і не дізнався, хіба мало у маґлів дітей зникає… Знаєш, якісь жорсткі в мене історії виходять. З твоїх крадіжок, які ти, звісно, не скоював, мабуть легше вибрати щось без сюжету для жахастика.

З розповідей Лекса дійсно можна було б робити фільми, якби маги мали повноцінний кінематограф. Йому подобається слухати про таке, але він має і чим відповісти. І навіть без “якби я цим займався” — не перед Лексом.

— Викрадення артефактів теж не наймиліший бізнес, знаєш, якось замовник вирішив кинути мене на гроші. Я віддав йому книгу і мене відразу взяли під лікті два тролі. Ну, люди, але тхнуло від них як від тролів. Замовник штовхнув класичну злодійську промову, що я бовдур, потім відкрив книгу і та зірвала з нього шкіру. Вчисту зняла скальп, вирвала нігті та волосся — довго так це робила, ми втрьох секунд десять дружно дивилися на весь процес. Потім так же дружно блювали, — він хмикає, зачерпнувши гуакамоле начос та відправляючи його до рота. — Тому я зазвичай віддаю інструкцію з користування артефактом вже після того, як гроші на моєму рахунку. Хоча частіше все це не так лиходійно. Якось мене найняв англієць, котрий хотів, щоб я відшукав зниклі іграшки його п’ятирічної доньки. Такі гроші запропонував, що я навіть не відмовився – я стільки беру тільки за контракти з ризиком напоротися на додаткові прокляття. Іграшки, до слова, зарив їхній домашній ніфлер, тому що вони були блискучими. Моє найприємніше замовлення. А ще якось мене найняв хлопець з Франції, який думав, що дівчина йому зраджує. Не мій профіль, але важко було відмовитись. Виявилось…

Він замовкає. По-перше, тому що бачить, як ледь помітно змінюється обличчя Лекса. По-друге пригадує, що вже розповідав її на одному з допитів, і Лекс, як відповідальний за його справу в Ірландії, їх напевно читав.

По-третє втямлює, що завершення звучить як: “Дівчина йому не зраджувала. До того часу, як не з’явився я. Це були два чудових тижні”. І це — жахливо недоречна історія.

— Думаю, час спати.

Коли залишається наодинці з собою, вирішує, що цього разу, тверезий і притомний, він намагатиметься думати менше про Лекса і більше — про роботу. 

Дивно, що за весь час йому і на думку не спало втекти. Навіть зараз: він без кайданків, Лекс не захотів їх вдягати, легка справа — обережно зламати магічний захист будівлі, поки Лекс спить, роз’явитися — і тільки його й бачили. Звичайно, так він не зробить. В першу чергу через О’Рейлі. Якщо він і вирішить зруйнувати його кар’єру, то точно не цим способом. Краще вже затягнути його в ліжко — цей варіант приємніший.

Ітан розуміє, що в будь-якій іншій ситуації, будь це не Лекс, втеча — перше, про що б він подумав. Можна виправдати себе тим, що в них з авроратом спільна ціль, що найближчим часом він би все одно займався тим самим, а тут ще й законно. Але насправді той факт, що всі знають про його зв’язок з Міністерством буде тільки заважати спробам покінчити з Ковеном. Він вже намагався відправляти перших пташок деяким людям і факти поки що невтішні: його або ігнорують, або ввічливо відмовляють у зустрічі. 

Співпраця з владою багата на наслідки. 

Тому він не обманює себе — він тут через довбаного О’Рейлі.

Хм, можливо, втекти все ж таки не така погана ідея. Лекса, скоріш за все, відсторонять від важливих справ, але Ітану здається, що те, до чого призведе їхнє життя в одній квартирі протягом тижнів — ще гірше.

Ітан розмотує бинти на руках. Вони виглядають вже краще — м’язові волокна майже повністю відновились, залишилася тільки шкіра. Ще день — максимум, скільки необхідно його закляттю. А до того доведеться проходити під знеболювальними — на вечір Ітан обирає те, що викликає схожі з наркотиками відчуття — легкість, пустоту в голові. Хоча з останнім якось не задається.

Його життя — з пригодами, незаконними вламуваннями в приватну власність і грою у детективів — робить щасливим тільки його. Так, спочатку то було необхідністю, засобом, який мав би допомогти витягти маму з її ментальної клітки, в якій вона опинилася після тортур чи чого б там з нею не робили. Йому потрібні були конкретні артефакти, що могли допомогти, а з часом, коли він отримав перше замовлення, то подумав “це цікаво”. І то стало його життям. Можливо, на якийсь час це зробить щасливим і Лексі. Але це не те, чого він завжди хотів.

Дійшли, блядь, думає Ітан, знову перемотуючи руки. Вчора обіцяв, що не дозволить вийти їхнім відносинам за кордони, які вони встановили, а сьогодні розмірковує над ідеєю втекти разом. Рівень непослідовності — Ітан О’Рейлі.

Всміхається. Обмовка в думках — по Фрейду.