Розділ 7. Питання часу та морозива

Наступні дні проходять на роботі спокійно. Ітан завершує з розділом “факти” і переходить на “здогадки”, і тут їм з Лексом доводиться сидіти вже не в тиші, бо частина з того, що пише Ітан, не викликає захвату у О’Рейлі. Як і в Бенджаміна.

— Міністр? — він піднімає брів.— Ти хоч розумієш, що тільки завдяки йому ти сидиш тут, а не в Азкабані? Навіщо б він сприяв роботі аврорату, якщо він сам з Ковену?

— Щоб ви облажались, і в нього був засіб тиску на вас. Як варіант. Якщо б в Міністерстві робили ставки щодо того, коли я втечу, на перший день ставило б процентів дев’яносто. До того ж він міг підозрювати, що зиску з мене буде небагато…

Кормак виразно кашляє.

— …бо ви розраховували, що я зможу здобути нову інформацію, але зараз все моє…всі, хто міг би надати хоч якісь відомості, відмовляються співпрацювати, — не звертаючи уваги, продовжує він.

— Ми надаємо їм повну недоторканність на час розслідування, — брови Бенджаміна знову роблять невдоволений фінт.

— Які щедроти. На час розслідування — так, а після? Зараз ви допомагаєте і корисні — ми вас не чіпаємо. Але після не забудемо, що ви вже потрапили у наше поле зору. Ніхто не хоче зайвий раз з’являтися перед очима суворого аврорату. Навіть як свідки по справі. 

— Але він відпустив тебе, — підтримує Бенджаміна Еш, — хоча знає, що проблем від цього може бути більше, аніж користі. Все ж ти не подарунок. Хіба це не доказ?

— Він відпустив би мене і так, і так. Вам здаються смішними мої “якби”. Якби я був злочинцем. Якби я вкрав грімуар чи той сувій. Але факт є факт — без реальних доказів я чистий перед законом. Мене б промаринували ще декілька місяців і за наявності гарного захисника — а я можу собі його дозволити — відпустили б. Ну впаяли б конфіскацію за якусь дрібницю, яку зможуть довести, наклали б заборону на магію на певний час.

— Ну ти й срака, — захоплюється Еш.

Ітан, м’яко кажучи не впевнений в тому, що говорить, кланяється:

— Дякую, дуже приємно.

— Але якщо так, тоді навіщо ти тут? Відмовив би містеру О’Хара, коли той запропонував співпрацю, почекав би декілька місяців і пішов би у справах?

— Ітан думає про себе занадто багато, Еш, от і відповідь на питання. Не так вже й напевно його випустили б, повір, звинувачувачам було б що показати суду. Давайте закриємо цю тему. Я не прийму звіт про те, що Міністр може бути частиною Ковену. Не перебивай! Не прийму, але візьму до уваги. А зараз подумаємо, що ми можемо зробити з твоїми джерелами, щоб вони йшли на співпрацю.

А так все йде спокійно. Кормак перетворюється в лапочку, що чарівно скреготить зубами, але мовчить. Навіть тоді, коли Ітан схиляється до столу Лекса, щоб вчергове написати “з моїх слів найчарівнішим аврором записано вірно” (коли він пише це вперше, Лекс робить вигляд, що дратується: мовляв, все тепер наново переписувати) або торкається його плеча, або кличе на обід удвох. 

Кормак дивиться, але мовчить.

А от МакКінскі не мовчить: в якийсь момент скидається серед тиші, рявкаючи:

— Чи не могли б ви думати тихіше? — конкретно ні до кого не звертається, але таким поглядом окидує Кормака, Лекса і Ітана, що усі троє одразу піднімають ментальні щити, — зовсім совість й сором втратили. Посеред робочого дня!

Цікаво, думає, що ж там у Кормака? В барвах уявляє, як Ітан трахається з Лексі просто посеред робочого стола, та біситься?

Ітан його розуміє. Не щодо бісяцтва, а щодо того, що сам уявляє щось на кшталт того самого. 

Бідолаха МакКінскі, важке життя виманолога.

***

— Давно не з’являвся на сеансах, — Лідія посміхається, — хоч я і розумію, що останній рік наші зустрічі носять більше профілактичний характер. Все настільки налагодилося?

— Не іронізуй. Ти знаєш, що я був в Азкабані.

— Читала, так. Але три місяці до того тебе також було не видно. Нове завдання?

— Так, — автоматично бреше він, але швидко виправляється — сам собі обіцяв не лити кулі на сеансах, — Тобто ні. Насправді… мені здавалося, все непогано.

— У минулому часі?

Ітан хмикає.

— Сто відсотків у минулому. Інакше запис на прийом до тебе був би не першим, що я зробив, коли мене звільнили.

— Зрозуміло.

Висне тиша. Ітан почуває тут себе комфортно, але кожного разу відчуває, що йому важко знайти, з чого почати, тому Лідія звично бере все у свої руки.

— Як твоє ув’язнення?

—  Дуже… плідно, — невизначено знизує плечима, — був час подумати. Багато над чим, враховуючи те, про що ми розмовляли. І про… про той випадок також.

Лідія не змінюється в обличчі.

— Дійшов якихось висновків?

— Так. Мабуть. Думаю, знаю, чому зробив це, — Лідія мовчить, і Ітан, пересиливши себе, продовжує. — Відчай. П’ять років жив єдиною думкою, що зможу врятувати маму, вилікувати її; думав, що все буде як раніше, але в той момент я зневірився у тому, на що витратив стільки часу. Я зрозумів, що не можу зробити нічого. До прийняття, як стадії горя, я не дійшов, до того ж, відбулися… ще деякі неприємні події.

Невчасно тоді Лекс вирішив розпочати зустрічатися з Кормаком.

— Так що все це понавалювалося і я якось… не впорався.

Лідія не намагається бути м’якою, одразу переходячи до справи:

— В тебе ще були спроби суїциду?

— Ні. Тільки тоді.

— А думки?

Він знову заперечно хитає головою.

— Ти намагався вбити себе, бо втратив орієнтири та мету життя, правильно?

— Щось на кшталт того. Мабуть.

— Але зараз ти не думаєш про суїцид, тобто, мета в тебе є?

— А ми можемо згадувати про це менше? Не те, чим я пишаюся. Було й було.

— Це так не працює, Ітане.

О’Дейлі в черговий раз кривиться, але вирішує відповісти.

— Так, зараз є мета. Я нічого не можу зробити з тим, що Ковен зробив з мамою, але я можу помститися за неї.

— Зрозуміло. Ти не думав, що це не найбільш… ефективна стратегія?

— А яка більш ефективна? — він хмикає. — Прощення? Ну, ні. Це для слабаків, а у контексті того, що покидьки продовжують чинити те, що вони чинять, я не можу допустити ще більше жертв.

— Жага справедливості — гарна позиція, але помста, скоріше за все, не задовольнить тебе. Зазвичай вона — активатор ще більшої ненависті та агресії.

— Ну-ну.

— Ще якійсь інсайти?

— Взагалі, — Ітан замислюється, чи варто про це говорити. Дивиться на годинник — в них десять хвилин до кінця сеансу. — З чого б почати. У моєму житті з’явився старий знайомий і я не впевнений, що адекватно реагую на його присутність.

— А більш розгорнуто?

— Перше кохання. І єдине. Я думав, що закрив для себе питання з нашими відносинами. Ми не можемо бути разом, це зруйнує його життя та поставить під загрозу моє. Ми пішли різними шляхами, —  Ітану самому смішно, яким звичайним повсякденним тоном він про це каже, всередині воно відчувається не так. —  Але зараз він постійно поряд і його почуття помітно не минули, а я… просто сходжу з розуму, хитаючись на емоційних гойдалках від “ми просто друзі і працюємо разом, бо так потрібно” до “я хочу його до нестями”, і я не можу… відсторонитися від цього. А в його голові здається ще все гірше, бо крім цього ще є службовий обов’язок та відносини з іншим. Я знаю, ти навряд скажеш щось нове. Скажеш, що варто відсторонитися, якнайменш відселитися з його квартири, так, для початку. Скажеш, що варто попросити іншу людину в напарники. Просто намагатися думати мозком, а не двома іншими органами. Але я не можу. Це сильніше за мене.

— Ого, — після його мовчання говорить Лідія, — ми не з того почали, здається. Ви живете разом?

— Це довга історія, — Ітан хапається руками за голову, — але я просто у відчаї, все абсолютно дивно, він поряд: я дивлюсь йому в очі кожного вечора вже клятих чотири дні, кожен день краще й гірше за минулий; і думаю, що не можу повести себе як мудак, в його житті їх вистачає, не можу затягнути його у це пекло відносин зі мною, це все зруйнує, але коли я намагаюся заснути у сусідній кімнаті, в мене дах їде. Я думаю, може, в нас вийде просто секс без емоційної прив’язки, а може, коли це все закінчиться, я викраду його та прив’яжу до батареї і він буде остаточно мій, я думаю — якщо я пересплю з кимось іншим, мені стане легше? Або гірше? Або мені варто просто розбити голову об стіну?

— Ми дійсно почали не з того, — Лідія тягнеться за другим блокнотом, — тому що маємо завершити сеанс. Приходь за кілька днів, наприклад, у вівторок пообідді. Я подумаю, що можна зробити. І давай без… незважених ірраціональних дій. Ти можеш пообіцяти?

— Я, чесно кажучи, гадки не маю, — зізнається Ітан, який сам від себе не очікував такої тиради.

Вони виходять у приймальню. Лідія непроникним поглядом дивиться на Лекса, котрий відкладає журнал назад на столик, затримує погляд трохи довше потрібного та зникає за дверима, явно залишивши О’Рейлі збитим з пантелику. 

— Я чимось їй насолив чи вона завжди така сувора? —  розгублено питає. Ітан вичавлює з себе посмішку.

— Не звертай уваги. Як щодо морозива?

— Давай, сто років не був у молодшого Фортеск’ю.

 

— Пам’ятаєш, як я жив над Дірявим Казаном кілька днів з тітцею Енн, коли мама і дядько Бен поїхали кудись… Досі не знаю куди, треба буде в нього запитати якось… Ти й Дам’єн приїхали в гості до мене на кілька днів, і ми постійно гуляли по Алеї Діаґон: Дам’єн тягнув нас у Магічний звіринець, ти постійно бажав піти у Чарівне Обладнання для розумників, а я — у Відьмацькі витівки Візлів. А потім ми ходили сюди та їли морозиво. Ти завжди брав щось з дивними смаками — ромашкове або кора дубу. Жах.

— Сам ти жах, чудове морозиво! І де ще б можна було таке скуштувати, в Гоґсміді були інші солодощі.

— Знаєш, одного разу до мене прийшов посланець Фортеск’ю. Сказав, що хоче зробити замовлення за моєю спеціальністю. Я був у такому шоці — бо це, ну, знаєш, Фортеск’ю, трясця його матері, таке серденько — що прийшов в той самий день. Він сказав, що Роза Лі — власниця чайної — викрала рецепт морозива від його батька Флореана і хоче подавати з ним чай. І він хотів, щоб я щось з цим зробив. Мабуть, переплутав мене з рекетиром. Я, звичайно, відмовився, в результаті вони помирилися, але завжди смішно знати, які пристрасті таяться за цими цукерковими фасадами кав’ярень.

Ітан дивиться на потік людей, що проходить повз. 

— З часів школи я не був тут жодного разу, так щоб не стерегтися, що мене спіймають. Наскільки простіше все було в дитинстві. Єдина турбота — чи буде тобі до міри нова мантія наприкінці навчального року.

Переводить погляд на Лексі.

Мабуть, О’Рейлі також винен в певній мірі. Якби він не поводив себе так відкрито, ніби бери й роби з ним, що хочеш. Якби не ігнорував Кормака, а виказував хоч краплину симпатії. Ітану було б легше. Тобто і важко теж, звісно, він би ненавидів кожну мить, в яку Лекс закохано дивиться на Саллівана, але було б легше боротися з бажанням притиснути його до себе і зануритися носом у трохи курчаве волосся, вдихаючи аромат польових трав та того рідного, чим завжди пах Лексі. 

Він міг би переконати себе, що відмова від своїх бажань вартує того, якби бісів О’Рейлі хоч однесеньким жестом показав, що краще їм навіть не пробувати. Але Лексі поводиться так же, як і він сам. Непомірковано й нерозумно.

Вони ж так старанно і так непереконливо роблять вид, що вони раптові колеги, старі друзі, не більше. Адже саме так спілкуються друзі та колеги: кладуть руки на стіл так, щоб майже, але не торкатися один одного; ставлять ноги так, щоб відчувати тепло чужого стегна; говорять так, що емоції зі слів можна гребти лопатою.

— Ти щасливий, Лексі? — ну от же бляха муха. Лайно кажаняче. 

Думає доповнити якось, але сам не знає, про що питає: чи щасливий Лекс зараз, чи був він щасливим всі ці роки, поки вони не бачилися, чи може він, Ітан, зробити О’Рейлі щасливим?

— Так, — явно бездумно видихає Лекс.

Ітан не очікував такої швидкої відповіді. Він піднімає голову, ловлячи завороженний та жадібний погляд Лексі, щоб знайти відповідь на питання, яке сам не може сформулювати вірно. Але той, миттю протверезівши, заливається барвою і потирає ніс, відчайдушно затарахтівши:

— В-в сенсі, взагалі, звісно, так собі, є до чого прагнути, але щастя це епізодичне відчуття… якщо говорити про присутність у моменті… то… зараз…

Закриває обличчя долонями, стукнувши себе ложкою, яку так і не відпустив. В Ітана тисне серце від неможливості доторкнутися до нього просто зараз. Він навіть тягне руку, але Лекс прохає у власні долоні:

— Зроби вигляд, що цього не було, будь-ласка.

Ітан відкидується на стілець, схрестивши руки.

Все так. О’Дейлі теж щасливий тільки коли вимикає голову і дозволяє собі не думати, але як тільки його дурний мозок вмикається, від розуміє, наскільки все заплутано. Важко бути щасливим в таких умовах.

Він з’їдає ще ложку морозива — вже без апетиту.

— Н-нам варто повернутися. На роботу. Вибач, здається, філософія трохи не моє… 

Ітан киває, але Лекс, все ще червоний від сорому, вперто уникає його погляду.

Те, що може статися між ними, питання виключно сили волі, випадку та часу. Можливо, якщо завершити справу Ковена дуже швидко, вони не встигнуть впасти в ці недо-відносини? Варто пришвидшити це завдання, хоч би його фіналом і було повернення в Азкабан.

Тому що альтернативний фінал — зруйнувати Лексу життя. І краще вже Азкабан.