Розділ 9. Задачі зі сфери емоційної математики

В Греції навіть повітря інше. Свіжіше, чи Алексісу тільки здається? Напевно, все-таки ні. Лексу справді легше тут, за кілька кроків від порога садиби Левентіс, відтепер О`Рейлі (насправді ні, мама зажадала зберегти грецьку назву, а батько, як завжди, не став сперечатися).

За їхніми спинами чути морський прибій, а попереду тягнуться сади олив, які мама з ентузіазмом взялася обробляти, поки возилася з ним, ще маленьким. Вони починали з кількох десятків дерев. Алексіс пам’ятає, як був одного зросту з молодими саджанцями, а потім вони ще по чотири роки чекали на перші плоди… І йому ніхто не був потрібен окрім цього домашнього, захищеного її магією маленького-маленького світу. А тепер він вищий за маму на півтори голови, у неї ціла ферма з сотень олив, а він знову, як на літніх канікулах після четвертого курсу, запросив сюди Ітана… якого все ще тримає за лікоть, зависнувши у спогадах.

— Вибач, задумався, — він розтискає руку. — Пошукаймо мою матір, поки вона ще одного листа Бенджаміну не відправила.

Антея опиняється на кухні — очікувано, Лекс знав, де шукати — якраз закінчує кулінарні клопоти до їхнього приходу. Поруч за столиком сидить його батько, Ейден, з мрійливим виразом на обличчі тягнучи розбавлене узо [1].

— О, діти добралися, — добродушно усміхається він їм обом, вставши з місця. Міцно потискає руку Ітану, обіймає Лекса, ляснувши його по плечу. Лекс всміхається, удавши, що не помітив, як у рукостисканні О`Дейлі передав батькові портсигар — він готовий присягнутися, що з чилійськими цигарками, які той страшенно любить.

— Ну, нарешті, я вже думала знову за вами орла посилати! — сплескує руками Антея, помахами палички відправляючи огірки натиратися о терку, для тцатцики, закуски на основі йогурту, і підкрутивши вогонь під запеченими баранячими реберцями.

Ітана своїми теплими, поцілованими південним сонцем руками вона обіймає так само міцно, як перед цим Алексіса, а відсторонившись, обхоплює його щоки, розглядаючи з грецькою безпосередністю:

— Зовсім дорослий став, а нітрохи не змінився! Тільки схуд і зблід, зовсім за собою не дивишся, напевно це все підземелля твої з підозрілими артефактами. Ну, нічого, кілька днів біля моря відпочинеш, сіллю й оливами подихаєш, домашньої їжі поїси, відразу інша справа буде.

Вона м’яко розпорошує його волосся, більш рішуче кошлатить зачіску Алексісу, який до цього звик. Запитує:

— Кава? Узо? Вино? Кава з узо?

Поки вона возиться з напоями, а Лекс їй допомагає, їжа встигає доготуватися. Почуття часу в Антеї прекрасне. Вона підхоплює заклинанням тцатцікі й паідак’ю [2], улюблені долмадеси Лекса та миску тарамасалати [3] з пітою, відлевітувавши все це на задню веранду.

— Чула про сувій Галена з Сотерейського мусейону, майстерна робота. А це правда, що найважливіші сувої охороняють розумні химери? Та ти не соромся, всі свої… У нас тут Греція, хлопчики, епічні балади пишемо, а звіти ні, зрозуміло? — очевидно звертається вона до Лекса, при цьому підморгнувши Ітану. — Я з великим інтересом слухала про твої пригоди від Алексі, сонечко, але з перших рук надійніше. Потішиш жінку, що виросла на історії Одіссея?

— Залежить від регіону. У Європі та на Близькому Сході люблять виставляти химер, а в Новому Світі частіше віддають перевагу сфінксам. Теж милі створіння, — усміхається Ітан, і Алексіс по обличчю бачить – прикидає, що б ще розказати з мільйона своїх пригод.

Лекс згадує одну, як Ітан накосячив із заклинанням, і Дам’єну довелося в буквальному сенсі шукати його пальці по всіх полях, а потім довго і нудно допомагати відновлювати кістки і зрощувати шкіру на нозі.

Він лише сподівається, що Ітан не стане розповідати Антєї саме такі історії. Загалом вгадує, бо О’Дейлі береться за зовсім іншого ґатунку розповіді. У них усе: ліси Амазонки, темна магія, сфінкси, пастки, піраньї й така купа вдалих збігів, завдяки яким він залишився живим, що це більше схоже на казку. Ітан явно намагається проігнорувати низку подробиць, але місис О’Рейлі добродушно перебиває його:

— Ітане, сонечко, ми тут усі вирощені на грецькій міфології, ти навряд чи зможеш зіпсувати апетит подробицями, які виходять за вікові обмеження.

Тому йому доводиться розповідати історії, які тепер уже мають не такий райдужний вигляд — але від цього його матері тільки цікавіше, адже очевидно, що її головний герой з усім впорався. От же він, навертає її фірмові блюда.

Алексіс упевнений, що не повинен слухати те, що Ітан розповідає його батькам, бо щонайменше чверть історій у звітах і допитах навіть не згадувалася. Але Греція — це його дім, це якийсь… зовсім інший світ для нього, живий міф, відокремлений від повсякденного життя, робочих обов’язків і затишної, але все ж таки його особистої, а не сімейної квартири. І він дуже легко відмахується від думки, що в інших умовах був би зобов’язаний додати це до справи.

Ну, вони ж не в цих “інших” умовах, правильно? Вони в нинішніх, де його мама темпераментно охає на драматичних поворотах, м’яко дражнить Ітана, підкладає всім їжу на тарілки; де батько підливає їм узо, добродушно називаючи Ітана халамидником, а сам Лекс насолоджується кожним вдихом, кожною секундою вечора?

Так могло б бути завжди. Так може бути…

Ні.

Не завжди.

Навряд чи їхня історія — про «назавжди».

Але так могло б бути якийсь час.

Цікава задача зі сфери емоційної математики: бути абсолютно щасливим недовго і залишитися розбитим зрештою або бути помірно нещасним, але стабільним, завжди.

Лекс не знає. І не уявляє, як ставиться до таких завдань Ітан. О`Дейлі, звісно, авантюрист, але це ж не питання життя-або-смерті, це питання того, як жити далі потім.

Сам Лекс завжди вважав, що віддає перевагу стабільності. Уперта, щоденна надійність — це його метод, зазвичай він усе так робить. Справжній гафелпафець. Мерлін свідок, він навіть в Ітана як закохався на першому курсі, так і досі по вуха.

«Це було дванадцять років тому», — усвідомлює він очевидне, але раніше не сформульоване, — «аж дванадцять років, охрініти, чому я взагалі досі маю якісь сумніви?»

Поки він переживає чергову екзистенційну кризу, Ітан закінчує бовкати й переходить до активного поглинання їжі (в цьому плані він дуже вдячний гість).

— Правильно, поїж, а то відчуття, що ти вийшов з Азкабану сьогодні зранку, а не більше двох тижнів тому.

— Місис О’Рейлі, якщо й існують нектари богів, то вони на цьому столі, — каже Ітан із набитим ротом. Антея сміється.

— До речі, — Ітан відволікається, обернувшись. Левітує з кімнати на веранду невелику дерев’яну скриньку, що лягає неподалік на порожній столик, — я попросив рекомендацій у свого аж ніяк не близького, але такого, що вирізняється чуттям смаку, друга. Запитав, чим можна порадувати найпрекраснішу жінку у світі, і він запропонував мені цей набір прикрас. Я сподіваюся, він вам сподобається. Прямо з Італії. Колись належали Медічі. Я пам’ятаю, що бачив у вас у будинку книжки про них, тож… тільки не відкривайте зараз! Якщо вам не сподобається, це розіб’є мені серце!

Драма спрацьовує на ура: його мамі теж не чужа театральність, тож вони з Ітаном розігрують навколо прикрас чудовий дует. Вона одразу ж одягає їх, розсипаючись у щирих — інакше не вміє — захопленнях, вдячно розціловує Ітана в обидві щоки й одразу ж починає кокетувати з Ейденом, щоб він робив їй компліменти. Батько прекрасно знає цю гру і з задоволенням бере у ній участь день у день уже багато років.

Його батьки щасливі разом, він упевнений. Навіть якщо вони сваряться — всяке ж буває! — Алексіс знає, і вони самі знають, що все закінчиться примиренням і славнозвісним «довго і щасливо». Лекс завжди хотів так само, але життя над ним, здається, познущалося.

Або-або, Алексіс, обирай відсоток прийнятних втрат.

 

— Знаєш, Лідія сказала, що нам треба поговорити про все це…

Вони мовчать уже хвилин десять, просто сидять поруч на узбережжі, без докорів сумління сьорбаючи охолоджене чарами вино прямо з горла пляшки. Над ними розгортається яскравий Чумацький шлях, геть не такий, як в містах Ірландії, і дивитися на нього набагато легше, ніж на Ітана.

— …але я так… не хочу. Мені зараз до біса добре, і я не знаю, що буде далі, але я не хочу все зіпсувати, — закінчує той.

Магопсихолог, за ідеєю, фігні не порадить. Але Алексісу теж не хочеться руйнувати тендітну рівновагу між ними, тому він знову каже собі «не сьогодні», киває, робить ковток і тут же ним давиться, коли Ітан починає роздягатися. В голові різко стає порожньо.

Не те щоб він витріщається… так, він витріщається. Неможливо втриматися.

— Не знаю, коли я наступного разу побачу океан не з вікна камери, тож не збираюся втрачати цю можливість, — пояснює О’Дейлі, стягнувши сорочку через голову. Так само чинить і з майкою, а потім скидує штані, — Давай, Лекс, чого ти гальмуєш? Цей день занадто гарний, щоб закінчитися без того, щоб я облив тебе з ніг до голови.

Лекс мовчки стискає пальці на горлі пляшки, бо потреба простягнути руку й доторкнутися така гостра, що заважає дихати. Якщо він це зробить, чи буде Ітан проти? Лексу здається, що ні. Треба бути зовсім сліпим і тупим, щоб дійсно не помічати — О`Дейлі дивиться на нього так само як сам Лекс на Ітана.

Лекс пам’ятає, як відчувалася його шкіра під пальцями, під губами, коли в них був увесь час миру й усамітнення Кімнати на вимогу або розбурхуюча ілюзія безпеки в одному зі шкільних кабінетів. Яким зачарованим був погляд Ітана, коли вони вперше, ще по-підлітковому ніяково…

Чи буде в його очах такий самий неймовірний вираз зараз? Скільки років минуло, усе як вперше.

Алексіс мружиться і струшує головою. Він знає, що Ітан прекрасно бачив ці секунди мрійливого зависання. Рішуче схоплюється на ноги.

Прохолодна вода — те, що йому зараз потрібно.

На мілководді вони не затримуються, одразу запливаючи далі в море, так, що в темряві й не зовсім зрозуміло, де берег. Тільки світло в будинку на другому поверсі та контури дерев — як маяки. Лекс лягає спиною на воду, дозволяючи морю себе гойдати. Якщо заплющити очі, відчуття невагомості майже космічне.

Ітану спадає на думку пірнути до рифів — Лекс, стрепенувшись, тут же згадує:

— Десь тут є ще й підводні гроти, там теж здорово. Я пірнав кілька разів… щоправда, вдень. Зачаруєш «бульбашки» і якесь світло?

Інший космос — внизу, під товщею води, і коли Ітан начакловує «бульбашки», пірнає, звичайним Люмосом освітлюючи шлях у глибини, стає навіть трохи моторошно. Але це почуття теж цінне — Лекс щосили намагається запам’ятати кожен момент вечора, сплетеного немов з прозорих ниток, настільки нетривке й ілюзорне все навколо них. 

 

Після холоду підводних течій на повітрі морозить — вони, як були, роздягненими, падають на трансфігуроване з сорочок покривало, Лекс накидає на них зігрівальне і тихо сміється, дивлячись у небо.

— Я стільки разів сидів тут і згадував липень четвертого курсу. Таке безтурботне було літо.

Дуже світле, сповнене передчуття майбутнього. І Ітан нарешті був поруч, так, як мріялося.

 

І небо було таке ж безкрає, тільки тоді вони зовсім не дивилися на нього.

Лекс стогнав, сміявся, намагаючись витягнути руки Ітана з-під своєї майки:

— Припини негайно, нас тут із дому можна побачити! Там же мої батьки!

Ітан скинув голову, оцінюючи відстань, упевнено кивнув:

— Їм треба дуже постаратися, щоб щось розгледіти. Твої батьки що, люблять підглядати? Ніколи б не подумав!

— Не зволікай, — замість відповіді протягнув Лекс, усе ще утримуючи його за зап’ястя. Поцілував в щоку по-дитячому невинно, потім, не втримавшись, у губи — уже не так по-дитячому. Сором негайно зафарбував вуха: одна справа розпускати руки десь зовсім акуратно, по кутках Гоґвортсу, якось… у закритому приміщенні, під дахом. Зовсім інша — на вулиці. Наче весь світ дивиться.

— Я взагалі-то тебе сюди на зірки привів дивитися, — Лекс ледве відсторонився — зовсім трохи, усе ще відчував подих Ітана — і бездумно облизнувся , — і милуватися.

— Так я дивлюся! Милуюся. Чудові зірки! — посмішка Ітана чарівна — лисяча, лукава, неможливо ж встояти…

Лекс переможно зітхнув, обнявши Ітана за плечі, і зацілував цей хитрий вигин — губи солоні від морської води, а все одно солодко.

 

— Безтурботне, — усміхається Ітан, напевно гадки не маючи, які спогади викликає в Лекса. Теж занурений у свої думки.

Лекс хмикає, посміюючись над самим собою, тодішнім і теперішнім, нишпорить по карманах мантії, дістає кретек та паличку. Затягується першим ковтком диму, передає цигарку Ітану — жест виходить такий звичний, ніби вони завжди так робили.

І мовчки курять, сидячи пліч-о-пліч. Раз у раз торкаються долонь, коли передають кретек, швидкоплинно зачіпають пальці. Дим треба вдихати, затягуючись, але Алексіс до безглуздого трепетно затримує дихання щоразу, коли торкається губами до фільтра.

Сигарета ледь тліє — докурити її зовсім не мета.

Лекс тихо усміхається. Напевно, повітря волелюбної Греції б’є йому в голову, запах морської солі та трав, а разом з ними — міфологічно обгрунтований менталітет «Живи сьогодні, бо хто знає, що боги придумають завтра», — але зараз це балансування на межі йому навіть подобається.

Розбурхує.

Наче це гра така — хто раніше скине всі фігури з дошки, забувши про останні залишки здорового глузду. Наче в них є весь час світу, щоб у це грати.

Тільки потім усі ігри закінчаться, почнеться реальність — з обов’язками, Азкабаном, різницею життєвих позицій. І незрозуміло, що з цим всім робити. Тож коли цигарка згасає, й Ітан перегинається через нього, щоб витягнути другу — він так близько, що Лекс відчуває його тепло, легко може вдихнути солоний від моря запах його шкіри, і коротко стогне на межі слуху від цієї близькості, але нічого не робить.

Не наважується.

Вони мовчать, кожен думаючи про своє. А може про одне й те саме.

— Дякую тобі, — видихає Ітан разом із димом, — ці дні й ця справа були б справжнім кошмаром, якби не ти. І я б не погодився, якби не ти. Тільки… не відповідай.

Вони мовчки дивляться в небо. Тепер уже — точно думаючи про одне й те саме.

Ці думки не покидають Лекса і коли вечір плавно перетікає в ніч, а та — наближається до ранку, і вони вимушені повернутися додому, щоб хоч трохи поспати.

Почуття — це прекрасно, але в Алексіса, крім них, є ще банальна фізіологія, яку роздягнений Ітан, що сидить так близько, розпатланий після купання; що відкриває губи, щоб видихнути пряний дим, теж не залишає байдужим.

Поки вони сидять на пляжі, він ще якось відсторонюється від легкого збудження, більше зосереджений на моменті рідкісного спокою і взаєморозуміння, казкової ілюзорної вседозволеності нічної Греції. Наздоганяє його вже у своїй кімнаті, коли вже сонний, ледь-ледь п’яний від вина і тому блукаючий думками, падає в ліжко.

У голові змішується разом усе: і цей вечір, і спогади про те, як вони з Ітаном лежали саме в цьому ліжку вдвох, сплітаючись у тісний клубочок, і як він, Лекс, злякався, а потім ще сильніше зрадів, коли божевільний О`Дейлі посеред канікул втік з дому і вліз до нього вночі, як у якихось романтичних фільмах.

Лекс ховає обличчя в згині ліктя, праву руку опускаючи вниз. Заглушального на кімнату не накладає. Самому собі хочеться сказати, що забув, не подумав, та й узагалі він же завжди дуже тихий, але насправді просто не хоче. Ітан у сусідній кімнаті, почути щось важко, але якщо бути необережним — то можливо. У глибині душі Лексу хочеться, щоб Ітан почув. Щоб не втримався, прийшов до його спальні, потягнув на себе, змушуючи розвести ноги й втиснув у ліжко своєю вагою, так, щоб навіть дихати через раз…

Лекс кусає нижню губу до крові, вигинаючись на ліжку. Осоловіле моргає в стелю, здавлено ірже.

«А ось і мої перезбуджені тринадцять років із куцими фантазіями, а я-то думав, де їх загубив. Справу закрито».

 

Вранці наступного дня вони не марнують часу дарма — сонний Лекс не дуже прагне покидати ліжко, але Ітан у буквальному сенсі тягне його за собою. Вони п’ють каву, блукають уздовж берега брукованими вулицями та ігнорують сонце, здатне випалити сітківку навіть в тіні.

А потім збирають оливки.

Ітан сам викликається, закочує рукава на сорочці, підхоплює кошик левітацією. Антея, спочатку незадоволена («Ви відпочивати приїхали, а не працювати, от і відпочивайте») все ж дозволяє.

— Тільки обирай найстигліші, решта потім дозріють, — кричить вона з розсипу соковитої зелені, — Лексі, ти мені не допоможеш із цим деревом?

Ітан хмикає, зриває з дерева чергову оливку і відправляє її до рота. Ввічливо відходить убік, дозволяючи почервонілому від несподіванки Лексу поговорити з матір’ю наодинці.

— Не хотіла заважати вам побути разом, — мама змовницьки округляє очі. — Але оливки все одно потребують уваги, тож…

— По мені так видно, що потрібна батьківська порада?

— Вже давненько так… Я ж очима читаю твої листи і вушками тебе слухаю. Звичайно, я знаю, у чому твоя проблема.

— Правда? І в чому? Тому що я її поки що дуже смутно сформулював.

— Ах, Алексі, ти ще маленьким любив брати книжки, які ми читали, і за кілька сторінок зазирати в кінець — щоб дізнатися, чи точно всі герої живі й щасливі, пам’ятаєш? А якщо тобі не подобалася кінцівка, ти відмовлявся всю середину читати.

— ….я б сказав… це більш ніж відповідне порівняння.

— Ну, згодом я тебе переконала, що сама подорож персонажів важливіша за їхнє закінчення. Принаймні, мені так здавалося.

— Але ми не в книжці живемо!

— Але яка різниця?

— Тобто ти вважаєш, що мені треба…

— Стій, Алексі, я не кажу тобі, що робити! Ти дорослий хлопчик і сам маєш вирішувати. Просто переживаю за тебе. Коли ти боїшся, і мені неспокійно, золотко. Я ж бачу, як закохано ти дивишся на Ітана, і як мучишся.

— Що б я не зробив, усе погано, — після короткого мовчання похмуро каже Лекс, бездумно починаючи м’яти листочки оливи, від чого повітря насичується запахом ще сильніше. — Якщо я удаватиму, що ми просто друзі, я втрачу можливість. А якщо я її не втрачу, то що потім? Робота закінчиться.

— Ти впевнений, що його повернуть в Азкабан? Мені здавалося, що Бенджамін…

— Я… ні. Мені теж здається, що Бенджамін знайде спосіб його витягнути. І що далі? Ітан одумається і знайде собі законну роботу? Ось уже сумніваюся. А закривати очі на крадіжку я не зможу… або, що тільки гірше, якийсь час зможу. І це закінчиться гірше, ніж на шостому курсі.

Антея задумливо зриває кілька гілок оливи й починає сплітати з них вінок:

— Що я тобі точно можу сказати, так це те, що ламати свої принципи не можна. І себе не можна, щастя в такому не буде… Але ти й тоді, з бідолахою Кормі, не послухався. Як він, справляється? Ти з ним хоч поговорив?

— Поки що ні, — зітхає Лекс.

— Даремно ти, Алексі. Бути третім важко. Кормак грубуватий, але добрий хлопчик, недобре його мучити.

Алексіс зітхає ще важче:

— Що б зробила ти?

— Я не можу дати тобі настанови, маленький. Я завжди вважала, що якщо шкодувати доведеться в будь-якому разі — то краще шкодувати про дію, ніж про бездіяльність. Адже в тебе залишаться спогади. Але це я, Алексі. Тобі потім зі своїм рішенням жити, тож зваж, у якого варіанта більше плюсів. Не буває так, щоб усе однаково погано. І просто пам’ятай, що завжди можеш повернутися сюди, добре? Може, ми з татом не зможемо допомогти, але підтримаємо обов’язково.

— Дякую, мамо. А навіщо тобі вінок?

— Татові твоєму принесу. Я тут подумала, що він давно заслужив.

Notes:

[1] анісова горілка, загалом міцна, але ніби як греки її сьорбають літрами, розбавивши водою, щоб не гірчило і слабше було.

[2] реберця барана на вугіллі.

[3] Закуска-соус-збочення з копченої ікри тріски, маслин, зелені, лимону і рослинної олії.