Розділ 5. Методичка по корупційним ризикам

Лекс, на початку суперечки абсолютно незворушний, почувши звинувачення в зраді, здригається і відсахується. Не тому, що слова звучать образливо — в цьому їхня мета, до такого О’Рейлі не вразливий — а тому, що не може з повним розумінням своєї правоти відправити Саллівана до біса. Він певен, що не став би ні на кого “заскакувати, як тільки Кормак вийде за двері”, але він сам собі збреше, якщо скаже, що зовсім Ітана не хоче.

Кормак хижо шкіриться, помітивши слабкість.

— Сука, — з серцем говорить він, і Алексісу здається, що це звертання. — Вартувало йому тільки з’явитися… як ти одразу… дери тебе хоч до крику, начхати, варто О’Дейлі лише пальцями клацнути, ти відразу слухня…

— Не. Договорюй.

Алексіса накриває душною люттю, бажанням вдарити Кормака по розтягнутим у болісній та жорстокій посмішці губам саме через те, що його слова надто правдиві.

— Алексісе…

— Збери речі. Зараз. Я не жену тебе, Кормаку, ми просто… робимо перерву, — говорить Лекс уривчасто, заплющивши очі. Йому не можна дивитися на Саллівана, інакше вони просто посеред чужої кухні влаштують брудний скандал — як той, котрий виник місяці три тому і так й не розвиник.

— “Це не розлучення, нам треба відпочити один від одного”? — Лекс по голосу чує, що Кормак посміхається. — Тільки ти можеш вигадувати такі хуйові відмазки. Подумай, Лексе, подумай, чого би й ні. Бажано головою, а не як зазвичай. Та зволь, для різноманітності, розповісти, що ти там придумаєш, мисленик.

Кормак може роз’явитися з місця, але замість цього штовхає його у плече, зносячи убік, та йде, гучно й показово гримнувши дверима.

Лекс палить на кухні, запиваючи кожен видих водою. Йому потрібно хоча б кілька хвилин, щоб привести думки до ладу та вийти до Ітана спокійним. Ближче до кінця кретека навіть відчуває ірраціональне полегшення.

Зараз треба зробити перерву. Хоч якусь мінімальну відстань із Салліваном та О’Дейлі. Треба гарно все обміркувати і вирішити, чого він хоче насправді, а не скакати між ними, як ошаліла білка. Харсун, ага.

Цей діалог мав відбутися, але не настільки жорстко й образливо. Не на кухні О’Дейлі. Це те, що він мав зробити вчора, замість того, що влаштував насправді. Або ще кілька місяців тому, коли час минав, а вони ніяк не могли повернутися до більш-менш гармонійних стосунків.

“Більш-менш”.

Фраза, яка ідеально описує їх з Кормаком. Більш-менш довіряю. Більш-менш закоханий. Більш-менш не мудак. Більш-менш задоволений життям. От тільки щось не щасливий. Щасливим він був у Гоґвортсі, до середини шостого курсу.

І щось, схоже на щастя — гірке, полинне — відчув, коли побачив Ітана у Міністерстві.

Подивимось, як буде, вирішує Алексіс. Одна з рис Гафелпафа, це, як говорять, терпіння.

Він знаходить маґлівську аптечку та бере звідти бинти — не варто залишати рани відкритими навіть під заклинанням. Виходить назад до Ітана, присідає поряд, упершись коліном о підлогу. Переконавшись, що не завадить чаклунству, не може втриматися — м’яко погладжує його пальці, не торкаючись шкіри поряд із опіками. Руки виглядають краще — ще не зажили, проте хоч кісток не видно, але як це має боліти… Ітан, занурений у своє закляття, кліпає та фокусує на ньому мить тому повністю відсутній погляд.  

— Мені шкода, що я не зміг тебе захистити. Бачу, що ти впораєшся і сам, але чи можу я допомогти? Аврорів трошки вчать магії цілителів.

В Ітана на обличчі заголовними літерами написано “не можеш”, але за мить він киває. Лекс гадки не має, про що О’Дейлі подумав: чи то відвик, щоб йому допомагали, чи то все ще роздратований цією стовідсотково ніяковію сценою з Кормаком, чи то просто згадав, що єдина шкільна спроба Лекса у цілительство закінчилася першим в житті Ітана приступом алергії та походом у шкільну лікарню.

Лекс обережно водить паличкою, дивлячись на зап’ястя. Це дозволяє не бачити вираз обличчя Ітана, коли він говорить:

— Кормаку потрібно десь близько години, щоб зібрати речі, так що коли тобі полегшає, зможемо піти до мене. Або в управління, як хочеш. Щиро кажучи, я радий, що мені не доведеться розводити вас у боки кожні п’ятнадцять хвилин, і, — Лекс блідо всміхається, — якщо плануєш взяти із собою всі свої сорок пар окулярів та магазин взуття, прихопи, будь-ласка, і чемодан з розширенням, у мене не вистачить місця у шафі.

Лекс не хоче згадувати, скільки часу вони всім відділом витратили, щоб зробити описи виявленого в квартирі О’Дейлі майна для підшиву у справу. Навіть із Самописними перами це було незрівнянно тягомотно.

— То я, виходить, зруйнував вашу сімейну ідилію? — питає Ітан та відразу змінює тему. — Я колись дивився фільм, там у головного героя після аварії теж тремтіли руки. Він став магом, але через тремор не міг нормально чаклувати. Тоді йому показали монаха, котрий не мав руки або навіть обох, не пам’ятаю, і він чаклував без жодних проблем, бо магія — вона тут, — Ітан видихає, піднісши пальці до скроні, а потім до грудей. — Я би так хотів. Зиску з мене з такими руками, доведеться перелаштовуватися на паличку. Це не до ладу…

Лекс не зводить з нього очей, мовчки киваючи та зігріваючи руками холодні від втоми пальці. Ітан починає заплутуватися у словах, але вперто бурмотить ще щось про заклинання, того незрозумілого мага, повільно клипає очима та остаточно сповзає на ліжко. Алексіс не панікує тільки тому, що бачить — це не запаморочення. Похмілля, стрес, серйозні травми, сильна магія з ефектами знеболення та заспокійливого — не дивно, що Ітана як закляттям сну вдарили.

Лекс дозволяє собі краплиночку свавілля, подумки пославшись на необхідність “комфортних умов для лікування”, та власноруч перекладає Ітана зручніше. Гладить темне волосся, мимохідь ковзає пальцями по щоці.

Міцно-преміцно забороняє собі думати, що було б, якби маґли виявилися більш моторними та підготовленими, а то й бо взяли із собою ніж чи пістолет. Цього не сталося. Тож не треба себе накручувати. Чи мало в нього приводів без цього?

Отожбо, що ціла жменя.

Лекс довго сидить поряд на ліжку та розглядає обличчя Ітана. Те, що він не міг собі дозволити в офісі і те, що він посоромився собі дозволяти вчора ввечері, поки вони були наодинці.

Чи то від розуміння, що тепер Ітан буде поряд (і в безпеці настільки, наскільки її може забезпечити не найслабший аврор), чи то це відкат від минулих істерик (більшість з яких відбувалася виключно у нього в голові), чи то ще щось — але Алексісу дуже спокійно.

Якщо він зараз поцілує Ітана, ніхто ніколи не дізнається.

Ще раз перевіривши цілющі чари, він рішуче йде на кухню — треба організувати якусь їжу. Вони обидва не снідали, а Ітан після трати сил певно прокинеться страшенно голодним. У холодильнику О’Дейлі порожнісінько хоч покотись, а у Лекса із собою тільки те, що в авторських штанях: паличка та пачка цигарок. І магічні браслети, які він автоматично поклав у карман з розширенням. Лекс з відразою витягає їх, очищує заклинанням, заборонивши собі думати, від чого саме, та жбурляє у куток кухонного столу подалі від себе.

Речі вдома.

Він являється назад у свою квартиру, пролітає повз Кормака, який встигає тільки невдоволено відкрити рота, хапає гаманець та маґлівський мобільний телефон, котрий вилітає на його “Акціо” десь із-за книжок, і знову роз’являється в оселю Ітана.

Намагається не піддаватися нав’язливо-панічній думці, що за ті дві секунди, що його не було, з тим щось станеться попри встановленні сигнальні чари. Чудова це річ — явлення. Як маґли без неї живуть?

Лекс намагається згадати, як користуватися цим звісно ж корисним, але незвичним пристроєм. Телефон йому подарував Кормак, який розбирався у таких штуках як маґлородець, але О’Рейлі все одно опанував його на рівні “розблокувати”. Салліван чомусь з цього дуже сміявся і називав його дідом.

З невеличкими зусиллями, але Лекс все ж нагуглює своє улюблене кафе грецької кухні. Для Ітана, якому необхідно відновити сили, замовляє м’ясне калорійне блюдо і медові печива з горіхами, а для себе — долмадес. Наважується на ще одну коротку відлучку — у ту кав’ярню, на яку вони з Ітаном так пильно дивилися вчора.

Мерліне, це було менше десяти годин тому.

Поки чекає — спочатку доставку, потім коли Ітан прокинеться — збирає якісь безглузді шарики на телефоні. Лекс не дуже розуміє, як це працює, але гра затягує та відволікає водночас. З цього іграшкового трансу його вириває звук кроків, і він машинально дивиться на годинник — не в телефоні, на стіні. Одинадцята ранку.

Ітан спирається на одвірок, і Лекс мовчки дивиться на нього, не знаючи, як невимушено почати розмову. Зморгує кілька разів — очі пече від нестачі сну та задивляння в екран, певно або червоні, або припухлі. Красунчик.

— Доброго ранку. Кава відмінна, авжеж? 

— Чудова кава. У мене поряд з домівкою гарних кав’ярень немає, буде привід сюди повертатися… Але на моїй вулиці є гриль-бар, який тримає сквиб, там доволі затишно.

Лекс не уточнює, що попросив налити собі найбільшу чашку найміцнішої кави, чорної, як плани Волдеморта, і це вже не кава, а інфаркт у формі рідини. Залишений без цієї цінної інформації, Ітан посміхається, дивлячись на стаканчик з фірмовим логотипом, і за мить всміхається ще ширше, помічаючи тормозки з їжею. Відкриває один з них, схвально мугикає: 

— Те, що треба, ти мій рятівник.

Лекс поводить плечима — зважаючи на ранковий… інцидент… слухати про рятівництво йому некомфортно. Ітан такими матеріями зараз не цікавиться, знищуючи всю їжу зі швидкістю зголоднілого вовкулаки та уточнюючи назви блюд. Його пальці майже не тремтять, але Лекс бачить, як вираз обличчя стає ледь помітно напруженим, варто різко ворухнути зап’ястями.

— Ти говорив, треба зібрати речі, — Ітан квапливо відкушує печиво, здійнявши очі долу. — Д’жсм’чно.

Робить останній ковток кави та піднімається, жестом запропонувавши скласти йому компанію у спальні. Лекс сіпає головою. Погане формулювання.

Ітан здіймає руку, примушуючи чемодан вилетіти з шафи, але три метри до ліжка той рухається мов нетверезий, хитаючись з боку на бік, та гучно падає на простирадло. Від другого помаху результати не краще: речі, замість того, щоб спланувати всередину, частково проносяться повз або падають на підлогу на півдорозі. 

Якби він узяв паличку, було би легше.

О’Дейлі лається, вдаривши ліжко ногою, і Алексісу більше за все хочеться сказати “Давай допоможу”. Він осмикує себе. Одна справа допомогти з лікуванням, інша — водити О’Дейлі за ручку. Він надто гордий. 

— Я маю питати дозволу, так чи не дозволите вашому жалюгідному рабу використати трохи Заборонених чар? Нічого такого, лише закликання первонародженого зла та стародавніх сил…

Лекс коротко сміється, не сприймаючи це всерйоз, і Ітан хмикає:

— Бенджамін би вже прочитав мені лекцію на тему балансу в магії. Мабуть, він знає мене гірше. 

— Бенджамін просто звик наставляти підлеглих на добрий розум у будь-яких ситуаціях.

— І часто доводиться? Насправді у тому заклятті нічого особливого, просто медичні чари, на які потрібно витратити багато сил. Якщо користуватися необережно, можуть висушити чаклуна, тому вважаються темними. Але після двох місяців без доступу до магії сил в мене як у розлюченого Кормака, перед яким трусять червоною ганчіркою. І я буду дуже обережним.

Лекс не повинен схвалювати темну магію, але він виправдовує себе тим, що в них є дозвіл від міністра — у разі потреби використовувати навіть її. Лікування — це потрібно. Тим більш, що опис Ітана звучить дуже помірно…

Ітан сідає і обережно вміщує руки на коліна. Заплющує очі і вимовляє чотири склади на незнайомій Алексісу мові, які звучать як короткий гавкіт.

Все.

Ніяких блискавок, відчуття загрози, чорного диму чи інших знамень від всесвіту, що хтось скористався забороненими чарами. З точку зору Лекса нічого ніби не змінюється навіть в самих руках чи вкритій синцями шиї О’Дейлі, але Ітан задоволено стискає й розтискає кулаки, знову робить легкий помах — речі слухняно крокують у чемодан, немов живі. Лекс мимоволі посміхається, проводжаючи поглядом сорочку, що втнула “руки в боки”. На обличчі Ітана він читає захмарне задоволення, яке зміняється розслабленістю. 

— Скучив за цим. Не думав, що магія стає залежністю, а зараз відчуваю себе як наркоман після дози. Хочеш, вони заспівають? “Ви наш гість” чи щось типу того.

Він справді це вміє? Щоб речі співали?

Ітан сміється у відповідь на його здивований погляд та невербально підманює до себе стаканчик латте. Бариста запевнила, що О’Дейлі постійно його замовляє.

— Блін, насправді оцього я не знаю як зробити, але просто зараз захотів знати. Було б кумедно. Добре… Я б запропонував надягти браслети знову, трохи вище, але навряд це має сенс, тому що зараз я знову буду чаклувати. Бери їх з собою і пішли, дізнаємося, чи витягнув Дід хоч щось цікаве з маґлів. Та й на роботі за тобою напевно скучили.

— МакКінскі кращий знавець виманології в аврораті. Але він користується тільки дозволеною магією, тому якщо плануєш якусь забороненку, роби це не під його носом, пожалій принципи старої людини.

Ітан закочує очі, і Лекс користається паузою, щоб втекти на кухню — ніби за браслетами й ніби забувши про “Акціо”, але насправді — від думок, що ці браслети треба на Ітана надягати. Якби його воля, він би закинув їх у море і забув. О’Дейлі все одно не втече, йому самому важливо спіймати “чистюк”.

Але Алексіс розуміє, що в ньому промовляють емоції, а не логіка. Йому неприємно залишати без магії Ітана, але у випадку з іншим підозрюваним, якби той був незнайомий йому так близько, градус співчуття помітно б знизився.

І віру в зиск Ітана до справи не приточиш. Це лише здогадка.

Бере О’Дейлі за лікоть, щоб з’явитися у Міністерство, і точно не може сказати, чого в цьому жесті більше: правил конвоювання чи все ж звички триматися поряд з Ітаном.

Мабуть, навпіл.