Розділ 8. Патронус і Вангеліс

П’ята цигарка поспіль, а його все ще трясе.

Алексіс гучно видихає дим у вікно і, зробивши перерву перед шостою, починає колами ходити кухнею, заклавши руки за голову і звівши лікті — протискає шию донизу, грубо і боляче намагаючись зняти напругу в м’язах.

Почитав розумні журнальчики по психології, поки чекав Ітана в приймальні, називається. Мабуть, мозок сприйняв це як сигнал про те, що можна витягнути з глибин підсвідомості частину тих думок, які він туди запхав, притопив і поклав зверху безпрограшне маскування “Відваліть, зі мною все абсолютно нормально”.

Він здригається, почувши крім своїх кроків ще одні. Піднімає винуватий погляд на Ітана, хрипкувато після цигарок і нервової задухи говорить:

— Третя година ночі, тобі б спати. Я походеньками туди-сюди тебе розбудив?

Ітан мовчки тисне на вмикач світла. Лекс тре почервонілі, хоч він і не плакав, очі й відвертається до вікна — йому не хочеться, щоб О’Дейлі бачив, наскільки він не в порядку. 

— Що сталося?

Ітан стає у вікна поряд з ним, підтягує до себе пачку кретека.  Кормак теж його питав, але Лекс відмовчувався: кому хочеться пояснювати, чому він виглядає, немов його жували? Йому ніяково, але відмовляти О’Дейлі навіть у поясненнях він так і не навчився.

Лекс то відкриває, то закриває рота, як дуже тупа рибка, бо не має сил почати. Стискає пальці у замок, набравшись сміливості, і зізнається як є:

— Трясця! Це буде звучати максимально тупо, — так, гарний початок, задає тон. — Мені постійно сняться дементори, хоча я бачив їх тільки на зображеннях. От останні місяці, як тебе спіймали, так і почалося… Я ніби й знаю, що їх в Азкабані вже багато років немає, але уві сні це чомусь так не працює.

Голос Лекса спадає до шепоту, і він переводить на Ітана втомлений погляд:

— Мені сниться, що ми там обидва, і обидва нічого не можемо зробити. Нас ніби ще не почали відверто жерти, але от щось вже не радісно ніхрена. І я с-стою, дивлюся в ту слизьку, як у ш-шкільному підручнику, морду і думаю: “Як я взагалі міг? Ось до цього д-довести?”

Зрозумівши, що почав задихатися та затинатися, хапається за цигарку. Пряний дим забиває ніс, заспокоює тремтіння в пальцях.

— А потім я просинаюся, і думаю — а от що б я робив, якби в Азкабані справді були оці тварюки? Я ж говорив — прозвучить максимально тупо. Такі жахіття мають снитися навіть не мені, і це точно не те, заради чого варто вискакувати з ліжка о третій ночі, — намагається засміятися, але виходить якось жалюгідно.

В Ітана абсолютно невиразне обличчя, неможливо уявити, що саме він думає з приводу цих одкровень. Лексу соромно, бо це він — той, хто докладав сили до пошуків та затримання О’Дейлі; бо це не він — той, хто місяцями сидів у магічній в’язниці, достеменно знаючи, що таке дементори. Якнайменше якщо дані про ту вилазку О’Дейлі були вірні.

Лекс не хоче перепитувати.

Ітан помахом руки приманює свою паличку, робить крок назад і однією рукою акуратно обіймає Лекса за пояс. Утикається носом в сплутане після неспокійного сну волосся, і Лекс завмирає, затримавши подих: тепло тіла Ітана сприймається водночас як краще заспокійливе і вигадлива тортура водночас.

— Експекто Патронум, — напівголосно промовляє Ітан, і сріблястий тхір зіскакує з підвіконня, лігши на голі ноги Алексіса. Ще одним помахом руки О’Дейлі вимикає світло, і кімнату тепер осяює тільки тепле мерехтіння білого звіра.

Йому ніколи не спадало на думку використати Патронуса після нічних жахіть. Проте розумні думки загалом до нього останнім часом не дуже часто навідувалися. У цю мить він навіть вдячний своїм дурним кошмарам. Адже дозволити собі такі обійми просто так вони… мабуть, могли б. Просто треба наважитися на ціну.

Алексіс досі не впевнений, що готовий платити всім.

Він бере Ітана за руку, м’яко сплітаючи пальці, затягується кретеком, який йому повертають. Дитячий непрямий поцілунок — теж все, що їм наразі доступно.

Вони намагаються не ускладнювати.

Вони обидва напрочуд гарно вміють ускладнювати, але не сьогодні.

Наступного дня жоден, звісно ж, це не обговорює. Тільки Ітан помітно більш рвучко береться за справу: намагається знайти хоч когось, з ким він може зустрітися. І в якийсь момент очікувано задоволено прокручується на кріслі, знявши окуляри, які йому достобіса йдуть, і потерши перенісся.

— Йдемо в Національну Галерею, — задоволено повідомляє він Лексу, який мовчки киває.

— О, Галерея? — оживає Ровена. — Передавайте мої вітання господам з Тріади, хто там буде… Ітан, а це раптом не та прекрасна прерафаелітська мара із талантом підробляти структуру фарби? Тоді точно передавай!

— Ровена!

— Бенджамін, ну що ви. Я так, в рамках налагодження контактів з  потенційними інформаторами… Ніякої особистої цікавості до Сьорена!

Лекс терпляче зітхає, коли колега кидає на нього погляд, що так і дражниться.

— …Знаєш, Еммо, я завжди думав, що мистецтво — це емоції. Але тоді виходить, що Іліада менш мистецтво, ніж Друга Магічна Війна. Якщо слідувати критерію емоційності, то жовтий журнал — теж більш мистецтво, ніж Іліада. А повідомлення, що я отримав величезний спадок — взагалі безсумнівний шедевр. За силою переживань мистецтво не може конкурувати з реальним життям.

Голова Тріади, котрого Лекс мав вдачу побачити вперше в житті особисто, мовчки слухає. Лекс теж мовчить —  йому вкрай дивно бути в одній кімнаті з найкрупнішим воротилою предметами мистецтва на чорному ринку і не тримати в руках паличку.

Хоча міг би вже звикнути.

— Продовжуй, — врешті говорить Еммануїл.

— Усі глядачі в галереї покинуть споглядання, ну, наприклад, цієї картини, щоб подивитися на різанину на вулиці. Але що вони зроблять після? Емоційність злочину мине, і вони повернуться в галерею до того постійного інтересу, джерелом якого служить мистецтво. У мистецтві є глибинний сенс, який буде і сьогодні, і завтра, і через століття. А сенс багатьох наших повсякденних переживань мине вже через півроку.

Лексу навіть цікаво — це особиста думка Ітана, чи він і її десь поцупив? Але зараховується — Еммануїл киває, не зводячи очей з “Арешту Ісуса Христа” Караваджо.

— Це було добре. Але ми не готові співпрацювати з авроратом, Ітане. Тому хотів би попросити тебе не зв’язуватися надалі зі мною та іншими членами Тріади. Ми відмовляємося втручатися в цей конфлікт, бо це може вплинути на наш бізнес.

Лексу хочеться отсваритися, що від непередбачуваних дій купи маніяків теж може постраждати їхній бізнес, але це розмова Ітана, він тут у якості Сема Броуні [1] і має стулити пельку.

— Я не прошу співпрацювати з авроратом. Допоможи мені. Дай мені інформацію або зачіпку хоч на когось. А краще виступи на закритому суді. Твоє ім’я не буде розголошено.

— Ти можеш запропонувати щось на заміну?

— Що хочеш.

Еммануїл мовчить, але Лекс певен: він просто театрально тримає паузу. Всі злочинці хочуть від аврорату одного.

— Дані про Культурну Тріаду будуть вилучені з архівів аврорату. З мене і моїх напарників буде знято всі сімдесят чотири звинувачення в розкраданні й незаконному збуті цінного майна, артдилерстві та умисному вбивстві. Тоді я згоден виступити на суді. Вказати на Аду Волш, людей з відділу стирання пам’яті, та хоч на самого Міністра, якщо це дасть нам змогу почати повністю з нуля. Але ти сам знаєш: це неможливо. Та й інформація, якою я володію, не настільки цінна. Тож повторюся: ми відмовляємося втручатися в цей конфлікт.

Ітан зітхає. Навіть не дивиться на Лекса, бо й так знає відповідь — проступки Тріади надто серйозні, це не дрібні сошки, вони займалися контрабандою, крадіжками предметів мистецтва й артефактів ще коли 15-річний Ітан влітку тікав із дому й летів до Лекса через пів Європи.

— Це справді нездійснені умови, Еммо, ти знаєш.

— Знаю. Але за менше я не готовий працювати з авроратом. Хіба що… поговори з Сойкою. Ми нещодавно бачилися, вона питала, чи можна з тобою зв’язатися. Тепер, думаю, наша розмова закінчена, — проте Еммануїл не рухається, і вони теж чекають, — Містере О’Рейлі, передайте мою повагу міс Ровене Дункан, будь ласка. Вона віртуозно розкусила нашу аферу з портретом Варнави Дурнуватого і ледь не перетворила Тріаду на Дует. Передайте міс Ровені, що такі, як вона, мотивують нас вдосконалюватися.

Еммануїл майже відвертається, але зупиняється, так і не відводячи погляду від картини. Додає:

— Знаєте, один із Культурної Тріади навчався з вами. Він просив передати, що з нетерпінням чекає на розв’язку історії вашого triangle amoureux [2].

Краще б мовчав далі.

– Емма! — підвищує голос О’Дейлі. Той зводить плечима.

— Я просто передав слова мого партнера. Хіба це не природно: однокурсникам цікавитись тим, що відбувається в житті один одного? Я тут ні до чого, навіть не розумію, про що мова, — цього разу він остаточно відвертається від картини, переводячи погляд на нього, — але про всяк випадок поставив на тебе, Ітане. Трохи заробити ніколи не завадить.

У Алексіса вся аврорська витримка йде на те, щоб утримати незворушний вираз обличчя.

— Навіть не знаю, що сказати, — кисло відповідає Ітан.

Коли Еммануїл йде, вони обоє мовчать.

— Я думаю, зійдемося на тому, що це чергова подія, яку ми не будемо обговорювати.

— Так, будь ласка.

Він так не любить привселюдного обговорення особистих тем … так чому ж всі навколо чудово в курсі, що в нього «особисте»? Та він сам ще не певен!

(Кому він бреше)

Лекс воліє якнайшвидше забути, що Тріада і ще невідома йому кількість елементів їхньої маленької тісної спільноти “аврори-злочинці” роблять ставки…  як би вони не звучали. 

Просто ні. Це розслідування він не проводитиме.

Попри те, що Еммануїл багатослівно сказав виключно “Ні, йдіть далі” це “далі” хоча б з’являється. Колеги та замовники Ітана розуміють, що співпрацювати з авроратом більш-менш безпечно, якщо вони не затримали навіть такого маститого зловмисника як Еммануїл, і той, не дуже шустрий через вік, спокійно пішов. Тому майже щогодини телефон Ітана дзенькотить новим повідомленням, а кілька особливо зухвалих навіть надсилають патронусів просто в аврорат.

Сойка погоджується на зустріч, але призначає її через тиждень і на своїй території, в клубі «Сім схилів». Лекс не здивований. Алесія, старша їх на кілька курсів, ще в Гоґвортсі взяла собі пташине прізвисько і вже там нікуди ніколи не поспішала, хай би весь світ горів.

Тож їхні теки не те щоб пухнуть від нових відомостей, і Самописні пера не перевантажені роботою, але це хоч якісь зачіпки. Недостатньо для суду, але якщо зібрати й сплести це… Лекс намагається бадьоритись і не вважати відомості ну геть вже марними.

Кормак ловить від усього цього здоровезний непрофесійний кайф, і щоранку вправляється в дотепності, запитуючи в Ітана: «Який план на день — байдикувати в поті чола, як і вчора?» і з удаваним жалем коментує, що їхній консультант щось ніхрена не консультує, тільки каву ганяє казенним коштом.

— Придумуєш підколи, лежачи в холодному ліжку? — з чарівною посмішкою цікавиться Ітан після чергової особливо витонченої шпильки Саллівана. — Вибач, у мене вигадувати дотепні відповіді часу немає — є чим зайнятися.

Кормак багряніє від злості. Лекс терпляче ігнорує їх обох.

Він знає — якщо Ітан щось дізнається, Кормак зрадіє, як і решта, бо він теж хоче зупинити «чистюк». Нехай навіть не покаже цього. Але й невдачі О’Дейлі його тішать, бо це дозволяє не програвати хоч десь. Адже особисто Саллівану ще й раз по раз не вдається поговорити з Лексом наодинці. Поруч постійно або колеги, або Ітан, або Ітан і колеги, і О`Рейлі нещадно збреше, якщо скаже, що не радий цьому, і не намагається підлаштувати так, щоб не залишатися віч-на-віч зі своїм начебто-хлопцем-вони-ж-ще-не-розійшлися.

У підсумку Кормак робить те, що ведмедям ніби як не властиво — ловить його із засідки. Пенелопа по вуха в документах, Ітан перед походом у Лютий до свого психолога зайнявся обговоренням чергової інформації, яка нікуди не веде, з Бенджаміном, інші теж зайняті справами. І ось виходить, що якщо Лекс хоче кави, то він іде по неї в гордій самоті.

Ну, або не зовсім. Бо Кормак ловить момент й виходить із кабінету слідом за ним.

— Не проти моєї компанії?

— Та ні, ходімо.

Кормак усміхається, звісно ж, почувши в голосі слабку напругу.

У кав’ярню навпроти вони йдуть мовчки, і Кормак навіть не коментує те, що Лекс бере не тільки капучино, а й лате.

— Ну, і як воно? Збіглися очікування і реальність? — з насмішкою запитує вже на зворотному шляху.

— Як «воно» що? — не ведеться Лекс. — Розслідування? Не розумію, про що ти.

— Ага, саме воно… Лексе, та годі мене уникати, це просто по-дитячому, зрештою… Я думав, ти сміливіший.

— Ти намагаєшся розвести мене, як грифіндорець грифіндорця, — усміхається Лекс. — Я більше впертий, ніж сміливий. І не розумію, про що ти.

— Та що ж таке… — Кормак тяжко зітхає, акуратно бере його під лікоть і затягує до переговорної, помахом палички відправивши стаканчики на стіл.

— Ти обіцяв подумати, а сам не даєш мені навіть спробувати завоювати твою увагу. Бігаєш, прикриваєшся Ровеною й О`Дейлі. Поводишся, як сука.

— Ти говорив.

— Я скучив, Лексе. Звик, що ти під боком чмихаєш носом і жереш на вечерю свій грецький кошмар із потроху [3].

Лекс відводить очі — він не може відповісти тим самим. Він, здається, не скучив… Взагалі про Кормака не думав у будь-якому сенсі, крім робочого. Присутність Ітана вибивала з голови всі думки про будь-кого ще і, напевно, це найчіткіша відповідь на його горезвісне «Я подумаю».

Бачачи його нерішучість, Кормак стискає пальці на плечах Лекса, притискається в поцілунку. Здригнувшись, Лекс розкриває губи більше за звичкою, ніж через реальне бажання, дотик такий слабкий і не впевнений, що Кормак відсторонюється сам. Тяжко й повільно видихає:

— Таааа, без вогника…

— Та я якось…

— Не в настрої навіть для поцілунку зі своїм хлопцем? Критичні дні?

— ….не провокуй мене, будь ласка.

— Знаєш, Лексе, я волів би почути твоє «будь ласка» в іншому антуражі, ось хоча б з цього столу… Та не супся так, жартую… У тебе ж, фактично, цілодобове чергування біля злочинця, може, відпочинеш вечір? Я місце нове знайшов, тобі має сподобатися. Сплавимо О`Дейлі Бенджаміну на кілька годин, той не буде проти. Обіцяю поводитися, як джентльмен.

— Я… Це трохи не…

— Погоджуйся.

— Вибач, Кормаку. Немає настрою на прогулянки.

Між тим МаКінски закінчує копатися в уривках пам’яті маґлів і витяг приблизний зовнішній вид палички. Інформації небагато — колір, довжина, приблизне різьблення, — але на безриб’ї зійде за зачіпку. Спочатку вони пробивають опис в офіційних торговців паличками, але нічого корисного ті розповісти не можуть. У сина Олівандера взагалі частина документації ще з часів війни пропала, якщо це хтось старший за 1997 рік, то вони можуть не розраховувати на точні дані — а скоріше за все, так і є. Ірландський майстер і дрібні торговці теж розводять руками.

Лекс вирішує поєднати корисне з корисним, і коли наступного разу приходить з Ітаном до магопсихолога, у приймальні знімає з нього наручі.

— Я піду до інформатора, поки ти зайнятий, це про всяк випадок… не кажи нікому в штабі, гаразд? Взагалі-то так мені ось зовсім не можна.

Наручі можна зняти одним магічним імпульсом, вони просто впадуть у підставлені руки, але Алексіс щоразу легенько обхоплює зап’ястя, дозволяючи собі кінчиками пальців доторкнутися шкіри. Маленькі нехитрі радощі, наче знову на третьому курсі, коли торкатися можна було тільки ненав’язливо, по-дружньому.

Інформатор, ясна річ, чекає на нього зовсім не в Лютому провулку, а поза ним. Не з його обличчям, що набридло всім місцевим ще під час рейдів, таємничі бесіди вести.

Крістофер «Нюхач» Берроуз давно працює з аврорами, за милу душу закладаючи колег по ремеслу. Перевертницька зграйність йому абсолютно не властива.

— О, сьогодні вони послали красеня, а не злюку. А чого ж не розумницю? Я за нею скучив, — посміюється Берроуз, виходячи з тіні. — Поділишся цигаркою?

Алексіс мовчки простягає відкриту пачку кретеку — перевертень вигрібає одразу половину, сховавши трофей в кишеню. Не всім же бути такими ж вишуканими, як Тріада… І хоча з суто естетичного погляду розмовляти з Еммануїлом було приємніше, такі великі цабе з ними справу мати відмовляються. Ось і доводиться працювати з тим, що є…

— Від спецій чхати хочеться, як ти тільки ними дихаєш?

— Давай до справи, Берроузе…

— Завше такий серйозний. Кажу ж, дівчисько краще… Усе в сувої. Доведеться вам по сліду побігати, останнім часом брали дві “паленки” зі світлого дерева. Агов, не кривися, цуценятко, не всі Гоґвортси закінчували. Розбереш мій почерк як-небудь.

— Що це за закарлючка?

— Це слово «цицьки», малий, я думав, ти їх уже бачив… Що? Ви ж самі просили докладний опис замовників!

Лекс читає «доповідь» Берроуза весь залишок сеансу Ітана, не продравшись і через половину нотаток. Коли О’Дейлі виходить, в Алексіса вже сіпається брова.

— Знаєш, я передумав, у тебе чудовий почерк і чудовий рівень граматики, — заявляє він, не піднявши голови, коли відчиняються двері.

Чує жіночий смішок, дивиться вгору, розуміє, що це чув не тільки Ітан, а і його магопсихолог.

— Ой, добрий день.

Слід однієї з паличок приводить їх до звичайнісінького торговця наркотиками та несертифікованими зіллями. Штаб дружно розчаровано зітхає, і від розпатланих почуттів, не інакше, Алексіс на допиті бідолахи такий похмурий, що Ембер Райт заодно розповідає про три крадіжки, напад на маґла і те, як на другому курсі запустив у спальню свого факультету ніфлера. Але жодного слова про те, що їм потрібно. Його мозок обтрушують і МакКінскі, і Ітан — там суцільна порожнеча, навіть мізків не особливо.

— Я не розумію, як ви витримуєте ці п’ятиденки в офісі, — Ітан, який виглядає так, ніби в нього запаморочення, підіймається пройтися кабінетом, — якби мені довелося сидіти в цій клітці з перспективою на все життя, я б авадакедавренувся.

— Справді, вільний графік і віддалена робота злочинних синдикатів набагато приємніші, — хмикає Ровена, — якби рішення ухвалювалося колективно, ми б усі тут не сиділи.

— Балачки розвели, — благодушно бурчить Бенджамін, коли у вікно їхнього четвертого поверху ввічливо стукає дзьобом рудувато-бурий орел із коричневими цятками на грудях. 

Пенні впускає птаха в кабінет, і той сідає на стіл Бенджаміна, піднявши лапу з прив’язаним до неї згорнутим у трубочку сувоєм.

Алексіс зеленіє під зацікавленими поглядами колег, впізнавши Вангеліса [4].

Бенджамін мовчки читає весь доволі довгий лист, кілька разів хмикнувши з потіхи, пише коротку, у кілька рядків відповідь, прив’язує до лапи орла. Акуратно гладить птаха по пір’їнках на спині. Орел ще раз доброзичливо клекоче, робить коло над кабінетом, мимохідь хапнувши Алексіса кігтями за волосся, і відлітає.

— Отже, — вкрадливо каже Бенджамін, відкинувшись у кріслі і з’єднавши кінчики пальців.

— … що б не було там написано, я можу все пояснити.

— Справді? Тоді поясни, Алексісе, чому глибоко шановна мною місис О`Рейлі каже, що вже другий тиждень, через день, кличе тебе в гості на вихідні, а ти відповідаєш, що не можеш приїхати, тому що в управлінні надто багато роботи? Я настільки сильно тебе навантажив?

У Бенджаміна погляд людини, яка щосили намагається не засміятися. 

Лексу понад усе хочеться провалитися крізь землю.

— Місис О`Рейлі дуже просила мене зробити що-небудь, щоб цієї суботи ти все-таки зміг її відвідати. Мені навіть якось ніяково…

— Містере О’Хара, помилування.

— Ну, ні вже. Неси відповідальність.

— Я несу. Я відповідальний за Ітана.

— О, справді? Я й забув. Як вдало, що місис О`Рейлі запрошує в гості і його. Про що вона тобі теж писала вже другий тиждень, через день…

— Ітана не випустять через кордон? — перебиває Лекс, намагаючись заглушити здавлений сміх Еша і тихе-тихе гарчання Кормака.

Бенджамін, трясця, і його виховні процедури.

— Вважай, що цю проблему вирішено. У Ітана напевно є якісь інформатори в Греції, здатні бути нам корисними.

— Так-так, греки — ті ще базіки, джерело на джерелі! Пів країни у справі Ковена замішано, — життєрадісно відповідає Ітан, миттєво схопившись за телефон. 

— Не перегинай, — все ще миролюбно бурчить О`Хара.

Кормак посміхається на всі зуби:

— Мадам Антея як завжди турботлива. Чудово, коли можливість прогулятися збігається з настроєм, так, Лексе?

Лекс стискає губи, опустивши погляд на документи. Відповісти йому нічого.