Розділ 2. За зустріч

— У чому проблема мені самому сходити за кавою? Виходить, брехали про свободу дій?

— Вона в тебе є, — бурчить Бенджамін з-за стосу документів. — Свобода дій в роботі. То сиди і працюй. 

— Кава спонукає мене на нові звершення і геніальні ідеї, — Ітан прокручується на стільці, закидає ноги на стіл О’Хара (той напевно був би незадоволений цим, але вилазити з-за документів поки явно не планує, тож зухвальства О’Дейлі не бачить), знову втуплює погляд в телефон, свайпаючи непрочитані за два місяці ув’язнення, — це ж надихаючий похід, котрий дозволить зануритися у мисленнєвий процес. Не те, що атмосфера тут.

Ровена та Еш від таких красномовних описів позіхають, ховаючись за долонями, і загалом виглядають як люди, що не проти попрацювати супроводом у кав’ярню замість того, щоб попрацювати з документами. Тому вслід Пенелопі, яка звикла бігати для всього відділу у крамнички, коли вони зайняті, крім замовлення Ітана летить ще ворох побажань. Ніби вона і без нагадувань всі смаки не вивчила.

Ітан, прочитавши останнє повідомлення (нічого важливого, всі, хто міг написати йому по справі, дізналися про його арешт на наступний же день), продовжує:

— Зокрема ця шафа мене пригнічує. Взагалі не вписується в інтер’єр. Все у вас таке гарне, а вона просто мерзенна. Хочете вам нову куплю?

Лекс коротко відкашлюється, безуспішно намагаючись приховати сміх, і винувато знизує плечима на оскаженілий вираз обличчя Кормака.

— Твої рахунки заблокували, тож доведеться мене потерпіти, — цидіть той крізь зуби, і Ітан робить ще один оберт, під’їжджаючи до Саллівана. Повторює той самий трюк, що зі столом О’Хара і ловить одночасно попереджуючий важкий погляд Кормака і застережливий оклик Лексі. Проте, пришлепкуватість і відвага — девіз не тільки Ґрифіндора.

— Дасте подивитися на мою особисту справу? Впевнений, залишилися декілька рахунків, що вислизнули від вашої уваги. Коротше, гроші — не проблема.

— Та от мені здається, дехто інший стане твоєю проблемою, — насмішкувато муркотить Ровена. 

— Ноги прибрав, — в цю ж мить гарчить Кормак крізь зуби. Ітан всміхається:

— Вчися витримці у Бенджаміна, солодень…

У стілець миттєво прилітає закляття, і Ітан відкочується від стола Саллівана, дивом втримавшись і не впавши на підлогу. Лекс підскакує, відчутно рефлекторним рухом хапаючись за чохол для палички, але перш ніж встигає кинути блискавку не тільки поглядом, Бенджамін піднімається зі свого місця і бере ситуацію, що завернула не туди, під контроль.

— Я розраховував, що ви не діти, і правила поведінки вам пояснювати не доведеться, але переоцінив вас обох. Кормаку, ти дорослий лоб, навчися тримати свій поганий настрій під контролем. Алексісе, сядь.

— І нападати на беззахисного з паличкою — нечесно, — підбовкує Ітан, у ту ж секунду відхоплюючи зауваження і собі.

— Ітане, не забувай, що ти — частина команди, і твоя задача — не бісити Кормака і відволікати всіх від роботи, а розібратися з Ковеном. Я знав, що мені доведеться нагадувати про це, але не на двадцяту хвилину перебування тебе тут!

Це підвищення тону доброчинно діє що на Ітана, що на Кормака, і подальша суперечка (що продовжується одразу) відбувається у більш мирному напрямку.

— Ти зовсім не змінився зі школи, О’Дейлі. Так само здібний тільки у провокаціях і більше ні в чому. 

— Ну що ти. Я ще непоганий крадій, про що ти так полюбляєш казати на кожному розі. Мабуть дійсно вважаєш це за образу. Тож слідкуй за тим, що вважаєш своїм, тому що я можу це вкрасти.

— Наступного разу я не буду використовувати паличку, це й справді нечесно. Просто розіб‘ю їбало, яке ти чомусь вважаєш симпатичним.

— Думаю, не тільки я вважаю його симпатичним, — і перш ніж між їхніми поглядами починає іскрити, Ітан переводить погляд на Еша, — а ти шо?

— Це було питання, чи вважаю я твоє, вибачте за цитування, їбало симпатичним, чи як мої справи?

— Можеш відповісти на будь-яке з цих питань, — солодко всміхається Ітан. 

— У такому випадку вважаю і чудово, от, безкоштовна корида у Штабі, завжди радий розвагам.

— Знаєш, в Канаді кажуть “добре грізлі у вікно дражнити”. Від себе можу додати, що погано — от у цьому, — він піднімає руки, рукава спадають до ліктів, оголюючи зап’ястя у тонких блакитних браслетах.

— Добре не вважатися злочинцем у як мінімум чотирьох країнах, — знову не витримує Кормак і Ітан одразу перемикає увагу, відчуваючи себе собакою, якій кинули гілляку.

— Правда? А знаєш, дівчатам і хлопцям подобається. Збуджує — знаєш — небезпека.

— Шкода цих блаженних.

Їх предмет розмови весь цей час сидить, старанно роблячи вигляд, що по вуха потонув у документах.

Пенні нарешті з’являється з кавою, а О’Дейлі, дивлячись на Лексі і відчуваючи скаженість Кормака, почуває себе безкінечно задоволеним.

Залишок дня він ліниво сперечається з Салліваном, знову листає справу “чистюк”, робить записи: що треба доповнити, з ким із павутиння (він банальний у назвах своїх зв’язків на тіньовому ринці) варто зв’язатися в першу чергу; призначає сеанс у психолога.

Загалом, не робить нічого важливого, окрім того, що випиває чотири горнятка кави. Тому коли робочий день закінчується, він єдина бадьора та повна енергії людина в офісі. І готовий…

— … готовий хоч всю ніч теревенити на кухні! — натхненно говорить він, виходячи з Міністерства. 

Обертається, дивлячись на безмовну розмову між Кормаком, що усіма можливостями своєї міміки передає думку “Відправ його нахуй і пішли додому”, і Лексі, який виглядає як втілення словосполучення “мені до біса ніяково”. 

— Звісно ж, виключно про роботу, Кормаку, як ти міг подумати.

Кормак зле дивиться на нього і веде плечима, звертаючись, вочевидь, не до О’Дейлі:

— Повертайся, у котру годину захочеш. Не наважуся наказувати.

Ітан відкриває рота, щоб щось сказати, але швидко згадує, що просто зараз обличчя Кормака може зникнути з його поля зору, і лише знизує плечима, питаючи:

— Уперед?

— Уперед, — з приреченістю у голосі відгукується Лекс, та простягає йому руку — у кайданках являтися неможливо. Ітан хапається за зап’ястя, цього разу — зглянувшись — крізь одяг.

Він дуже сподівається, що вдома залишилися цигарки, бо подивитися, у якому стані його квартира та нарешті залишитися наодинці з Лексі йому хочеться більше, ніж йти до магазину.

Опиняються вони з Лексом акурат на його порозі, тож Ітан люб’язно відкриває перед О’Рейлі двері:

— Певен, що ти тут вже був якнайменш під час обшуків, тому проводити екскурсію не буду. Проходь.

Він не дає Лексі можливість відмовитися, бо одразу заходить у приміщення та скидує його критичним поглядом:

— Могли б і краще прибирати після себе.

Лекс витягує паличку, одним помахом доводячи доволі помірний безлад у передпокою до ладу. Ітан фиркає і піднімає на нього грайливий погляд:

— Так, відразу розповідай, що ви знайшли, щоб я розчарувався одразу, а не у процесі виявлення зниклих речей.

— Майже нічого, як ти, мабуть, і розраховував, — помітно вимушено посміхається Лекс, все ще не дивлячись на нього.

Ітан справді чудово розуміє, що нічого знайти вони не могли — він не зберігає вдома нічого протизаконного, ну якщо не зважати на кілька невинних амулетів, які тут більше щоб відвести погляд, бо вочевидь він не святий. Тому киває у бік кухні:

— Пішли, покуримо. Підвіконня на кухні широке, місця для двох вистачить.

Він озирається, обвівши поглядом Лексі, що досі невпевнено микулиться на порозі, й хмикає:

— Я присягаюся, що не зроблю нічого, за що тобі б було соромно перед твоїм дорогоцінним Кормаком, — він задумливо дивиться на комір сорочки Лекса. — Сьогодні. Врешті-решт я два місяці просидів один в Азкабані. Будь-ласка, склади мені компанію.

— Ти говориш це спеціально? — тихо відгукується Лекс. — Я вже тут. Дозволь мені перевірити квартиру?

Ітан помахом руки дозволяє, і Лекс — навіть у браслетах Ітан чудово відчуває магічні сплески — накладає невербальні закляття для перевірки охоронних та сигнальних чар. Ну звісно ж вони їх ставили, перш ніж відпустити Ітана, і звісно ж Лексі треба все сумлінно перевірити, щоб формально виправдати те, що він не пішов зі своїм хлопцем додому.

О’Дейлі вирішує не заважати і більш того — ласкаво не коментувати. Перевіряє кишені пальто у передпокої у пошуках будь-якої пачки цигарок. Не щастить, тому Ітан йде на кухню, по черзі перевіряючи всі тумбочки, але знаходить пляшку вогневіскі, кілька пакунків корму для собак (певно під час обшуків вирішили, що він приніс Джека у жертву під час якогось темного ритуалу) та пачку крекерів. Думає їх з’їсти, але одного погляду для строк придатності вистачає, щоб крекери відправилися у смітник.

Пляшку ставить на стіл та сідає на підвіконня. Поправляє ковдру, всівшись на неї з ногами, кидає єдину подушку на іншу сторону підвіконня, куди, він сподівається, сяде Лекс. Той якраз заходить у кухню і відразу починає неквапливо роздягатися.

Ну тобто, знімає нарешті багряний плащ, аврорську портупею та чохол з паличкою, кидаючи все на стіл.

Ітан мовчки спостерігає.

— До слова, думаю, тебе це розважить: той портсигар із коростяним прокляттям взяв до рук Кормак.

— Ну що ти, чому, я не мстивий. То як довго він потім знімав коростяні чари?

— Ровена допомогла, — Лекс протягує пачку із довгими й тонкими чорними цигарками. — Це індонезійський кретек: гвоздика, кардамон та трохи перцю. Не знаю, чи пробував ти.

— От зараз і спробую, — хмикає, приймаючи цигарку. — Дякую.

Тягнеться за запальничкою і думає: а пощастило, що він живе майже як маґл, із усією цією технікою та іншим, йому це звично. Інакше довелося б дратуватися, що він не може підпалити цигарку чарами. Вони видихають дим у відкрите вікно: Лекс дивиться на зачинену кав’ярню на дворі, Ітан — роздивляється Лексі, розуміючи, що наодинці в нього буде багато тем для роздумів.

Лекс порушує тишу першим, нерішуче мружачись:

— Я хочу стільки всього запитати, але навіть не знаю що, щоб це не виглядало, як допит слідчого. хіба що: звідки ти взагалі знаєш, що я палю? Якщо це не була така фігура мови, звісно.

— Я би з задоволенням взяв участь у допиті ще раз, якби по інший бік столу був ти, — хмикає Ітан, видихаючи пряний дим з легень. Не відводить погляду від Лексі, вивчає його, згадує дрібнички, які забув. — Я міг би пограти у Шерлока Голмса і вигадати наслідковий зв’язок за яким зрозумів, що ти теж занапащаєш здоров’я палінням, але все дуже нудно та прозаїчно — інколи я прохав друзів дізнатися, як ти. Вибач, не міг втриматися. Був дуже радий, коли ти взяв мою справу. Зіпсував я тобі та аврорату нерви, авжеж?

Почуття Лексі з обличчя зчитуються, навіть не як з відкритої книги, а як з ревуна: спочатку задумлива напруга, потім — сором. Ітан сміється:

— Навіть не думай відчувати провину, за що б ти там її не відчував. Це твоя робота, я знаю, що ти завжди мріяв стати аврором. Я радий, що твої мрії здійснилися. І мені було приємно знати, що ти не забуваєш про мене, а то, знаєш, десь два з половиною роки тому мені здалося, що ти зовсім викинув мене з голови.

Лекс тяжко сковтує, і тепер Ітан теж відводить погляд, ніби його дуже цікавить кав’ярня навпроти на вулиці. Можливо це низько — говорити так, бити по слабкому місцю — але він пам’ятає, як тонув у злості, коли дізнався, що Лексі почав зустрічатися з Кормаком. Не з ким завгодно, ну справді, з-ким-зав-год-но, хоч з дядьком Беном, ні, саме з їбаним Кормаком, людиною, яку він ненавидів.

Сука.

Ітан вражається сам собі. Коли  Дам’єн розповів йому про цю парочку, Кормака та Лекса, його злість було видно неозброєним оком. Він зіпсував серію заклять, до яких вони з Вайолет готувалися півтора місяці (вона дуже кричала). Але сьогодні, після цілого дня, проведеного з ними обома, він відчуває, що йому трохи легше. Мабуть тому, що О’Дейлі бачив, як Лекс дивився на нього (навіть коли не варто було дивитися, коли це було недоречно), і він взагалі не зчитав тих самих почуттів у погляді О’Рейлі на Кормака. 

Це змушує його почуватися егоїстично задоволеним.

Хай і не зменшує бажання проїхатися по морді Саллівана кулаком. 

“Що за власницькі задмухи, — думає, — скільки років пройшло, і тоді, два роки тому, ти вже пропрацював цю тему, нагадав собі, що так краще. Краще, ніж якби Лексі був поряд, руйнував свою кар’єру, йшов всупереч своїм мріям та прагненням, підтримував тебе, бовдуре, віддавав би своє життя на поталу, з усією самопожертвою, як він вміє. Тож візьми себе до рук, Ітане, закінчуй з цими егоїстичними пориваннями, все сталося так, як повинно було”.

Він не намагався образити чи зачепити Лексі, тому почуває себе винним. Щоб не збовкнути ще чогось, він затискає цигарку у зубах та зістрибує з підвіконня. Дістає два келихи, наливає в обидва вогневіскі й простягає один Лексу, уточнивши:

— Приєднаєшся? Це з Гоґсміду.

— Давай. Яка різниця, звідки.

Дивно. Ітан був майже певен, що Лекс, пославшись на щось нудне — наприклад на те, що він зараз все ще на роботі, — відмовиться. Але О’Рейлі чокається з ним, і з гіркою іронією говорить:

— За зустріч.

— За зустріч, — перегортає в себе стакан заразом. Після кількох місяців без краплі алкоголю віскі заходить як у суху землю, і він відразу наливає собі ще. Цигарки, що віддають присмаком спецій, якраз зійдуть за закуску.

— Я намагався, — зненацька говорить Лекс. — Викинути тебе з голови. Успішність можеш оцінити самостійно. Я і містер О’Хара дійсно турбувалися за тебе. Ти… Я думав, після тієї розмови… навіщо тобі було дізнаватися, що зі мною?

Оце його швидко узяло.

Ітан мовчки підливає собі в три рази більше. Звичайно, на розум небагато робити вигляд, що він не бачив увесь день, як його присутність вибиває Лекса з колії сильніше будь-яких чар для приголомшення.

Це приємно. І ще якось. Ітан не впевнений як, але присмак гіркоти у роті явно не тільки від міцного алкоголю.

— Лексе, — він видихає, відриваючи погляд від алкоголю, який перекочує по стакану — в О’Рейлі знов сиплеться його і без того погана маска, брови страдальницько вигнуті, губа вже прокушена до крові. Але як же приємно промовляти його ім’я. — А ти вирішив з’ясувати все у перший же вечір, так? Тобі скажи — то ти знати будеш і більше не прийдеш.

Йому справді не хочеться казати, але причина і так цілком очевиста. Для них обох. Вони так безглуздо розійшлися, нехай Ітан і вважає, що зробив правильно, коли не потягнув Лекса за собою в пекло, на яке перетворилося його життя після того, що відбулося з мамою… Всі гештальти в їх відносинах залишилися не закритими, він це розуміє, але це розуміння не зменшує бажання торкнутися ластовиння на щоках, завжди теплої шкіри, завжди м’яких і здатливих губ.

Так, Ітане, вибери інший день, котрий ти проведеш під гаслом саморефлексії.

Чи хоча б почекай, коли піде О’Рейлі, йому також нелегко.

— Тому що мені не все одно, Лексе, — він знову зазирає йому у очі, висушивши спочатку половину стакану і одразу ж допиваючи його. Не те, щоб для сміливості, хоча це допомагає. — Тепер моя черга задавати питання. Кормак. Чому? Він же… — Ітан наливає їм обом, — він абсолютно… — розуміє, що голос стає занадто збудженим, а тому зітхає, скривившись, — я би зрозумів кого завгодно, може навіть спробував би порадіти за тебе, але Кормак не вартий і хвилини твоєї уваги, ти занадто красний для нього, то що це за благодійність?

Так, Ітане, красунчик. Вирішив притримати питання до більш вдалого моменту.