Розділ 4. Похмільний ранок завжди недобрий

Ітан засинає, впавши на ліжко просто зверху ковдри, з келихом вогневіски у руках і думкою про те, що вже завтра побачить Лексі. 

Пробудження не таке приємне, як він би хотів. Для початку — надто рано для нього. За вікном тільки світає, але цього вистачає, щоб побачити обличчя людей, один з яких сидить на його ногах, а другий — тихо і дуже цілеспрямовано стискає пальці на його шиї.

Ітан не відрізняється схильністю до паніки, але мозок, що не до кінця прокинувся та протверезів, примушує зробити найбільш безглузде — смикнутися та спробувати закричати.

З горлянки йде тільки хрип. Ітан хоче використати закляття, щоб відкинути чоловіка, але згадує, що воно не подіє через кайданки. Перед очима мутніє, а от свідомість навпаки нарешті прочищається, і він з холодною розсудливістю намагається зрозуміти, як краще всього витрати останні секунди свого життя.

“Сука”, — думає, зараз магія йому точно не завадила б.

Ітан намагається намацати щось, чим можна вдарити супротивника, робить спробу відштовхнути його, але безплідно. Руки сверблять від бажання створити закляття — найменшого пасу було б достатньо, — але він абсолютно безсилий.

Думає: можливо, якщо почну чарувати, це якось зафіксується, Лекс, Бенджамін відчують і прийдуть на допомогу, якого біса я не слухав нічого про ці їбані “браслети”.

Він майже остаточно провалюється у відчай, коли у голові спалахує думка. Все ж таки щось він слухав.

“Круціо”, — думає про себе і у той же момент, не дивлячись на дві туші, що притиснули його до ліжка, вигинається від конвульсивного болю. Знову зло промовляє: “Круціо”. 

Біль стає таким незносним, що Ітан майже втрачає свідомість, і в цей момент він притискає зап’ястя, що палають жаром, до обличчя свиноти, яка стискає йому горло. Втискає розпечені кайданки у район перенісся й очей, і хлоп миттєво відсахується від нього, дозволяючи зробити благословенний ковток повітря. 

Ітан підривається і, намацавши келих, одразу ж з усієї люті, яка залишається у тілі на межі свідомості, в’їжджає ним у скроню чоловікові. Стакан розбивається, але О’Дейлі відчуває, що сил в нього більше немає: навіть адреналін повністю не перебиває той біль, який звалюється на нього, і про те, щоб вирвати ноги з-під другого поца, і мови йти не може. 

О’Дейлі знову намагається створити закляття, вже погано розуміючи, на що сподівається, але поряд — він помічає крізь вакуум у свідомості — миготять спалахи.

Чари. 

Хватка на ногах слабне і Ітан важко перевалюється через себе, падаючи з ліжка. Намагається піднятися, але вдається лише стати на коліна. Він утикається носом у підлогу, притискаючи руки до грудей. Краєм ока бачить, як Алексіс копає ногою вже знерухомленого маґла, який його душив; як із запізненням на мить являються Кормак та Бенджамін.

Цідить крізь зуби, сподіваючись, що його почують:

— Зніміть їх, — у ніс знову б’є запах паленої плоті, і Ітан відчуває, що його ззв мить знудить, — зніміть, я зараз…

Лекс кидається до нього, одним рухом пальців дезактивуючи кайданки: хапається за гаряче, сує їх в кишеню штанів. Ітан без зайвої думки торкається лівої руки і з сичанням здригається — дуже хочеться втратити свідомість, але це розкіш, ніхто не вилікує його краще, ніж він сам. За роки спроб допомогти матері він багато дізнався не тільки про магію ментальної медицини, а й про звичайну.

Тому використовує на собі спочатку знеболювальні чари, перекривши слабеньке “польове” заклинання Лекса, і тільки потім сідає, спираючись спиною на тумбочку. Бурмотить — швидко й нерозбірливо — ще кілька заклинань.

Крізь вату чар та полегшення, що накриває його з головою, чує аврорські теревеньки:

— Ще когось бачили?

— Тільки двоє. І того б вистачило, та ви тільки подивиться! — цей здивовано-задоволений голос, належить, хто б сумнівався, Саллівану.

Ітан, намагаючись обробити все що тільки що (не) сталося, хрипить:

— Якого драного біса?!

Це все, на що його вистачає — горло саднить, доведеться позбавлятися синців. Нарешті фокусується на Лексі, що нахилився над ним, і хоче спробувати посміхнутися, заспокоїти, але погляд зупиняється на розтібнутій сорочці, на слідах від поцілунків й укусів — чітких, хоч зліпки щелепи знімай, — і це примушує його знов подати голос:

— Сука.

Він піднімає погляд вище (Лекс негайно запинає одяг), щоб подивитися тому в очі. Від цього його знов захвиськує хвиля болю та нудоти — слабших, але це достатньо огидно, щоб він замружився та втиснувся у тумбу.

Та не дуже й кортіло дивитись.

Без перерв бурмотить ще кілька заклинань.

— Я викличу цілителів, — діловим тоном каже Бенджамин. Ітан швидко хитає головою, намагаючись піднятися. 

— Жодних цілителів. Сам, — його хитає, коли він зводиться на ноги, і Лекс намагається підхопити, але Ітан викручується з його рук. Утримується від недоречного “Цьому ось лікаря покличе”. Замість цього намагається відновити дихання, цікавиться:

— Хто це, блядь, був? Лекс перевірив усі чари перш ніж піти, тож якого…

Він вирішує не видавати усю тираду — з його хрипотою і необхідністю бурмотіти чари це теж недоречно. 

Дивитися на зап’ястя лячно до біса.

— Чари захищають від будь-якого магічного впливу, попереджають про появу магії, це маґли, я ж казав, — нервово відповідає О’Хара.

Ітан від неочікуваності навіть забуває про біль. 

— Тобто ви виставили захист…що не попереджає про маґлів…коли ми боремося з Ковеном…який вже колись використовував маґлів під Імперіусом?! Та. Ви. Взагалі. Чим. Думаєте. Блядь?!

Навіть хрипкий, його голос звучить занадто емоційно, але Ітан не в тому стані, щоб стримувати емоції, його повністю переповнюють адреналін та злість. 

— Згідно з протоколами, ми повинні виставити захист від магії, маґли зазвичай для мага небезпеки не становлять, — Кормак, що сидів навпочіпки піднімається, відволікаючись від роздивляння двох тіл без свідомості: навіть не бугаї, хоча коли вони сиділи верхи на Ітані, йому так не здавалося.

— Згідно з протоколами, ми не можемо виставити захист від маглів без погодження з кількома службами міністерства, і робимо це не ми, — пояснює Бенджамін. — Зважаючи на кількість “чистюль” серед чиновників, це було все що видати їм всім ключі від твого дому.

О’Дейлі хоче видати просякнуту ядом тираду, але розуміє, що емоції б‘ють аж за край: через бісові засоси, укуси, синці і опіки, блядь. 

Блядь.

— Та ви знущаєтеся, — видихає він. 

Намагається заспокоїтися, увімкнути мізки, які відмовляються працювати через паніку і злість, які тільки тепер відпускають його.

— Наш всесильний консультант злякався пари маґлів, — мугикає Кормак.

Навіть не так. Мугикає задоволений своїм життям Кормак, який взагалі не вміє оцінювати ситуацію. 

Ітан повільно переводить погляд з одного з маґлів на Саллівана. Дуже. Дуже. Дуже намагається стриматися. Не ворушить і пальцем.

Кормак відлітає у стіну з таким звуком, ніби всі кістки в його тілі одним махом ламаються (Ітан сумнівається у цьому, справа скоріше у дерев’яній панелі, що висить на стіні і повністю знищується тушею Кормака).

Лекс проводжає політ Саллівана доволі байдужим поглядом, а от Бенджамін невдоволено гримить:

— Ітане!

— Не провокуй мене, коли я в лайні і можу користуватися магією, — спокійно промовляє той. — Тобі повезло, що у мене проблеми з руками, вилетів би з четвертого поверху, пробивши дві стіни. 

— Ітане, ще одне використання магії типу цього і… – знову починає Бенджамін, але Ітан переводить крижаний погляд на нього, важко осівши на ліжко.

— Вам би замовкнути, дядько Бене. У вас була проста задача. Захист моєї жалюгідної тушки. Але ви не надто вправні у захисті тих, хто вам дорогий, так? Ми це давно з’ясували.

 Ітан одразу ж жалкує про сказане, але слів назад не повернути.

— Ти несправедливий, — врешті-решт розриває О’Хара тишу, що повисла в кімнаті. 

Ітан ігнорує його. Бурмоче ще кілька заклять, так само старанно не дивлячись на Лекса. Після чудового, хай і короткого політу Кормака, голова ліниво вмикається, і він говорить очевидне:

— В перший же день.

Бенджамін спочатку дивиться, не розуміючи. Потім киває. 

— І вони знали, що ти не можеш використовувати магію. Я перевірю всіх, хто знав про твоє переміщення. Піду до Міністерства зараз. 

Ітан не киває, лише дозволяє собі подивитися на руки і тієї ж миті відводить погляд. Виглядає жахливо — там, де шкіра особливо тонка, зап’ястя пропекло до кістки. 

Перш ніж вийти, Бен зупиняється, повертаючись до Лексі.

— Тут небезпечно, Вони знають, де знаходиться квартира, тож доведеться перевести Ітана у більш захищене місце.

— У мене вдома цілком безпечно, — спокійно говорить Лекс, навіть бровою не здвигнувши.

Те, що залишатися вдома не варіант, Ітан чудово розуміє. Вже змирився з тим, що квартиру після усієї цієї історії доведеться змінити — не може ж він жити у місці, про яке знають і аврори, і “чистюки”, і ще приблизно сотня людей, що не відносяться до тих або інших. 

Але варіант жити у Лекса вганяє його у ступор. Перша реакція — відмовитися. Погана ідея — заважати голуб’ятам проводити час разом, тричі він їбе жити під одним дахом з Кормаком, який ледве примудряється тримати субординацію на роботі, а в себе вдома (Ітана ріже це «у себе») вже точно не буде турбуватися про те, щоб не торкатися, не цілувати Лекса.

Ітану якоїсь миті здавалося, що його це не чіпляє, але після хвилі злості через укуси на О’Рейлі він вже не так в цьому впевнений.

Тільки Бенджаміна нічим не збентежиш, він усміхається краєчком губ та киває:

— Так, це гарний варіант.

— Ніхрена подібного! Я проти! — передбачено волає Кормак. — Замикайте його у підвалі відділу Таємниць, якщо йому так потрібно бути в безпечному місці, з якого біса йому зупинятися в нашій квартирі?

Ітан, у якого є законне право не вступати в конфлікт, просто подумки співчуває Лексу — того вочевидь очікує з’ясування відносин. Але одразу себе осаджує. Нема чого співчувати, це вибір О’Рейлі.

Зате, блядь, не самотньо. 

Якийсь ти занадто злий, Ітане, заспокойся, думає, є справи важливіші.

— У Міністерстві, Кормаку, теж є зрадники, — говорить Лекс з тим же байдужим видом. — А в моїй квартирі — немає. Ітане, тобі підходить такий варіант?

Загалом вибору в нього немає. Він втомленно киває — якщо у Кормака після гарячої ночі є сили сперечатися, то він вже все.

— Я проти, — відрубає Кормак. — Можна вигадати купу варіантів, ти просто користу…

Бенджамін кашляє, нагадуючи про свою присутність, і Салліван замовкає.

— Тож, ми вирішили. Маґлів я беру із собою, може, МакКінски щось витягне з їх розуму, — підсумовує О’Хара, підхоплює заклинанням “вантаж” та роз’явлюється.

Кормак дивиться на Ітана з люттю, і хоча О’Дейлі все ще без браслетів і цілком може себе захистити, Лекс робить крок у бік, прикриваючи його по напрямку можливого закляття.

— Добре, давай поговоримо про це. Ітане, ти не проти, якщо ми позичимо твою кухню на кілька хвилин?

Ітан стомленно киває, і Лекс хапає Кормака за лікоть, ривком потягнувши його за собою.

— На що ще ти в нього дозволу запитуєш? — гарчить Салліван дорогою.

Голоси різко обриваються: значить, Лекс накинув закляття, що маскує звук. О’Дейлі з одного боку розуміє, що не хоче знати, про що вони сперечаються (зрозуміло про що, питання в тому, як саме), з іншого — йому цікаво, що вже, здається, не вперше відбувається за їхніми чарами Тиші.

Кормак м’який та милий, стелиться й прохає Лекса змінити думку? Вкрай сумнівно.

Лексі підлизується й улещає Саллівана? Більш ймовірно, але Ітан чомусь сумнівається і в цьому. Або хоче сумніватися.

Магія тягнеться до чар, дослухаючись бажання О’Дейлі, і він намагається себе переконати: не його це справа. Лексі захоче — розповість. Хоча чому б. Вони вже багато років як не друзі. Хоч Ітан глибоко в собі й вважає, що це не так. Нікого ближчого в нього не було ані за часів школи, ані після. Вайолет, можливо, але це… інше.

Підслуховує. Ну, така він паскуда, так.

— Лексе, ти взагалі розумієш, що робиш? — голоси чуються ніби трохи заглушено, але Ітан не жаліється. 

— Я — так. А ти? Відволічись від особистого, ти розумієш, що першочергове завдання — закінчити з “чистюками”, а для цього нам потрібен живий Ітан?

— А ти розумієш, що це можна зробити десятком засобів? Да хоч Ровені його передати! Але ні, ти тягнеш і тягнеш його ближче до себе, а потім брешеш мені в очі, посилаючись на “службовий обов’язок”! Я відмовляюся бачити його пику цілодобово.

Алексіс мовчить кілька секунд і гучним зітханням відповідає:

— В тебе є своя квартира.

Ого ніхуя собі, думає Ітан, нервово усміхаючись. 

— …тобто, серйозно? Ти мене виженеш?

— … я не виганяю тебе, Кормаку, просто…

— Ні, блядь, ти саме женеш! “Або-або” і Ітан в тебе на першому місці, як і завжди! А коли я за двері вийду, ти почекаєш кілька хвилин для пристойності чи одразу на нього заскочиш? Животрепетне, сука, питання!

Кормак переходить на крик, і Ітан відновлює закляття, щоб не чути їх далі. Робить це автоматично, бо не дивлячись на все задоволення від злості у голосі Кормака, це занадто для нього. То мабуть з ним трахатися потрібно, щоб виводити Саллівана на такі рівні люті. Він на це не здатний.

На мить Ітану навіть стає шкода цю шафку. Лише на мить. Тому що потім він починає думати, і ці думки його не розважують. 

Варто подумати, на що він розраховував, погоджуючись на співпрацю з авроратом — з Лексом. Що він зустрінеться з ним, побачить, що О’Рейлі забув його і живе щасливо, і просто закриє цей гештальт?

Чи що вони одразу зрозуміють, нібито їхні почуття не згасли і… що? Знову зійдуться? Лекс кине Кормака, зруйнує відносини в колективі, а потім як вірний песик сяде чекати його, Ітана, з Азкабану?

І навіть якщо його амністують, він не збирається змінювати своє життя, йому комфортно бути тим, ким він є, і він гарний у тому, чим займається. А втягувати у це Лекса, по-перше, нереально, тому що Лексі не такий, а по-друге, це просто скотство.

Як чудово, зло думає Ітан, розмірковувати про це все, розуміючи,що він не зможе відштовхнути від себе Лексі, не зможе утриматися від дотиків, від усього, від чого з великим трудом відмовився вчора, і це тільки тому… 

Він не знає, чому. Це диво, що він зумів утримати себе від чогось більшого.

Лекс тягнеться до нього так же сильно, як сам Ітан — до Лекса. Вчора О’Рейлі ніби провокував його своїми питаннями, хотів почути “мені не все одно, я не забув, я все ще хочу…” 

В мерзенному становищі Ітана, коли все його майбутнє залежить від того, чи буде він корисним, і навіть якщо буде, це не дає жодних гарантій — що він може запропонувати Лексі? Взяти-то він може багато чого, але дати навзамін — нічого.

Хоча він обманює себе. Лексі — хлопчик принциповий, що б не говорив Салліван, що б не говорив сам О’Рейлі і якими б очима не дивився. Хоче зрозуміти, що відчуває Ітан, намагається розібратися з тим, що відчуває сам, бажає його захистити, але це ж Лексі, що завжди прагне бути правильним. Лексі, що не дозволить їхнім відносинам вийти далі дружби.

Егоїстичний голос всередині Ітана каже, що Кормак, хоч і гидко це визнавати, в чомусь має рацію. Якби О’Дейлі зробив перший крок (можливо не так відразу, а через тиждень, два, тільки дайте час), то Лекс би слова проти не сказав…

Ні. Так він не може зробити. Хай і дуже хоче: це буде мерзенно.

Одного разу Ітан вже зруйнував його життя. О’Рейлі страждав через їхнє розлучення набагато більше, ніж він сам (можливо лише тому, що те, що трапилося з мамою, затьмарило у мозку Ітана тоді все), другий раз він так з ним вчинити не може. Тоді це було обумовлено ситуацією, необхідністю. В цей раз, якщо Ітан знову дозволить чомусь між ними відбутися, це буде подорож у нікуди на поводі бажань.

Проблема лише в тому, що Ітан — незамутнений егоїст.