Розділ 3. На роздоріжжі

Кормак.

Ну звісно. Особиста тема, яка б не мала виникати, тому що вони не мають обговорювати особисте. Бо його вже давно не має бути між ними, втратившими зв’язок вісім років і вічність тому.

Але воно є: бо Лекс, замість того, щоб давно піти, сидіть тут, п’є вогневіскі й вони розмовляють.

Мерліне. Як він скучив за тим, як звучить голос Ітана, коли той зве його по імені.

Алексісу лячно говорити на тверезу голову, тому він випиває другу порцію, і коротко сміється — більше з самого себе:

— Благодійність? Багато ти знаєш, ви ж з дитинства як кнізл та миша…Я не знаю, якось так само сталося? 

Жестом просить налити йому ще. Йому завжди здавалося, що це правда — він не знає, якось само почало зустрічатися — але поряд з Ітаном ця фраза починає звучати, як запитання. Тому він, вивернувши в себе третій бокал (це вже не “випити за компанію”, це вже нервова спроба набухатися, зупинись, говорить він собі), здіймає погляд у стелю:

— Ми постійно були поряд, мабуть. В учебці аврорів часто ставлять парами, нас тренують працювати у командах… Він не такий поганий, як тобі здається, зі своїми тараганами, але хто взагалі без них? Я почав йому довіряти… більш-менш.

Не так, як Ітану. У Гоґвортсі Лекс розповідав йому все, довіряв настільки сліпо й всеосяжно, наскільки може маленький щирий хлопчик довіряти своєму найкращому другу.

Лекс знизує плечима і нарешті вперше говорить як є, навіть самому собі:

— Коли він запропонував, я погодився. Здається, мені просто було самотньо. Так що хто для кого займається благодійністю то дуже гарне питання, та й те, що я “гарний” — то ти перебільшуєш старою пам’яттю.

Ітан невизначено хитає головою, але ніяк не коментує, і це, мабуть, на краще. Лекс думає про те, як до болі в грудях хочеться доторкнутися до нього, знов відчути сильні пальці на зап’ястях, як вранці, і гасить недопалений кретек, піднімаючись на ноги. Не дивиться на Ітана, коли підбирає свої речі.

— Пробач. Здається, мої моральні сили на цьому запасі відвертості завершуються. Я піду, добре? Зайду за тобою вранці.

— Гарного вечора, — говорить Ітан йому у спину.

Затримувати не збирається. Добре. Чорт зна, що б він робив, якби Ітан раптом його зупинив… З іншого боку, чого би?

Взагалі нетверезим являтися не радять, але Алексіс — бравий аврор та великий чародій, це точно. Бо не влітає у сусідній будинок та не розщеплюється.

В квартирі тихо й темно. Лекс йде на кухню, сідає на широке підвіконня та звішує ноги на вулицю. За мить раздається шурхіт — у Кормака, який виходить зі спальні, розгублений вигляд.

— Що? — до несправедливого нелюб’язно буркотить Лекс, підпаливши цигарку.

— Нічого. Просто не очікував на тебе сьогодні.

— Гарної ти про мене думки.

Кормак заглядає йому в обличчя, намагаючись зчитати вираз у напівтемряві, і Лекс кривиться, видихаючи між ними дим. Тяжко вдихнувши, Кормак стає позаду й обіймає його, притискаючи спиною до грудей. Майже миролюбно говорить:

— Паскудно виглядаєш, Лекс. Можу, звісно, спитати, чи в порядку ти, але вже бачу, що ні. Ще й набрався у сумнівним товаристві.

— Я не в порядку, — незадоволено відповідає Алексіс і розслабляє напружені плечі та спину, звичним жестом відкинувши голову Кормаку на плече. — Надто багато зайвих думок. Це дратує.

— Котрими ти не звіришся.

Це не питання. Кормак знає, що ні. Навіть у найкращі їх спільні часи — далеко не завжди.

— Вибач.

Кормак не відповідає, проте Лекс спиною відчуває, як повільно й глибоко той дихає, щоб утримати себе в руках. Алексіс повільно палить три цигарки одна за одною, нарешті почавши думати, а не тільки відчувати.

Його реакції на Ітана, вочевидь, неадекватні. Недаремно Бенджамін запитував, чи впорається він.

***

— Наш славний, дружній відділ чекає дуже нетривіальне поповнення.

Бенджамін стрімко входить до офісу: у стриманому виразі обличчя помітно прихована трирадість.

— Нам воно сподобається? — Кормак усміхається і дивиться на Еша, який зацікавлено змінює колір волосся на бузковий — новенький хутко став частиною колективу, але при першому знайомстві сильно ошорошив колег.

— Кому як, кому як. — Але я насмілюся сподіватися, що ви будете вести себе як справжні профі, які не залежать від особистих вподобань та не дозволяють емоціям впливати на якість роботи. Міністр узгодив залучення до розслідування справи “Ковена Чистоти” експерта з Темної магії — будьмо об’єктивні, обізнаний консультант та його зв’язки можуть просунути справу, а нам треба поквапитися. Тож англійські колеги переводять до нас Ітана О’Дейлі. Завтра.

Лекс миттєво відчуває себе непридатним до служби, бо до останнього не розумів, до чого (кого) йде справа. Ім’я б’є його під дих як на маґлівському ринзі, а у горлі застигає ком звичного, ніколи не промовляємого “Ітан-Ітан-Ітан”. Він здригається і вольовим зусиллям примушує тіло розслабитися, відчуваючи на собі пильний та важкий погляд Кормака.

Звуки доносяться як крізь вату: Бенджамін розповідає, що Ітана їм “віддають” просто з Азкабану під особисту відповідальність його самого та людини, яка буде його супроводжувати майже цілодобово; що О’Дейлі буде в браслетах, які обмежують доступ до магії (розробка відділу Таємниць, яка гарно себе показує останні три роки). Кормак вишугується, говорить про ненадійність, крадій, не треба, ми впораємося самі… Бенджаміну вистачає погляду, щоб Салліван затнувся та впав назад за робоче місце.

— Що ж, чи є добровольці, чи я своєю владою керівника оберу бідолашного власноруч?

— Давайте я.

Чує свій голос ніби збоку, такий спокійний та врівноважений, ніби нема в його словах нічого особливого, ніякої особистої зацікавленості, забороненій в їх роботі.

— Алексісе! — Кормак тихо гарчить, в одне слово вклавши всі коментарі, які не може сказати при колегах та керівництві.

— Потім.

Салліван, що знов майже привстав, сідає, по-звірячому невдоволено суплячи носа. Лекс не звертає уваги: в його голові пульсуюче наркотичне марево, яке буває від знеболювального чи довгої нестачі сну.

— Чудово, — посміхається куточками губ Бенджамін. — Це питання вирішено. Алексіс, ми ще обговоримо деталі, але для всіх ще раз: вести себе пристойно, керівництво не соромити, деталі інших робочих справ з консультантом не обговорювати. Особисті — на ваш вибір.

— Подумайте п’ятдесят разів, перш ніж бути відвертими з О’Дейлі, бо він слизеринец, — фиркає Кормак презирливо.

— Ґей, гривасте ти кошенятко, легше, — Ровена скуйовджує чернетку звіта та без магії кидає у груди Кормака. — Зі мною ти чудово був відвертим. Чи то пиво так вплинуло?

Кормак кидає шарик паперу назад, винувато хитає головою.

— Алексісе?

Лекс квапливо вискакує з-за столу, плутаючись в мантії, та виходить у кімнату для переговорів за Бенджаміном. Чекає, що його спитають про причини “добровільного виклику”, але керівник обговорює з ним суто робочі питання. Інструктує щодо того, як працюють браслети. Особливо підкреслює, що цей тип артефакту не просто блокує магію, як ті, що використовують на звичайних в’язнях Азкабану, ці зачакловані так, щоб обпікати руки при спробі створити будь-яке заклинання.

Алексіс пересмикує плечима — він розуміє, що це через вміння Ітана чаклувати без палички, але його нудить від однієї думки про такі… “превентивні заходи”. Бенджамін ігнорує вираз його обличчя і детальніше пояснює, які в нього (а скоріше міністра) плани та очікування. Окремо відмічає, що у Лекса тепер вільний графік — Ітан не буде просто сидіти на місці, а Лекс має його супроводжувати будь-де у будь-який потрібний час.

Лекс з усіх сил намагається зосередитися — це все важливе, це набагато важливіше того, що він просто хоче побачити Ітана.

Бенджамін зітхає:

— Впораєшся?

— З-звісно! Я просто подумав, що я гарно знаю Ітана, і мені буде простіше з ним взаємодіяти, до того ж я вів його справу і це надійніше… — квапливі виправдання затихають, бо Лекс розуміє, що взагалі не мав потреби нічого пояснювати.

Бенджамін дивиться на нього з відвертою іронією, і Алексіс винувато пригорблюється. О’Хара фиркає, зводячи очі долу.

— Якщо Салліван почав фестиваль факультетських стереотипів: завжди весело дивитися, як гафелпафець намагається збрехати.

Алексіс відкриває рота щоб посперечатися. Зітхає. Закриває рота. Розважений та дуже задоволений Бенджамін жестом відпускає його. Лекс коником вискакує у коридор, відчуваючи, як ганебно й по-дитячому в нього червоніють вуха. Жах, а ще екзамен на психологічну витримку здавав. З першого ж разу, і як тільки спромігся?

Кормак, що чекає біля дверей, хапає його за передпліччя.

— Йдемо, покуримо.

Лекс слабо смикає рукою — всерйоз видертися з міцної хватки не намагається. У магічній дуелі вони ще можуть конкурувати, але у простому фізичному зіткненні він без варіантів програє здоровому, як форма його патронуса-медведя, Кормаку.

Салліван тягне його на вулицю, за ріг будівлі, де постійно зависають усілякі залежні. Лекс витягує з кишені мантії пачку цигарок, вдячно киває, коли Кормак звичним жестом підпалює її та ховає паличку — сам він не курить.

— Ти нічого не хочеш мені пояснити? — питає з пасивною агресією в голосі.

Лекс мовчить кілька секунд — затягується, видихає дим убік. Хитає головою і Кормак роздратовано б’є ногою по стіні поряд із ним. Лекс затягується більш нервово — він ненавидить з’ясування відносин, особливо на підвищених тонах, а його стосунки з Кормаком останнім часом з цього і складаються.

— Лексе, якого біса? Що за раптова ініціативність, тобі не вистачає роботи? Засвербіло пригадати безтурботні шкільні роки? Так я тобі перший нагадаю — він майже засуджений злочинець, ти — окрім того, що аврор, — ще й…

Кормак затиняється, не договоривши “вже маєш стосунки”. І Лекс знає, що саме це він хотів сказати. Якими б важкими не були їхні розмови останнім часом, вони знають один одного зі школи і вже досить гарно дізналися на роботі. Лекс гарно його розуміє. І хоч сам він і не був завжди щирим — звісно, Кормак теж розуміє його, тому й не вірить у спроби вдати з себе нетямущого.

— Будь-ласка, не вигадуй собі, —  Лекс намагається додати у голос хоч трохи ніжності.

— О так, давай. Скажи, що в мене немає жодного, сука, приводу злитися і підозрювати, що в тобі грає зовсім не службова завзятість! Тільки в очі мені при цьому дивись!

Кормак вириває з його рук цигарку, стискає у кулаці, обпалюючи долоню. Лекс сумно проводжає її поглядом — індонезійській кретек завжди гріє йому серденько, і в найближчому магазинчику його не купиш, треба мотатися до маґлів.

— Бенджамін сказав, що нам треба бути ефективними, — вперто нахиливши голову, тихо говорить він. — Якщо не зважати на наші… нашу шкільну дружбу, це найбільш ефективно. Еш ще малий, з’єднувати Ровену й Ітана загрожує подвоєнням хаосу, МакКінски темного мага живцем сжере, а ви з ним влаштуєте бійку в перші дві години. Залишаюся тільки я.

— Алексісе… Да піздець. Дуже хочу тобі в писок вмазати, от просто від душі.

Кормак робить кілька судомних вдихів та видихів, щоб не зірватися та справді не вдарити — його перша й єдина спроба закінчилася погано в першу чергу для нього. Розбиті губи Лекса загоїлися після заклинання, не найбільша травма в житті аврора, а от прокляття з Кормака — безпечне для здоров’я, але противне — довелося знімати Ровені, сам він не впорався.

Та й… мабуть, тоді все між ними, що і так було крихким, остаточно спаплюжилося.

— Будь-ласка, Кормаку. Я не знаю, що тобі сказати, щоб ти припинив ці ревнощі, — Лекс кусає губи, розуміючи, що такою фразою нікого не можливо переконати чи заспокоїти.

Але він не може сказати: “У тебе немає жодного приводу”. Він жахливий брехун.

Θεέ μου, Ітан. Завтра побачить його.

* Θεέ μου (греч.) — Господи.

Кормак ще раз б’є ногою стіну. І ще раз. Потім б’є кулаком. Лекс мовчить, не заважаючи йому біситися.

Тієї ночі він погано спить, коли йому дають заснути, а вранці сповзає з ліжка набагато раніше звичайного. Кормак сонно гарчить, хапає його впоперек і валить назад на простирадла.

— Далеко зібрався зрання? — хрипко зі сну тягне Салліван, щулячи невдоволені карі очі. Лекс гладить його по щоці, окреслює виличну кістку.

— Мені…Я піду на роботу раніше, ти спи ще.

— Навіть запитувати не буду, — похмуро кидає Кормак. Нахиляється, залишаючи над лівою ключицею, так щоб не було видно під сорочкою, яскравий болючий засос. Падає, накриваючись ковдрою. — Давай дралу, тільки не забудь хвостиком йому помахати.

Лекс сповзає з ліжка, майже навшпиньки йде на кухню. Він відчуває свою провину і знає, що не правий, але дати раду своїм почуттям не може. Тому нашвидкоруч готує Кормаку сніданок, зачаровуючи його, щоб не охолонув, робить собі бутерброд та являється до міністерства. Він знає, де сховатися, і чекає там. Стоїть, непомітний і непомічений, тягне міцну ранкову каву та цигарки — одну за одною, — і захлинається м’яким димом, коли англійські аврори з’являються разом з Ітаном.

Колеги його не цікавлять, О’Дейлі — ще б пак.

Потім йому доведеться тримати себе у руках. Але зараз Лекс дозволяє собі потягнутися до нього, затримавши дихання і роздивляючись до сліз рідну фігуру. Дозволяє собі змінитися в обличчі, помітивши, як Ітана потіпало ув’язненням. Не те що б він був настільки наївним, щоб вважати Азкабан приморським курортом — він був там на чергуванні, як і всі аврори. Але одна справа чужі злочинці, інша — свій Ітан. Як добре, що зусиллями міністра Шеклболта з Азкабану давно прибрали дементорів… Якби поряд з Ітаном були ті чудовиська, Алексіс би просто не зміг…

Ліву руку обпалює вологим жаром — Лекс опускає погляд, дивлячись на зім’ятий стаканчик із кавою, яка заливає пальці та крапає на мантію. Роздратовано кидає його у смітник, помахом палички прибирає бруд і, почекавши кілька хвилин, теж заходить до міністерства, майже в дверях зіткнувшись із завжди усміхненою Пенні.

Ховається у кабінеті, поки там нікого немає, листає документи, розсіяно вітається з колегами: Ровена приходить першою, дивиться на нього з зацікавленням; похмурий та мовчазний Кормак — останнім. Ляскає папкою по столу.

А вже за кілька хвилин у кабінет залітає чепуристий Ітан, сяючи легкою посмішкою. Лексу боляче від цієї впертої гордості й погано: від того, наскільки він, виявляється, себе переоцінив. Тому що не може на нього не дивитися.

У нього відчуття, що йому у груди увігнали крюк і тягнуть за нього — дихати боляче, але будь його воля, він би вічність так стояв.

Він так скучив.

Це стає відчуттям всього дня, бо він постійно дивиться на Ітана, натренованим оком аврора вихоплюючи деталі.

Ітан виріс. Звісно, це очевидно: всі вони змінилися — доросле життя, роки йдуть, все таке. Але Ітан саме виріс: втратив шкільну, дитячу ще метушливість і хаотичність, наївність, може? Він дражнить Бенджаміна, фліртує з усіма, пише свої замітки, загризається з Кормаком та ниє про каву — і Лекс бачить цю виваженість рухів, що стала звичкою, насмішкуватість погляду, тону. Все, що було помітно й раніше, але не було відпрацьовано роками.

Лексу шкода, що він не бачив, як це відбувалося.

***

Хай йому грець, він все ще по вуха закоханий. З першого курсу як почалося, так і тягнеться, гірше ніж у любовних романчиках, можна жахатися, але чомусь не вдається. А сам Ітан… зважаючи на його поведінку сьогодні: якщо це не старі почуття, то якнайменш їх залишки. Ітану як мінімум на нього не плювати, якщо, звісно, не впадати у паранойю та не підозрювати О’Дейлі у неймовірному маскуванні та спробах прослизнути в довіру незрозуміло для чого.

Зараз, не те щоб на свіжу голову, але все ж таки більш спокійну, ніж день поспіль (бо поряд немає Ітана, щоб вибивати його з колії), Лекс ставить для себе планку “Ностальгія за минулою дружбою”.

Чи є тут ще щось: час покаже.

Інше питання… Сподіватися на те, що він не єдиний бовдур, що вісім років носився зі своїми почуттями, він боїться. Не тільки тому що це шмаркачева дурня, але й тому що…  “Και εγώ επίσης”. Що, як дійсно так? Він з розуму зійде, намагаючись знайти баланс між своєю потребою бути ближче до Ітана і службовим обов’язком, відчуттям справедливості.

Вони не мають жодних прав. У цих відносин знову не буде майбутнього.

Лекс витягає чергову цигарку, глибоко затягуючись.

Вони не бачились багато років. Ітан міг дуже сильно змінитися у порівнянні зі собою-школярем. Та це і сталося, бо він багато де був, багато чого бачив і зробив — зокрема незаконного, він вже зовсім інша людина. Все, що з Лексом зараз відбувається, весь цей нервовий жар та інші дурнички — це пам’ять. Туга. Розчарування, надії, фан-та-зії, врешті-решт.

Він не може відсторонитися від своїх емоцій, тому він просто візьме їх за умови задачі, як факт. Але він може… перевірити їх. Спробувати подивитися на Ітана не упереджено, почекати, зосередитися на справі. Все ж вони намагаються вивести на сухеньке небезпечний маґлоненависний ковен, він не може собі дозволити бути настільки непродуктивним, як сьогодні.

Лекс знає, що будь-яка дрібничка може відправити його на новий оберт його особистого безумства, але поки йому здається, що завтра він зможе дивитися на Ітана трохи зваженіше. Він відстороняється від Кормака, припинивши опиратися о його груди:

— Дякую.

— Розповіси, до чого дійшов?

Лекс хитає головою, відчуваючи, як напружується Салліван.

— Хто б сумнівався, — кидає той крізь зуби, ривком повертаючи Лекса до себе. Цілує майже грубо, утримуючи за підборіддя пальцями — перевіряє, відштовхнуть чи ні. Опускає другу руку на його ремінь.

Лекс розуміє, що повинен м’яко викрутитися з рук і піти спати — бажано в іншій країні. Він не має заплутувати цей клубок ще сильніше, ранити Кормака та підставляти самого себе під власне почуття провини та докори сумління. Йому б не стрибати у сумнівний любовний трикутник, як в оповіданнях, які полюбляє його мати. Це нерозумно з його боку, жорстоко по відношенню до Кормака та підло по відношенню до Ітана, з яким у них ніби нічого й немає вже давно, а ніби й…

Він кусається, зганяючи свої заплутані емоції на Кормакові. Облизує губи та, зазирнувши у вже розширені від збудження зіниці, тихо говорить:

— Не жалій мене сьогодні.

— І в думках, блядь, не планував, — Кормак хижо всміхається, міцно стискаючи пальці на загривку Лекса — його увесь день дратували, настрою бути ніжним не видно в жодному русі.

Лекс трохи навіжено всміхається краєчком губ та прикриває очі.

***

Вранці його з ліжка здирає вереск чар-сигналу, який відгукується, здається, між вух відразу у мозок.

— Що?! — підскакує поряд Кормак.

— Браслети.

— І доби не минуло, от пацюк! — Кормак накривається подушкою.

Лекс кидається до одягу, витрачаючи кілька дорогоцінних секунд через те, що перечіпається — Кормак не обіцяє просто так, все тіло ниє — натягує білизну та штані, накидує сорочку на плечі та хапає паличку. На все витрачає менше нормативних сорока секунд, хто розумничка? Алексіс розумничка. І все одно, по відчуттям, запізнюється.

— Відразу за тобою, — відгукується Салліван.

Лекс не реагує, являючись відразу у квартиру. Йому не віриться, що Ітан настільки дурний чи забудькуватий, щоб спробувати без палички закип’ятити собі чайник, ризикуючи найбільш цінним, що є в мага: власними руками.