Історія 16. Про зовсім іншу північну розмову

Сонце тільки сіло за обрій бетонних Стін, але вже почали загорятись зірки. У такі моменти Айзек повертався до себе малого, який вічно бешкетував, а ночами малював такі от пейзажі. Йому одразу робилось – не зрозуміло чому – добре на душі, усі проблеми відходили на другий план, залишаючи по собі лише мляве золоте мерехтіння.

Він почув кроки позаду. У цій плавній розслабленій ході він завжди міг упізнати Харіса. Дивно тільки те, що Пілот не помітив, як він прийшов. Навіть більше, не почув як відчинились важкі двері, котрі завжди гуркотіли.

Харіс присів поруч, дивлячись кудись далеко-далеко. Можливо, він також щось згадував.

Так вони сиділи декілька хвилин, не наважуючись почати розмову бодай про погоду. Кожному здавалось, що останнім часом між ними пролягла неймовірно широка та глибока прірва, і жоден не робив спроб побудувати бодай щось схоже на міст, що сполучав би їх розрізнені бачення світу та майбутнього.

Все ще не відводячи погляд з чогось метафізичного, Майнд тихо, з запинкою, сказав:

– Я зробив пропозицію Емілії.

Зовнішньо Айзек ніяк не зреагував. Але він би збрехав сам собі, якби стверджував, що не думав про неї час від часу. Він прокручував десятки діалогів, де міг сказати так, а міг інакше, аби, можливо, десь менше її ранити або не ставити в скрутне й дурне становище. Часом він уявляв, що було б, якби він наполіг на тому, аби вона таки залишилась з ним. Водночас Емілія не була пустим предметом-призом, її ніхто не розігрував як приз, тому ненавидіти Харіса за його рішення бути з нею було б дивно.

– Вітаю? – сказав Айзек з запитальною інтонацією. Він не знав, як люди правильно реагують на таке, беручи до уваги їх спільну з Харісом історію, пов’язану з цією дівчиною.

– Дякую, – посміхнувся Майнд. – Як ти сам? Ми давно не говорили отак, сидячи на цьому даху.

Справді давно, подумав Пілот. Він не зв’язувався зі старим другом відколи той сказав, що житиме окремо. Їх шляхи поволі розходились, і Айзек справді не розумів, як ставитись до цього. З одного боку, дихалось без другого жителя гаража значно повільніше. Він міг приходити пізньої ночі додому, і ніхто нічого йому не міг сказати, ніхто не помічав. Але також Харіс дарував йому ілюзію потрібності. Не те щоб Грей був з тих, кому життєво важливо мати дружнє плече поруч, та він знав, що завжди може заручитися підтримкою Майнда. Зараз же ситуація кардинально відрізнялась. Вони були по різні сторони барикад, і абсолютно не хотіли розуміти одне одного.

– Я думав, правду кажучи, що вона тебе давно кинула, – з усмішкою додав Айзек.

– Я настільки нестерпний?

– Скоріше, настільки тупий.

Харіс залився таким знайомим Айзеку сміхом. Цей скрип металу, котрий продукувало горло хлопця, переходив на все оточення, наче вірус. Мабуть, тому люди йшли за Харісом. Бо він вмів «заразити».

– Ти як? – поцікавився Харіс, глянувши на Пілота. Від кинутого в сторону погляду стало страшно. Старий друг поволі переставав впізнаватись у стомленому лиці, забрудненого пилом.

– Потроху, – коротко відрізав Айзек. – Робота – гараж, гараж – робота.

– Усе як у всіх.

– Якось так.

– Прийдеш на обручення?

– Ти впевнений, що хочеш мене там бачити?

Правду кажучи, Харіс не був певен. Чи всі запрошують на таїнства колишніх своїх жінок? Але Айзек був для нього більшим, аніж просто суперником. Занадто багато подій їх пов’язувало.

– Мабуть, так.

– Тоді прийду.

– Дякую.

Вони не знали, що говорити далі. Теми вичерпались. Розповідати про своє життя? Нікому то не потрібно. Харіса досі ображало те, що Айзек не підтримав його Революцію. Можливо, йому бажалось, аби Пілот почав виправдовуватись, просити вибачення за того привселюдного ляпаса, але він твердо знав, що його не буде. Пілоту взагалі був все одно на почуття інших, з кожним днем Майнд переконувався у цьому все краще.

– Власне, запрошення – це не все, заради чого я прийшов.

Айзек жестом запросив продовжувати.

– Якщо я помру…

– Я попіклуюсь про неї, – перервав його Пілот. Це найменше, що він міг зробити для друга та Емілії.

– Я завжди знав, що ти не підведеш.

– Ми усі про це думаємо, Харісе. Про смерть.

Стало справді темно. Хмари швидко заступити усе небо, зірок не було видно, а місячного сяйва не вистачало, аби освітлювати їх розум та душі.

– Мені здавалось, що як тільки я зроблю цей крок – стане легше. Чи буде колись легше, Айзеку? – якось пригнічено сказав Харіс. Звісно, йому було страшно усвідомлювати, що тепер його щось буде настільки сильно пов’язувати з життям. Він розумів, що оцей зв’язок – це і є те, від чого Грей його намагався вберегти роками.

– Я живу на цьому світі довше за тебе.

– Зовсім трохи, – додав Харіс.

– Але довше, не втручайся. Легше не стає.

Вони обидва дивились туди, куди не можна повернутись. Айзек не знав, куди прагне долетіти поглядом Харіс, але він особисто на коротку мить переносився у час, коли востаннє міг бути самим собою.

– Знаєш, я думаю, ми достатньо знайомі, аби ти розказав мені про Неї.

Айзек тримав кам’яне лице. Несподівано він повернувся до Харіса.

– Мабуть. Але це довга історія.

– Я маю достатньо часу.

– Це буде історія про Аннет.

***

І Пілот розповів Харісу все. Про Стіни, про мрію Аннет, про його малюнки та дитячі ревнощі до її кавалерів. Майнд робив, звісно, вигляд, що не здивований, але це було не правдою, і Айзек це розумів.

– Так от, хто тебе тут тримає. Я не підозрював, що це Відьма.

– У сенсі?

– Ну, якби не вона – ти був би вже мертвим.

– Не погоджуюсь. Відьма – це пройдена сторінка. Я не повертатимусь до цього.

– Ти часто згадуєш про Неї? Вона абсолютно не схожа на Емілію, якщо хочеш знати.

– Я не сліпий, дякую, – уїдливо сказав Айзек. – Такі думки отруюють. Я не певен, що можу все ще сприймати її після облави.

– Розумію.

– Я вбив її помічника.

– Батлера?

– Так.

– Але він сам винен, – відрізав Харіс. Це було, скоріше, задля заспокоєння Айзека. Усі розуміли, що винен у цій смерті тільки Харіс, який вчасно не вийшов на зв’язок, а потім потрапив в руки Девіла. Тільки от приймати це на свій рахунок не хотів ніхто. Марк справді був світлою дитиною.

– Не згадуймо про це більше. Вона більше не маленька дівчинка, котру я хочу бачити. Теперішню Відьму я ненавиджу.

– Як тобі завгодно, – Харіс поважав цю рису Пілота – самозречення на користь ідеалів.

– Але, Харісе, пообіцяй мені, що витягнеш її, якщо я не здобуду свободу.

– Обіцянка за обіцянку, – Майнд поплескав співрозмовника по плечу, – мені час йти. Післязавтра у Церкві.

– Післязавтра у Церкві, – повторив Айзек, проводжаючи поглядом Майнда.