Історія 11. Про святого апостола

Останньою заповіддю Кіта стало: «Якщо хочеш мститись — почни рити другу могилу». Але часом мені здається, що я вирив уже десятки ям. Кожній судилося стати глибшою за попередню. Моя власна ж буде настільки далеко йти донизу, що проб’є прохід у пекло, де я вічно танцюватиму з чортами. Старий Кіт цього не схвалив би, але такі справи.

Церква – це сакральне місце для Підпілля. Тут усі рівні, ніхто не дивиться, з якого ти району чи соціальної групи. Ніхто не питає, звідки ти прибув і куди підеш після. Але натомість ти залишаєш своє обличчя і справжнє ім’я, приносиш у жертву як ягня свою анонімність. Раніше ти отримував притулок і вірного наставника в особі Кита. Тепер Церква стала звичайним порожнім брудним ангаром, який нікому абсолютно не потрібен.

Кіт був славним хлопцем. Його батьки були зі старовірів, які ніяк не могли стати на бік переконань Вищої поліції, тому він знав Писання вздовж і впоперек. Ми любили, коли він розповідав щось про Бога, апостолів і таке інше. Не сказати, що у світі механізації це було комусь цікаво, але чомусь йому завжди і всюди були раді.

Він не приймав жодної із сторін районів, але завжди був модератором загальних зборів. Його спокійний, та жорсткий голос міг заглушити сотню активістів. У цьому старому священикові не було рівних. Кіт завжди знаходив те, що хоче почути людина. І говорив це.

Я можу сказати, що дружив із ним. Святий був якоюсь подобою отця чи старшого брата для нас усіх, душ, що заблукали у душному місті. Він міг дати розумну пораду, повторити тобі десять заповідей і надати якусь цінну інформацію.

Незважаючи на те, що він був працівником ним же створеної Церкви, Кіт був дуже вмілим інформатором. У цьому й полягала угода підпільників і священика: втіха в обмін на інформацію. Хтось платив більше, хтось менше. Я був із тих, хто не платив зовсім. Моє ім’я не було записано в Книзі Церкви — величезному тому з іменами та описом людей, який Кіт дбайливо збирав багато років. Для того, щоб отримати бажану інформацію, сторонні помічники мені не потрібні, але дуже мені подобався цей дід. Ми випивали по банці пива щосуботи, і загалом, раділи спільній компанії. Для нього я був Пілотом і ніким більше. І всі знали, що моє ім’я в Церкві є темою забороненою. Він був самітником, і це було в ньому найприємнішою рисою. Він був не у всій цій псевдополітичній темі, і я міг бути з ним тим, ким я є насправді.

Кіт створив свої заповіді. Він любив їх повторювати, наче боявся, що я їх забуду.

Не прикидайся тим, ким ти не є.

Мені шкода, що він сам забув суть свого творіння.

Не бреши.

У парі з першою заповіддю Кіта, друга могла врятувати його в найвідповідальніший момент і зберегти на довгі роки.

Не вбивай.

І пам’ятай про заповіді.

Такими були основні положення старого з Церкви. Жодному з них він сам не слідував.

***

Я хотів би знати, що зараз із ним все добре, і він перебуває там, куди завжди мріяв потрапити.

Кіт навчав нас, що ніколи не можна звертати із забутої стежки. Якщо вибрав шлях підпілля, будь вірний йому до кінця. Але людина не є тим, що вона каже.

Він спалився випадково. Я виявив, що бачити не повинен був — синю ручку. Упевнений, будь-хто просто не надав би цьому значення, але для мене все відразу стало ясно — за мною стежать.

– Кіте, ти не зрадиш мене?

– До чого такі питання? – здивувався він. – Але ні, старий. Я підтримую тебе в стараннях вибратися з Міста і лише благословляю.

— Не можна бути впевненим на всі сто.

— Можна, — відповів Кіт.

— Священик має бути чистий душею. Що там зробив твій апостол?

— Зрікся Вчителя тричі.

— Але ж ти розумієш, що я дізнаюся, якщо ти обдуриш мене? – посміхнувся я.

— Розумію, адже цього ніколи не буде, — запевняв Кіт. А в очах його я побачив надзвичайний гучний страх, що накочував з ніг до голови.

***

— Чи впливав Айзек Грей на Ваші переконання, чи він маніпулював Вами або давав якісь настанови?

— Ні, сер, нічого з переліченого вище, — відповів Кіт. Він розумів, що брехав. Айзек Грей залишав свій слід на душі та пам’яті всіх, кого зустрічав на своєму життєвому шляху. І так відразу і не скажеш, як саме. Він не був лідером за своєю натурою, але всі йшли за ним. Він не був диктатором, але абсолютно кожен слухав слова цієї людини, боячись їх заперечувати і піддавати сумнівам.

***

Святий розумів, що на мушці, а шляху назад немає. Він хотів зробити якнайкраще, думав, що, якщо сприятиме слідству, здобуде свободу, захист свого життя та Церкви з доповненням у вигляді закриття очей на його особисту інформаторську діяльність у Підпіллі.

Але на цьому етапі все вже було дуже ясно. Він котиться з приголомшливою швидкістю у напрямку Пекла гніву Айзека Грея. Але тут або Айзек, або він сам. Вибирати не доводилося.

Вони попросили — а це було прохання з тих, які обов’язково виконуються — вказати, лише вказати, на бригаду, в якій працював Пілот. Це було не складно, свого постійного співрозмовника він впізнав би відразу, лише за ходою.

Кіт лише кивнув у бік невеликої групки, де на мить промайнув образ Айзека.

І вони почали стріляти. На поразку. Святий втік із місця злочину. Але надвечір чутки і шепіт рознесли жахливу новину, до якої він був не готовий: вся бригада була знищена, Айзека не знайшли, він встиг змитися.

Виходить, Кіт став убивцею невинних людей і, по суті, провалив своє завдання? Виходить, так… У горлі пересохло…

***

Він чекав на Пілота. Зачинивши всі двері, згасивши світло, тихо читаючи молитви, Святий — майже без тремтіння в колінах — щось передчував. Він занадто довго жив на білому світі, щоб його підводило шосте-десяте-сьоме почуття. Цього разу він не помилився. Високі стелі Церкви оглушили старого мірним стукотом, від якого тремтіли двері. Винуватець урочистостей не церемонився з майном Кіта. Він не опустився до того, щоб постукати рукою, натомість нахабно тарабанив черевиком. Можливо з розрахунком на те, що зможе виламати вхід.

– Чого ти хочеш? – Спробував відправити назад додому гостя Кіт.

— Ти знаєш, хто я, і навіщо прийшов, Святий, — лише голосно почулося у відповідь.

Кіт відчув себе дурнем. Адже він знав, на що йшов. Здогадувався, що все може так обернутись. Влада Айзека в Підпіллі настільки велика, що було безглуздо розраховувати на порятунок своєї шкіри. Він дістав би його навіть зі спокійного життя під охороною, Кіт був у цьому певен. У світі для Пілота немає лише двох речей: співчуття і неможливого.

І в тіні ночі Святий здогадувався про мету візиту Айзека. Навіть не здогадувався, а точно знав. Той прийшов, немов сама Смерть, вибравши чорний одяг та плащ, за його душею.

— Якщо ти не відчиниш двері самостійно, я їх вирву, — спокійно перервав уявний монолог Кіта Айзек.

Старому не залишалося нічого, крім того, щоб ввести код на замку. Айзек увійшов.

— Айзеку, я… — спробував щось сказати священик, але, зрозумівши всю безглуздість будь-яких пояснень і відмазок, замовк.

— Старий, скажи мені чесно, чого варті твої слова?

— Усього мого життя.

— Настав час за них відповідати, друже мій. Тепер ти – апостол на Суді.

Кіт не знаходив слів, щоб заперечити цій людині. Своєю полемікою він завжди натягував потрібні ниточки і завжди знав, чого хотів досягти. Він вершить зараз долю нікчемного Учня, який справді завинив.

— Якось ти сказав, що не зречешся мене, подібно до свого апостола, вірно?

Священик мовчав.

— Якщо ти мовчатимеш, ми засядемо тут надовго, а в мене ще купа справ. Так що відповідай, — видно було, що Айзек не має наміру залишатися тут довше, ніж треба.

— Я збрехав.

– Правильно. Ти збрехав. Тоді твої слова не варті нічого, вибач. Давай з’ясуємо ще кілька речей. Перший дзвіночок – моє ім’я, записане твоєю власною рукою синіми чорнилами в Книзі. Правильно? Святий, ти серйозно думав, що я не впізнаю і не помічу? Ніхто в цих районах при здоровому глузді не пише синьою ручкою. Синій – їх колір, Кіте, і ти про це чудово знав, просто не подумав, що я дуже добре реагую на будь-який прояв синього після стількох ночей у Поліції.

— Так, я справді записав твоє ім’я в Книзі з усіма даними, які я мав. Я порушив домовленість, вибач, Айзеку, будь ласка, — і хоча Кіт розумів, що благання вже не допоможуть, Пілот щось задумав, і залишиться вірним своїй думці до кінця, але надія вмирає останньою.

– Один. На допиті ти сказав, що особливо зі мною не контактував, не підтримував ніяких зв’язків, і практично знати не знав таку людину як Пілот. Я правий?

– Правий. Айзеку, але дозволь мені пояснити…

Грей рішуче підняв руку і заткнув опонента.

– Два. Втретє ти вказав їм на мою бригаду, коли ми виходили із заводу. Я знаю, що це був ти, сенсу виправдовуватися нема. Мені потрібне лише твоє підтвердження.

– Все правильно. Це був я, — цій людині було марно брехати, він і так був упевнений у своїй правоті. Священик дуже недооцінив інформаторів Пілота. Дуже.

— Отже, любий апостоле. “І тричі він зрікся Вчителя”. Я ж казав, що дізнаюся, якщо ти не дотримаєшся обіцянки, — Айзек нахилився, подивившись Святому просто в очі. Вони блищали, наче зміїні. У другого все стислося всередині. Сльози потекли самі собою.

Так, він тричі зрадив Пілота. Такий ось із нього невдалий послідовник.

***

Коли вони вийшли, був світанок.

Його улюблений колір – персиковий. Дивно, як давно Кіт його не бачив у природі. Адже у Місті одні брудні відтінки. А таких ось світлих та чистих не зустрічається.

Айзек підвів його до стіни і зав’язав очі. Такими є правила цієї рулетки.

Він простягнув Кіту пістолет, від якого віяло холодом і смертю.

Усі учасники дійства розуміли його результат. Більше того, вони його беззаперечно і беззастережно приймали.

– Зроби це сам, будь ласка, – сказав Кіт. – Це моє останнє бажання.

— Це за всі добрі моменти, які у нас були, старий. Вибач, але ти сам винен, — відповів Айзек.

— Я розумію, що сам за все відповідаю. Дякую, Пілоте. Виберися звідси, Айзеку. Я ніколи тебе не забуду. Амінь.

Пролунав постріл.

Ззаду вже чекали дві могили. Одна — для Святого, чиєї святості не вистачило, щоб зберегти власну чистоту та життя, а друга залишилася порожньою на знак того, що Пілот досі не забув про заповіді старого доброго священика. Не те, що…

Настав повноцінний ранок. Айзек розвернувся і пішов у бік Тринадцятого.