Історія 5. Лист з минулого

— Пані Відьмо, Вам листа! — крикнув листоноша, і постукав у двері.

— Одну хвилину, будь ласка, вже йду, — я швидко поправила волосся і відкрила, забравши конверт. — Вибачте, від кого це?

— Не знаю, мем, він без зворотної адреси.

— Хм, зрозуміло, — тихо відповіла я. —Дякую,— хлопець побіг далі.

Я сіла за свій робочий стіл та розірвала повідомлення. Якщо лист без адресанта, то ясна річ, що це чи якийсь наказ, чи секретна інформація, отже, все одно треба буде спалити папір.

Я легко перевірила наповнення конверта пальцями. Усередині нічого не було. Чи не подарунок від Генерала… Можливо, це знову повідомлення від якогось із фанатів? Я б не здивувалася. Вони дуже люблять бути анонімними.

Але навіщо гадати, варто лише розкрити упаковку. Руки не хотіли цього робити. Гей, Анн, припини панікувати, ти вже стільки листів отримувала до цього… Анн? Я посміхнулась. Чому саме зараз я згадую те прізвисько, яким мене називав саме Він? Чудеса, та й годі. Яка ж я дурепа. Він зрадив наше Місто. Зрадив мене. Зрадив усіх. Сьогодні навіть його ім’я не хочу говорити. Але парадоксально, наскільки далеко може зайти людська пам’ять.

Я побила себе по щоках:

— Прийди до тями, Аннет, все добре. Це лише лист. Тебе ще нікуди не викликають та не вичитують моралі.

Я швидко розірвала верхню частину конверта. Тонкий дешевий папір? Чорнило, що переводиться. Що за дивина? Нині жодна нормальна людина не користується таким, крім підпільників. Це такий самий мотлох, як і вони.

Я перевернула аркуш.

“Привіт, Анн…”

Мозок відключився. Я знаю, хто це написав і чому не було вказано зворотню адресу.

***

“Привіт, Анн,

давно не бачилися.

Якщо ти це читаєш, то все вийшло. Я збудував твою мрію. Чи вдасться перелетіти цю кляту стіну — не знаю. Можливо, я вже став легким попелом, що осів на твоєму капелюсі. А я ще казав, що не згорю на вогні… Я такий брехун, знаєш”.

***

Я прикрила рота рукою, щоб ніхто з сусідів не почув пла. Він здійснив мою мрію, хоч я сказала стільки поганого, зробила стільки брудних справ. Я вбила багатьох його друзів. Але він це зробив. Який же ти егоїст, Айзеку.

***

“Хочу сказати, що нікого ніколи не зраджував. Ти вважаєш зрадою, те, що я вибрав не ту дорогу, якою пішла ти? Те, що ми розминулись? Це не зрада, Анн. Це здоровий глузд. Якщо будеш ласкава, забудь про поліцію. Забудь про Легіон. Вважай це моєю останньою волею, якщо я вже помер. Хоча помер я вже давно. Мої друзі можуть влаштувати твою загибель. Знайди людину на ім’я Артур. Позивний «Зелень». Але заявись без капелюха, так буде ймовірність, що тебе не впізнають. Як доказ можеш показати цього листа. Вони все зрозуміють.

Підеш кудись у Тринадцятий, торгуватимеш на Ринку або відкриєш магазинчик з капелюхами. Я не знаю, що ти там хочеш робити вже далі”.

***

Мені не вистачало цієї прямоти. Для всіх я — Відьма. На Ви і пошепки. Жодних емоцій, холодний розум і револьвер за пазухою. Сині очі та темна душа. Але в цьому бруді була одна людина, яка дозволяла мені мріяти. Він показував мені сонце, а я самостійно затуляла його хмарами.

***

“Знаєш, Анн, часом я думаю, що все могло бути інакше. Якби я тоді зрозумів, що маю піти за тобою — ми могли б бути разом назавжди, як у дитинстві? Коли я сидів у камері Легіону, то ловив себе на думці, що хотів би побачити, як ти спиш. Поправити ковдру. Або виправити твій світ, якщо він не в порядку. Але тоді я просто лежав на холодній підлозі. А потім ти приходила та наказувала відкрити камеру. Я чув твій голос. Знаю, ти платила за це велику ціну, але я вдячний. Без тебе я не зміг би зробити це і гараж був би порожнім. Я б спився, не інакше, якби ти зреклася самої себе. Але ти не спалила того капелюха. Можливо це було помилкою. Як ти вважаєш?”

***

Я дала йому зрозуміти, що все скінчено, але насправді все починалося. Тоді я дійсно була впевнена, що Айзек — єдиний, хто заважає моєму ідеальному життю — грошам, славі, роботі. Однак я позбулася його, того, хто завжди хотів тільки оберігати мене від такого складного зовнішнього світу.

Я не спалила капелюха абсолютно випадково. Я розклала багаття, але воно несподівано спалахнуло. Тоді я злякалася і побігла куди очі дивляться, до гуртожитку Академії, де годину намагалася вимити під душем усі свої думки та сльози. Цей проклятий капелюх повинен був згоріти і відрізати мене від минулого повністю. Чи сама доля вберегла мене від цього?

***

«Я хочу, щоби ти знайшла себе. Тому що ти не Відьма. Ти – просто невдала чарівниця. Маленька дівчинка, яка ховається за величезним чорним капелюхом. Я також шукатиму тебе. Я візьму тебе за руку і ми разом підемо на Святий Вогонь. Чи будь-яка часова лінія вела нас до такого фіналу?»

***

Я думаю, що колись прокинуся вранці і зрозумію, що все має бути так, як є. Ми надто схожі люди, з однаковими мріями та поглядами на життя. Просто раптово ми пішли різними шляхами, і не знайшлися.

***

«Анн, єдине, що я хочу сказати:

Відпусти.

Відпускати — це не завжди помилка.

Іноді це єдине правильне рішення.

І не переймайся через це.

Я страждатиму за нас обох».

***

Я більше не стримувалася.

***

«З найкращими побажаннями і на згадку про себе,

Айзек Грей,

Більш відомий як “Пілот”