Історія 12. Про початок початку

Якби він не поспішав наздогнати примарну мрію, як завжди, він пройшов би зараз, і купив букет ромашок для своєї коханої. Я часто думаю, якою б вона була. Такою ж підпільною обірванкою? Чи красунею за стійкою бару? Нам з ним так часто приписували романи, що я й справді замислююсь, була б вона схожа на мене чи ні.

Але недаремно він носив ім’я Пілот.

Я все ще в пошуках себе та й взагалі сенсу життя як такого. Дуже складно почати жити із чистого аркуша. У нього це вийшло б краще. Хоча він зміг. Після стількох моїх спроб витягнути його у світ — він залишився вірним мрії. Навіть не своїй мрії. Моїй.

Після його “польоту” я довго не могла знайти сил прийти до тями. Хотілося кинутися в той літак разом з ним, побачити світанок і махнути крилами назустріч сонцю, відчути вільне падіння, немов паперовий літачок. Я щаслива, що правду він побачив, можливо, лише в останні хвилини свого життя.

Все-таки Айзек був егоїстом. Він думав, що його божевілля дасть нам усім надію та стимул продовжувати боротися. Він мріяв, що одного разу стіна між бідними та багатими Міста зможе зникнути. Мені здається, що він один зміг за такий короткий відведений час побувати в шкірі всіх мешканців: від шахтарів і підпільників до Вищої поліції. Тільки зараз виявляється, що особливого сенсу в цьому і не було.

Складно навіть згодом пояснити, що тоді сталося. Я пам’ятаю один момент, коли Айзек врізається в щось, світло гасне, і я чую брязкіт тисячі осколків. Так розбивається вікно, коли хлопчаки кидають у нього камінь. Так роздовбуються кістки, коли наглядачі тортурами дістають інформацію у Підвалі. І з таким самим звуком літак зазнає аварії від зустрічі з бар’єром.

Що я відчула? Страх невідомості. Коли зображення стін замиготіло, всі побачили просто бурий ландшафт, який пролягав далеко-далеко за обрій. Скільки століть ми жили у незнанні? Скільки життів пройшло усередині цієї консервної банки? Ніхто не навіть не здогадується.

За кілька днів з’явилися якісь люди і величезними машинами почали розбирати залишки бар’єру. Нам сказали, що все Місто було якимось великим експериментом. Виявилося, що існує ще багато народів, країн, але не тут, а за тисячі кілометрів. Ми ж повністю ізольовані.

Нам дали свободу. Як же це було безглуздо у Місті, де свободу ніхто і ніколи нікому не давав. Влада купувалась. Але воля — ні. Вона була запорукою підпілля. Подарунком світу від Айзека Грея.

Багато хто виїхав. Ми почали якось жити. Я встигла отримати листа Айзека вчасно. Він все прорахував заздалегідь, тому його друзі справді підлаштували моє самогубство. Це було не так вже й складно: знайди в морзі дівчину з чорним волоссям, наряди її в капелюх і скинь з даху. Фініта ля трагедія.

Мені довелося попрощатися зі своїм кольором волосся. Відтепер я руда. Руда Відьма. Я навіть не знаю, чи маю право називатися цим прізвиськом. Здається, робота в Поліції, гонитва за підпільниками та кар’єра були так давно. А на ділі минуло дуже мало часу.

Я відкрила квітковий магазин. Те, про що так довго мріяла. Вдалині від Пустирів, у хорошому кварталі. Успіх! У мене вже є кілька постійних клієнтів. Здається, деякі поліцаї, які піддані амністії, періодично мене впізнають, але ми розуміємо, що вигоди від здачі мене ніхто не отримає. Так, адже він не такі дурні, щоб не розуміти, що мій суїцид — інсценування. Ті, хто по-справжньому знав Відьму, міг відрізнити навіть розмір і матеріал того самого знаменитого капелюха від підробки. А цю частину свого гардеробу я знову не змогла викинути. Вона лежить на самому дні комори, як побажання і нагадування про те, що ми приходимо в цей світ одні, зустрічаємо важливих людей, втрачаємо їх, і покидаємо його на самоті.

І я радію, що в Айзека до останнього було плече, на яке він міг спертися. Не всі такі щасливі.

Часто я проходжу повз струнких рядів на цвинтарі. Читаю імена. Кіт Мавр (його тіло перепоховали, мені розповіли про те, що з ним зробив Айзек). Нед Ланкр. Емілія Вульр. Але серед них немає Айзека Грея. Я попросила розвіяти його прах біля стін. Ну, чи тим, що ми називали стінами. Мій запит виконали. Але я все одно навідуюсь сюди, щоб віддати шану цим істинно хоробрим людям.

Я думаю, що якщо в мене колись буде син, я назву його Айзеком. Він буде сміятися, і в цьому дзвоні буде все моє дрібне життя. І сподіваюся, його ангел-охоронець буде підтримувати спокій свого підопічного. Бо інакше він не може. Хоч і егоїст, а за інших турбується постійно.

Сьогодні я виставляю на продаж свіжу партію ромашок. Люблю їх найбільше. Вони чисті, але від цього не довговічні. Таке відчуття, що ці квіти поступово збирають весь негатив твоїх думок, і так день за днем ​​в’януть. Але в горщику виглядають чарівно.

Я чую дзвін — у мене відвідувач.

— Здрастуйте… — промимрив молодий хлопець із гарними чорними кучерями.

— Доброго дня, Вам чимось допомогти? — ввічливо запитала я.

— Так… Загалом… — він намагався сформувати виразне речення, але не виходило не дуже. — Я щодня проходжу повз… Хотів купити у Вас квіти…

— Приємно, що Ви звертаєте увагу на мій магазин. Можу запропонувати ці ромашки. Мій улюблений сорт, тільки дістала їх із оранжереї, — показала я на білий горщик.

— Дякую, візьму, мабуть, їх, — простяг мені гроші покупець.

Хлопець трохи застиг, опустив погляд, і через секунду простяг мені мої ж квіти.

– Це вам! Мене звуть Гійом! А вас? — заїкаючись мало не прокричав він.

– Анетт. Приємно, Гійом!

У вікно вдарив сонячний промінець. Не знаю, чи це початок нової історії, і чи зможу я забути стару, але точно впевнена, що єдине, чого хотів би той, хто сміється — це щоб та, яка допомагає, була щаслива. Можливо, це щастя я знайду разом із людиною-Сонцем, хто знає, Айзек, хто знає…