Завтра була війна

— Від’їбись!
Все його спілкування з шумним і настирним бардом можна було звести до цієї фрази. Принаймні, дуже б хотілося. Але ні. Не існує такої сили, ні божественної, ні демонічної, що спроможна змусити Любистка стулити пельку.

— Ти нікуди не підеш. Вчора не почув?
Тон Ґеральта не передбачав заперечень. Але Любистку було все одно.
— Ґеральте, якби я слухав все, що ти кажеш, мене б взагалі тут не було!
— І я був би позбавлений від прокляття твоїх балачок? Боги не настільки до мене милосердні.

Відьмаки завжди сплять чуйно. Але щоб почути Любистка, що повернувся під ранок, особлива чуйність була не потрібна — п’яний вщент менестрель здійняв такий же шум, як мантикора в посудній крамниці.

— То ось як старіють відьмаки? Сповільнюються і дають чудовиськам себе вбити?
Трісс підняла руки над тарілкою з цілющим зіллям і прошепотіла кілька слів. Запах трав посилився.
— Мені не завжди щастить, — відгукнувся Ґеральт.

Дивовижно. У Любистка була приголомшлива схильність плутатися під ногами, але коли Ґеральтові знадобилося його знайти — менестрель як крізь землю провалився. Щоб допомогти Трісс у пошуках, поїздити потрібно було чимало.

— Я бачив їх, Ґеральте! — плутано, захлинаючись казав Любисток. — Нільфгаардців! Бачив, як вони зайшли до міста! І що вони робили… Там було так страшно! Будинки горіли… І крики скрізь, скрізь!
— Як ти вибрався звідти?
Любисток замотав головою.