Дивовижно. У Любистка була приголомшлива схильність плутатися під ногами, але коли Ґеральтові знадобилося його знайти — менестрель як крізь землю провалився. Щоб допомогти Трісс у пошуках, поїздити потрібно було чимало. Відьмак сподівався, що хоч десь він по дорозі та й зустріне хлопця — це здавалося невеликою проблемою, враховуючи те, що раніше вони натикались один на одного ледве не на кожному кроці.
Проте Ґеральт був у Новіграді та Оксенфурті. Був у Визимі та в Маріборі. Доїхав до самого Вердена, обійшов ледве не сотню шинків і борделів, скрізь питаючи про менестреля Любистка, і скрізь йому відповідали те саме: «Давненько не бував».
Він майже вже визнав це марною витівкою, як раптом…
— Любисток? Так, був тут недавно. Проїздом. До Цинтри попрямував.
— До Цинтри? Точно?
— Ну так. Казав — хоче, мовляв, побачити Левицю Каланте та скласти для неї баладу.
Цинтра, треба ж. Ґеральт бував там, не раз, навіть сидів колись за столом у самої королеви. А після останнього візиту взагалі зарікся їздити туди коли-небудь ще. Що ж, дороги долі несповідні. Доведеться їхати туди.
Розтягнувшись на землі біля вогнища, Ґеральт знічев’я розглядав зірки. До Цинтри лишалося зовсім трохи, завтра до ночі, якщо не раніше, він уже буде там. Завтра знайде цього клятого менестреля, і… І що? Цього Ґеральт ще не знав. Але невиразно сподівався, що Любисток буде радий його бачити. Буде як завжди дивитися на нього своїми неможливими очима, уїдливо жартувати, заливисто сміятися і тріщати щось там про свою чергову кращу баладу. Все це, думав Ґеральт, нарешті буде завтра.
Але богам, очевидно, немає діла до того, що думають люди, і тим більше — нелюди. І натомість завтра була війна.
Дорогою Ґеральта зупинив загін солдатів.
— Гей, куди це ти прямуєш?
— Мені треба переправитися через Яругу. Це ж в тій стороні?
Солдат ніяк не хотів звільняти дорогу, і це починало дратувати.
— Їдеш ти вірно, ось тільки переправитися не вийде. Та й робити тобі там нема чого!
— Чому це?
— Ось дивак! Ти що, не чув про війну з Нільфгаардом? З якого лісу ти виліз? На той берег дорога вже закрита, якщо, звісно, не хочеш швидко здохнути. Розвертайся!
Ґеральт сильніше стиснув повід.
— Мені потрібно до Цинтри.
— Дурень чи що? Кажуть тобі — немає більше Цинтри! Прокляті нільфи увійшли до столиці ще під ранок. Там, мабуть, нікого вже й живих немає. Ці тварюки нікого не шкодують, ні баб, ні дітей малих. Тож нема чого тобі там шукати. Розвертайся!
Солдатів Ґеральт не послухався і все ж таки доїхав до річки. Доїхав тільки для того, щоб переконатися — вони мали рацію. Інший берег горів. Річка в цьому місці була досить широка, і роздивитися щось було важкувато, але чорний дим підіймався досить високо. Здається, робити на тому березі йому справді не було чого.
Війна, як колись влучно підмітив Любисток, нагадує бордель, що охоплений пожежею. Це завжди приблизно одне й те саме — багато шуму, безладу, криків, істеричної біганини, диму та вогню. Але такої війни Ґеральт не пам’ятав. Та наче і не було такої ніколи.
Зазвичай армії виходять у поле, б’ють один одного, скільки зможуть, потім королі підписують мирну угоду там, де зупиняться, а селяни спостерігають за цим, не відриваючись від сіножаті. Але Нільфгаард воював інакше. Імператору не були потрібні ні родючі землі, ні люди, з яких можна збирати податі. Здається, єдине, чого вони хотіли — це вогню та крові. Нільфгаардська армія не залишала за собою нічого, крім попелища. Майже всі, хто не встиг втекти за Яругу, пішли під ніж. Ті, кому вдалося врятуватися, перш ніж солдати переправилися і спалили пором, розповідали, що вздовж трактів на милі розтягнулися шибениці, коли, а трупи валялися аби де. Війна пройшла Цинтрою, як лавина. Королева Каланте втратила майже всю свою армію у Долині Марнадаль, перш ніж відійти до столиці. Незабаром впало і місто. Від Цинтри, що колись процвітала, не залишилося нічого.
Все це Ґеральт встиг дізнатися, затримавшись на північному березі Яруги. Спеціально ловив чутки та малював собі картину яскравими фарбами, щоб придушити залишки дурної надії. На те, що веселий і безтурботний парубок, у якого Ґеральт так і не встиг попросити вибачення, міг там вижити. Ні, все ще потрібно, неодмінно потрібно знайти якийсь спосіб переправитися на інший берег. І Ґеральт обов’язково це зробить. Він зробить будь-що, щоб знайти Любистка, живого чи мертвого. Але на перший варіант розраховувати особливо не варто. Це дійсно була зовсім не така війна, до яких відьмак звик за своє доволі довге життя. На диво, Любисток це вгадав, ще до її початку. Але дивне передчуття, що спрацювало тоді, підвело пізніше. Він боявся цієї війни. І, не знаючи того, сам побіг їй назустріч.
Ґеральт так і не встиг нічого сказати. Не зміг. Проїбав. Втік, як останній боягуз. Тому що міцний щит, за яким він довгі роки ховався від людей та людських почуттів, дав тріщину. Ціле павутиння тріщин, і все через Любистка. Ґеральт злякався навіть у вічі йому подивитися. А якби не кинув його? Чи був би він зараз живий? Якби не поїхав мандрувати один, не подався до Цинтри, не опинився в пекельному казані війни? Тоді він зараз був би живий, чи думати, що можна обдурити долю — це безглуздо? Він так само міг загинути, вештаючись трактами з відьмаком. Але тоді Ґеральт хоча б встиг урвати хоч трохи того, про що так довго мріяв. Ще хоч трохи торкатися до нього, дивитися на нього, чути, як він…
— Агов, добродію! Не підкажете, як до найближчого міста дістатись?
Ґеральт завмер. Навіть коня схотілось зупинити. Дожився, відьмак. З горя вже мариться всяке. Так замріявся про Любистка і його дзвінкий голос, що наяву почав чути.
— Гей, пане! Не чуєте, чи що?
Ні. Він ще не збожеволів, це не може йому маритися, а значить… Відьмак обернувся.
— Ґеральт? Ґеральте, курва твоя мати!
Любисток своєю власною персоною кинувся до нього. Розпатланий, брудний, але абсолютно точно живий. Відьмак зістрибнув з коня, і хлопчина одразу кинувся йому на шию.
— Боги, Ґеральте, прошу, забери мене звідси, не кидай! Я сам більше не можу, не кидай мене!
Відьмак заспокійливо погладив його по спині.
— Не бійся, Любистку. Більше не кину. Нізащо.