Повернутись до головної сторінки фанфіку: Завтра була війна

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

— То ось як старіють відьмаки? Сповільнюються і дають чудовиськам себе вбити?
Трісс підняла руки над тарілкою з цілющим зіллям і прошепотіла кілька слів. Запах трав посилився.
— Мені не завжди щастить, — відгукнувся Ґеральт.
— А після того випадку з бруксою ти казав, що впорався б краще, якби тебе ніхто не відволікав. Твої пояснення з роками лаконічніші.
Чародійка опустилась на край Ґеральтова ліжка, зачерпнула пальцями ароматну мазь і піднесла до рани на боці відьмака.
— Буде трохи щипати.
Якщо відчуття того, ніби до рани піднесли розжарене залізо — це за мірками Трісс “трохи щипле”, цікаво, що з її точки зору “боляче”. Якби та тварюка вирвала з Ґеральта шматок м’яса, ця жінка назвала б це легким дискомфортом.
— Це — не перше поранення за місяць, вірно? Ти не думав, що твоя нерозважливість стає трохи… Небезпечною?
— Моя робота небезпечна, Трісс.
— Ніхто, звісно, не зможе встати між тобою і твоїм рішенням загнати себе в могилу, але ж, Ґеральте… Ти не думав призупинитись? — Чародійка дивилась на нього стурбовано. Відьмак іронічно посміхнувся.
— Обов’язково. Заощаджу грошей, куплю собі виноградник і відпочину від чудовиськ. Ти серйозно?
— Я хотіла сказати про те, що ти міг би перезимувати у мене, якщо захочеш. Але ідея з виноградником мені подобається. Кажуть, в Туссенті непоганий клімат, — Трісс удала, що замріялась.
— І ти пропонуєш мені перестати робити те єдине, для чого я призначений?
— Мені здавалось, ти чхати хотів на призначення.
— На свою природу не так вже і легко начхати. Я — не людина, Трісс. Мене створили, щоб вбивати чудовиськ. Ні для чого іншого.
Чародійка усміхнулась, відкинула мідне пасмо з чола.
— Тих, хто тебе створив, вже давно нема на світі, хіба ні? Ти міг би хоч іноді задуматись, чого хочеш ти.
Ґеральт промовчав. Від єдиного, що він хотів, він вже відмовився сам.
— Може, хоч твій друг міг би тебе переконати берегти себе? — Мерігольд наче підслухала його думки. — Де він, до речі? Дивно, що не він тебе сюди притяг.
— Читає вірші студенткам? — Ґеральт знизав плечима. — Співає серенади під балконом якоїсь графині? Не знаю. Не бачив його останнім часом.
— Що б це могло статись? Він нарешті оговтався і вирішив жити власним життям? Чи поліз до тебе з поцілунками й отримав по зубах? — Трісс усміхалась.
— Про що це ти? — насторожився відьмак.
— Та годі тобі, Ґеральте. Начебто я не знаю, що твій менестрель закоханий в тебе, як цуцик!
— Я не знав.
— Ще раз кажу — та годі тобі, — відмахнулась Трісс. — Це ж було видно всім, у кого є очі.
— Не мені.
— Точно, я забула з ким говорю. Ґеральт з Рівії, що не розуміє людських почуттів. От тільки це брехня. Ти просто точно такий же недолугий, як і всі чоловіки.
— Це не має значення. Мені нема чого йому дати. Я не зроблю нікого щасливим, Трісс.
— Ти точно не зробиш нікого щасливим, якщо лежатимеш в могилі, — магічка піднялась з ліжка й обтерла руки. — Я не жартую, коли кажу, що тобі варто бути обачливішим, Ґеральте. Ти можеш не дуже то і цінувати своє життя, але я знаю з півдесятка людей на цьому континенті, яким буде до біса сумно, якщо ти помреш. А один з них ще і сумні балади складати вміє. Уявляєш свої похорони?
Ґеральт на секунду уявив і здригнувся.
— Відпочинь, відьмаче, — помахала йому Трісс вже з дверей.
Нарешті Ґеральт зміг розслабитись. А може, і правда скористатись запрошенням Трісс, і перезимувати в місті? Або податись кудись на південь? Ґеральт не був там десятки років, і якщо почнеться війна, така можливість може нескоро ще випасти. Робота для відьмака є всюди, чого б не пошукати її десь у приємнішому кліматі? Він обов’язково подумає про це завтра.

На ранок виявилось, що у Трісс Мерігольд є інші пропозиції.
— Що ти знаєш про Дике Полювання? — Магічка вирішила заскочити його зненацька просто за сніданком.
— Чув чимало красивих легенд нібито про Короля Зими, що проноситься над Континентом і викрадає людей для свого почту. От тільки то все ельфська літературщина. Нічого красивого тут нема. Дике Полювання - це справжнє прокляття що, так вже сталося, часто проходиться по землі взимку. Хтось каже, що це привиди. Я нічого не скажу, оскільки на власні очі не бачив.
— Вони знову з’явилися на Континенті. І кількість їх жертв вже скоро налічуватиме десятки. Люди вважають їх передвісниками війни.
— Войни зараз трапляються так часто, що війну тільки що перші ластівки ще не віщують. Трісс, мені неодноразово пропонували, щоб я поклав край цій заразі. Але я не взявся, бо від Дикого Полювання засобу нема.
— Або його нема у відьмаків. Ґеральте, всі чародії, що хоч чогось варті, ламають собі голови над тим, як позбавитись від цих привидів. Вони… Заважають, м’яко кажучи. Але я просто не знаю, з чого почати. Якби ти допоміг мені розшукати їх, або хоча б дізнатись про них більше!
— А ти не можеш зайнятись цим сама, тому що?…
— Тому, що не маю ні часу, ні можливості мотатись по всьому Континенту. Ґеральте, я не прошу тебе про дружню послугу. Я пропоную тобі роботу, і готова за неї платити. Здається, ти казав, що позбавляти цей світ від чудовиськ — це те, для чого ти призначений?
— Добре, Трісс, — зітхнув Ґеральт. — Тільки хоч скажи, звідки почати.
— Почни з Новіграда. Дике Полювання завітало туди нещодавно, забравши, як кажуть, дюжину душ. І ще одна дрібничка, Ґеральте. Звісно, можеш не звертати на це уваги, проте… Одним словом, ти ще плануєш побачитись зі своїм другом?
— Не знаю, — обережно відповів Ґеральт. — Всяке може бути, Континент не такий вже і великий.
— Це, звісно, лише мої передчуття, але я б тобі порадила його знайти при нагоді. Якщо ти ще хотів би побачити його живим.
— Про що це ти? — Ґеральт говорив спокійно, але виделку в руці точно стиснув сильніше, ніж треба було.
— Всього лише про те, що люди не відрізняються довгим життям. Особливо в такі часи, як тепер.

Слова Трісс ніби збентежили рану, що тільки починала загоюватися. Усі ті причини триматись від Любистка якомога далі, що ще нещодавно здавалися дуже важливими, беззаперечними, безжально логічними — усі вони останнім часом перестали виглядати переконливими. Все це зараз здавалося неправдоподібним, таким дріб’язковим, що годі й думати. А побачити Любистка — живого, теплого, до біса гарного, того, що категорично задовбав йому снитися, хотілося дуже. А він чортзна-де. І Ґеральт гадки не має, де його шукати. Залишалось хіба що покластись на долю, що завжди їх зводила разом. Так чи інакше, Любисток завжди був десь поруч. Ґеральт навіть не здивується, якщо раптом зустріне його хоч завтра.

    Ставлення автора до критики: Позитивне