Відьмаки завжди сплять чуйно. Але щоб почути Любистка, що повернувся під ранок, особлива чуйність була не потрібна — п’яний вщент менестрель здійняв такий же шум, як мантикора в посудній крамниці. Ґеральту залишалося тільки важко зітхнути та зручніше влаштуватися на жорсткому ліжку, намагаючись не звертати на нього уваги. Але коли Любисток, незграбно намагаючись стягнути чоботи, не втримався на ногах і звалився прямо на Ґеральтове ліжко, ігнорувати його стало зовсім неможливо.
— Зовсім охрінів! — Ґеральт схопив Любистка за волосся. У волоссі його заплуталася солома.
— Де ти валявся? — Процідив відьмак, скидаючи хлопця на підлогу. Той анітрохи не перейнявся цим, тільки-но видав п’яний смішок.
— Так це дочка мірошника запросила мене провести романтичний вечір. Ти знаєш, у житті не бачив місця романтичніше, ніж сінник, особливо якщо мене туди кличе мамзель з такими цицьками!
Бард знову розреготався і повернувся до марних спроб зняти чоботи.
— Наступного разу на сіннику і ночуй, якщо до ранку хочеш дожити, — кинув Ґеральт, відвертаючись.
— Ну пробач, Ґеральте! Ну, розбудив тебе разок… Або не в цьому справа?
Здивований відьмак навіть обернувся. Любисток дивився на Ґеральта круглими, як срібна монета, очима. Надзвичайно дурний вираз обличчя.
— А може, ти ревнуєш? — Якщо Любисток і чекав на якусь реакцію, то не дочекався, і знову розплився в дурній усмішці. — Моє серце все одно віддане тільки тобі. І все інше, якщо захочеш. Крім невинності — цей корабель пішов уже давно.
— Курва, — беззлобно кинув Ґеральт і відвернувся до стіни.
Цікаво, чи ніс би дурнуватий бард щось таке на тверезу голову? Цілком міг би. А чи сподобалося б йому, якби Ґеральт дійсно запропонував щось у цьому роді? Адже Любисток завжди так прагне його уваги. Так хоче бути корисним. Так старанно намагається робити все, про що відьмак його не попросив би. А якщо попросити його поцілувати Ґеральта? Роздягтися? Встати на коліна? Облизати його член? Йому напевно сподобається. Адже він так любить трахатись. І так відчайдушно хоче, щоби його любили.
Ні, не можна. Ґеральту не можна собі цього дозволяти. Тому що він не зможе зупинитись. Одного разу зробивши його своїм, захоче залишити собі назавжди. У відьмаків не може бути нічого свого. Відьмаки взагалі не створені для кохання.
На ранок Ґеральт майже з садистським задоволенням штурхнув Любистка, який ніяк не хотів прокидатися, і рявкнув:
— А ну вставай, якщо збираєшся їхати!
Не відкриваючи очей, хлопець схопився за голову.
— Та щоб тебе чорти драли, Ґеральте! Кричати-то нащо?
Відьмак мстиво посміхнувся. Він ще нікому не дозволяв будити себе серед ночі без наслідків.
— Треба вирушати. І якщо хочеш їхати зі мною — вставай негайно. Я заберу Плітку і чекатиму на тебе рівно десять хвилин.
— Ти занадто жорстокий! — Простогнав бард.
— А ти забагато п’єш.
— Артистам дозволені деякі слабкості, — зітхнув Любисток, піднімаючись з ліжка.
Ґеральт підняв брів.
— І ти, здається, вирішив їх колекціонувати.
Свіже повітря і фізична активність — найкращі, на думку Ґеральта, засоби від похмілля. Але Любистку, здається, це не допомогло, принаймні, хороший настрій до нього не повернувся. Зате, вочевидь, прийшло натхнення — всю дорогу він підбирав якісь мелодії на лютні, тихо щось бурмочучи собі під ніс. Щойно вони зупинялись — похапцем діставав з сумки папір і щось записував. Процес його спілкування з музами завжди залишався для Ґеральта неосяжним. Він не знався ні на музиці, ні на поезії, але здогадувався, що пісні Любистка були хорошими — не дарма ж ними заслухались в кількох королівствах. Іноді Ґеральту здавалося, що занурений в музику менестрель був геть не схожим на себе, а іноді думалось, що тільки в такі моменти й можна побачити його справжнього.
До вечора їм вдалося дістатися невеличкого містечка. В місцевому шинку їм пощастило — донька шинкаря впізнала Любистка і почала вмовляти його зіграти, обіцяючи вечерю і вино коштом закладу. Зазвичай Любисток не нехтував би можливістю познайомитись ближче з шанувальницею своєї творчості, тим паче що дівчина була хоч куди. Але сьогодні, вочевидь, був не той випадок. Усмішка його виглядала натягнутою, а традиційні компліменти, на думку Ґеральта звучали фальшиво. Грати бард, звісно, не відмовився. Годину перебирав трагічні історії про героїв і ліричні балади, виключно про нещасливе кохання. Публіка слухала охоче і з задоволенням, поки Любисток не оголосив:
— Остання на сьогодні, пані та панове.
Коли він торкнувся струн і полились перші ноти, усі звуки й голоси довкола почали стихати.
Такої музики Ґеральт ще ніколи не чув. Мелодія була сумна і пронизлива, наче магічна, наче… Не звідси. Любисток не співав, не посміхався, не ходив між столами, взагалі завмер — тільки пальці перебирали струни. І такого виразу на його обличчі Ґеральт не бачив. Здавалось, що подумки він десь не тут. А ще здавалось, що таким гарним він ніколи ще не був.
Пісня закінчилась. Аплодисментів не роздалося. Над залою висіла тиша, ніби всі, хто слухав незвичну і лячно красиву мелодію, завмерли під дією якихось чар. Лише пів хвилини потому почали роздаватися несміливі звуки, ставати гучніше, люди знов заговорили й загриміли посудом. Чари розвіялись. Любисток взяв зі стійки кухоль і мовчки всівся навпроти Ґеральта, опустивши очі. Так він просидів ледве не з чверть години. Здавалося б — ось вона, блаженна тиша, але Ґеральту було трохи моторошно.
— Ти якийсь дивний сьогодні. Що з тобою?
Любисток відповів не одразу, і не на поставлене питання.
— Ти чув, що кажуть? Здається, буде війна.
— Війна іде завжди. Мало не в будь-який день будь-якого року хтось когось десь ріже за черговий клаптик землі. Пора б звикнути.
— А ти звик?
Ґеральт знизав плечима.
— Я давно живу.
— Я знаю, що це не перша і не остання війна. Але чомусь у мене погане передчуття.
Любисток зітхнув і нарешті підвів очі.
— Скажи, Ґеральте, якби ти знав, що помреш завтра, ти б шкодував про щось?
Відьмак замислився. Він звик жити з тим, що будь-яке полювання на монстра може стати останнім. За стільки років це стало важко сприймати серйозно.
— Якщо ти не знав, я за свою кар’єру ледь не помер принаймні дві дюжини разів. Повір, нічого ліричного в цьому процесі немає. Єдине про що я шкодував — що не підготувався краще, чи не був спритнішим. І взагалі до чого ці розмови про смерть?
Хлопець посміхнувся одними губами й піднявся з-за столу.
— Вибач, я, мабуть, втомив тебе. Я і сам втомився. Піду відпочивати.
Любисток попрямував до кімнати, а Ґеральт дивився йому услід, намагаючись розуміти, що це все в біса значить. Бачити Любистка сумним і задумливим — дико. Як спілкуватись з ним — неясно. Ґеральт сподівався, що бард принаймні повернеться до норми завтра.
Назавтра Ґеральт зрозумів одну річ: люди — складні створіння. Любисток не просто прийшов до норми, а перестрибнув її. Всю дорогу розважав Ґеральта історіями різного ступеню похабності, порвав струну на лютні, граючи якусь особливо запальну джигу, ввечері, ледве вони знайшли прихисток на ніч, вибіг “на п’ять хвилин”, заявивши, що терміново захотілося яблук. Повернувся години через три, з посмішкою на півобличчя і без яблук, зате з двома пляшками вина і слідом помади на комірці. Застрибнув на підвіконня і заторохтів по три слова на секунду:
— А скоро ж, здається, зима! Не люблю холод. Ґеральте, а ти не думав на зиму поїхати кудись, де тепліше? В Боклер, наприклад. Відпочити від снігу, і всього цього?
— В Боклері теж сніжить, — пригадав Ґеральт.
— Точно? А, чорт з ним. А може, до моря? Я з дитинства не був біля моря. Що думаєш, Ґеральте?
Відьмак пильніше придивився до Любистка. Бард здавався невгамовно веселим, але чомусь за цими веселощами неухильно проступали істеричні нотки. Ґеральт не дуже знався на людських почуттях, але досвід підказував — щось з хлопцем не те.
— Любисток… З тобою все в порядку?
Хлопець розвернувся так різко, що ледве не втратив рівновагу і скотився з підвіконня.
— А? Чого це ти?
Ґеральт знизав плечима.
— Ти якийсь дивний останніми днями.
Бард видав короткий смішок.
— Ну нічого собі, я вражений! Хоча тобі не варто було звертати увагу, зі мною абсолютно все в порядку, я просто втомився.
Відьмак здивовано промовчав. Від чого міг втомитись хтось типу Любистка?
— Ґеральте… - якось нерішуче заговорив бард, підходячи ближче. — Ти пам’ятаєш, що я в тебе питав вчора ввечері?
— Чи буде війна?
— Ні… не про це.
Ґеральт напружив пам’ять, але так і не згадав, і тільки низав плечима.
— Ну, не важливо, — махнув рукою хлопець. — Я вино приніс. Не хочеш випити?
— А я не казав тобі, що ти останнім часом забагато п’єш?
Любисток наблизився ще трохи, а голос його став ще тихішим.
— Казав. Може, так і є…
Від нього пахне лавандою. Чому? Ґеральт жодного разу не бачив у нього в руках квіти. Чому він завжди пахне лавандою? І чому він стоїть так близько? Любисток кладе руки йому на груди. Навіть через сорочку Ґеральт відчуває, що вони теплі.
— Просто мені теж інколи буває сумно.
Відьмак завмер. Хлопець його ледве торкнувся, а пульс вже пришвидшився. Що це все в біса значить?
— Знову любов твого життя тобі відмовила? Я думав, це для тебе не проблема. Тебе будь-яка міська дівка втішить, якщо захочеш.
— Не хочу більше дівок. Тебе хочу.
Любисток тягнеться до нього і цілує. Якого ж хріна він робить? Боги всемогутні, хай тільки не зупиняється!
Ґеральт пошкодує про це рівно назавтра. Дуже пошкодує. Але то завтра, завтра! А Любисток тут і зараз, і його хочеться цілувати, і він якимось чином вже навіть стягнув з нього сорочку. Якщо цей дурнуватий хлопчина справді цього хоче, Ґеральт не буде більше стримуватися. Він може і був мутантом, але інстинкти у нього ті ж, що й у людей. І зараз він їх не стримуватиме.
Відьмак схопив Любистка за волосся, різко розвернув до стіни й рвонув шнурівку на його штанях. Вперше вони зробили це майже по-звіриному, не думаючи про зручності та навіть не знімаючи одягу. Якщо Любистку і було боляче, він це не показував, лише голосно зітхав, поки Ґеральт притискав його до стінки.
Одного разу їм, звісно, не вистачило. Ні невтомний бард, чиї еротичні подвиги знали в борделях на половині континенту, ні Ґеральт, який нарешті дорвався до нього, ніби голодний до бенкетного столу, не могли цим задовольнитись. Але тепер спішити вже не треба було. Вже можна було скинути з себе зайві ганчірки, розлягтись у зручному ліжку, відкрити вино і пити його просто з пляшки, в перервах між іншими заняттями.
Відьмаку чомусь здавалося, що Любисток з тих розбещених хлопців, що переситились вже всім, і в ліжку зацікавлені лише власним задоволенням. Але це було геть не про нього. Важко було повірити, що той самий хлопець, що, здається, побував у ліжку ледве не з третиною жінок Континенту, може бути… таким. Так обережно його торкатись, так палко відповідати на кожен поцілунок, з такою пристрастю на нього, Ґеральта, дивитись. Ще вчора відьмак готовий був віддати з десяток років свого життя за те, щоб Любисток на нього так дивився.
— А оцього я не бачив, — хлопець провів пальцями по одному зі шрамів Ґеральта, що від низу живота спускався до стегна. — За ним теж є якась історія?
— Звісно, — всміхнувся Ґеральт. — Про ревниву коханку, яка порізала мене ножем. Не зовсім те, про що ти б складав баладу.
Насправді Ґеральт і гадки не мав, хто залишив на ньому ту мітку. Він своїх шрамів не соромився, але і не вважав, що вони його прикрашають. А от Любисток роздивлявся нерівні смуги на білій шкірі зачаровано, наче бачив вперше. Шрамів у Ґеральта було багато. Любисток розцілував кожен.
Спішити було нікуди, вся ніч була для них. Ґеральт міг дозволити собі насолоджуватися ним, повільно входити й неквапливо рухатись, стискати до синців білі зап’ястки та тихенько ричати від задоволення. Хотілося випити цю ніч до краплі, зберегти для себе, від першої до останньої секунди. Таке ніколи не буває двічі. Таке взагалі не мало б бути можливим.
Любисток притулився до Ґеральта і майже засинав. Відьмак машинально перебирав його м’яке волосся, і намагався зрозуміти, як хлопець взагалі опинився в його ліжку. Що Ґеральт пропустив? Який сенс вміти бачити в темряві, якщо не можеш розгледіти того, що у тебе під носом? Менестрель ще зранку був таким простим і зрозумілим, безпечно передбачуваним. Чи не був?
Якщо подумати добре, доведеться визнати неприємну річ — він насправді майже не знав Любистка. Не знав, чому він ходить за ним як прив’язаний. Не знав, чому взагалі він вештається по містах і селах із лютнею, хоча йому начебто належить сидіти в батьківському замку. Та він навіть його імені не знав.
— Любисток… Як тебе насправді звуть?
— А? — Хлопець розплющив одне око. — Чого це раптом?
Ґеральт мовчки знизав плечима. Любисток знову заплющив очі.
— Мене звуть Юліан. Дуже мило, що ти запитав за стільки років.
Юліан, отже. Гарне ім’я. Але зовсім йому не пасує.
Ґеральт так і не зміг як слід поспати тієї ночі. Хотілося дивитися на хлопця, що солодко спав поруч, закарбовувати в пам’яті кожну його рису і кожну мить цієї ночі. Бо більше він собі цього не дозволить.
Ранок пробивався у вікно. Зволікати було не варто. Ґеральт постарався підвестися якомога обережніше, щоб не потурбувати його. Швидко одягнувся, закинув речі в сумку, намагаючись не шуміти. Тільки б Любисток не прокинувся. Ґеральт зовсім не був упевнений, що зможе зробити те, що потрібно, якщо гляне йому в очі, якщо почує хоч слово. Акуратно прикрив за собою двері, по дорозі до виходу кинув монети на стійку шинкареві та поспішив на вулицю. Час їхати, давно вже час. І не думати більше, що можеш дозволити собі бути потрібним комусь. Відьмаків створювали не для кохання.