— Ти нікуди не підеш. Вчора не почув?
Тон Ґеральта не передбачав заперечень. Але Любистку було все одно.
— Ґеральте, якби я слухав все, що ти кажеш, мене б взагалі тут не було!
— І я був би позбавлений від прокляття твоїх балачок? Боги не настільки до мене милосердні.
— Ну що поганого може зі мною статися?
Дійсно. Що може статися з непристосованим до життя незграбним і полохливим хлопцем у лісі, поруч з гніздом чудовиська?
Менестрель перехопив Ґеральта за руку і зазирнув йому в очі.
— Я ж знаю, що мені нічого не загрожує поряд з тобою, Ґеральте!
Відьмакові було що на це заперечити, але він промовчав. Від Любистка з його довірливим поглядом було ніяково. Рано чи пізно він не зможе цю довіру виправдати.
Озираючись довкола, менестрель поцікавився:
— А цей ліс завжди такий похмурий, чи спеціально для нас? Чи то у мене уява розігралась? Ґеральте, а що ми взагалі тут шукаємо?
— Я шукав тиші. Але до мене причепився ти. А ще тут має бути гніздо якогось трупоїда. Гуля, швидше за все.
— І що ти для нього припас, окрім срібла? Деревієву олію?
— Звідки це ти знаєш? — Ґеральт глянув на нього з-під лоба.
— Я десь читав, що деревій начебто шкідливий для трупоїдів, тому його інколи саджають на цвинтарях. А ще таким відваром промивають рани тим, кому не пощастило познайомитись з цими тварюками. Що хоч якось раціонально, бо у цієї рослини є знезаражувальні властивості.
Ґеральт здивовано промовчав. За усіма Любистковими теревеньками легко було забути, що цей хлопчина, взагалі-то, розумний. Здається, він навіть Оксенфуртську академію закінчив ледве не кращим з курсу. Хоча, знаючи Любистка, вино і дівчата віднімали у нього значно більше часу, ніж книги.
— Дивись, Ґеральте, а що це там? Це не може бути… А, курва!
Розумний? Ні, радше повний ідіот! Ідіот, що, роздивляючись щось вдалині, попхався через кущі, і не помітив гніздо гуля просто у себе під ногами. Ґеральт схопив дурня за комір, відтягнув якомога далі, залишаючи у себе за спиною, озирнувся. Якщо гніздо тут — самиця теж має бути поруч.
— Трясця твоїй… — Вискнув Любисток.
Ґеральт був з ним повністю згоден. Бо гулів, що вистрибнули з кущів на те саме місце, де секунду тому стояв бард, виявилось двоє. Меч опинився в руці швидше за думку про це.
— Любисток… Як хочеш, але, сука, не ворушись!
Один гуль для досвідченого відьмака — не проблема. Два — вже трохи складніше. Тим паче, що трупоїди не стали делікатно чекати своєї черги, і кинулись до нього вдвох. Ґеральт стиснув руків’я меча сильніше, і ударив. Вільною рукою накреслив знак вогню. Вогонь йому заважатиме, але зараз це не мало значення. У нього за спиною стояла людина, яку конче треба було захистити. І нічого важливішого за це не було і не буде.
Коли дохлі гулі вже валялись на землі, можна було нарешті перевести подих. Концентрація відступала, повертався сторонній шум.
— Уфф, оце ж потворні тварюки, а! — Роздався голос позаду. — Це, значить, і є гулі? Гидота!
Терпіння Ґеральта все ж урвалося. Він штовхнув Любистка до найближчого дерева, вхопив за волосся і легенько, у чверть сили, вдарив головою о стовбур.
— Аййй… та за що, бля? — Хлопчисько закричав. Здається, все ж вийшло трохи сильніше, ніж Ґеральту здалось.
— Я ж тобі, сука, казав, що не треба за мною пхатись! Дурню, ці чудовиська не намальовані! І дуже не люблять людей, які своїми чоботами ламають їх гнізда. Якби я не встиг…
— Але ж ти встиг!
— А якби ні? Повір, мені не принесе задоволення картина того, як ти валяєшся на землі з розпоротим животом! Коли до тебе в біса дійде, що це небезпечно?
Хлопець запнувся, але все ж заговорив.
— Я знаю, але… Мені потрібні нові історії! Я не зможу складати пісні, якщо…
— То складай свої пісеньки про щось інше! Я тебе в літописці не наймав!
Любисток часто дихає. Досі трохи наляканий. Це… збуджує?
Ґеральт притискає його до дерева дужче, ніж треба. Йому, напевно, боляче. Очі розплющені так широко, що й дивись, вилізуть з орбіт. І що з ним робити? Відпустити? Або притиснути до себе, відчути тепло, подивитися, як він відреагує. Пригорнеться до нього сам, чи вириватиметься? Якщо буде, Ґеральт, звісно, відпустить. Напевно.
— Відпусти мене. Мені боляче.
Неможливо. Просто випустити його з рук — неможливо.
— Що тобі в біса треба від мене? Ти міг би складати свою музику де завгодно!
Любисток витріщив на нього свої неможливі очі й повільно промовив:
— Поки я не зустрів тебе, моя музика нікому не була потрібна. Я знаю сотні пісень, Ґеральте. І всі вони не варті жодної з тих, що я написав про тебе.
Відьмак розслабив руки й Любисток одразу ж вислизнув.
— То що ти думаєш, цих тварюк тут більше немає? Ми можемо повернутись? Курва, та у тебе ж кров!
Ґеральт і сам вже це відчув. Гулю вдалось таки зачепити його, і від ключиці на груди спускався поріз. Неприємно.
— Дозволь, я тобі допоможу!
Любисток вже копирсався в його сумці, в пошуках того, чим можна було б обробити рану. Знайшов потрібне зілля без жодних підказок, вилив вміст пляшечки на хустку, наблизився до Ґеральта й обережно відтягнув комір його сорочки, оглядаючи поріз. За останні роки Любисток вже далеко не вперше обробляв Ґеральтові рани — майже щоразу, якщо поранення не було надто серйозним і не потребувало лікаря. Ніжний хлопець геть не боявся крові, і робив все дуже обережно. І абсолютно завжди у нього в кишені знаходилась чиста хустка.
— Чого ти так на мене дивишся? Досі сердишся? Ну вибач, вибач. Я ж не…
— Любисток! — Ґеральт перервав барда, приклавши пальці до його губ. — Просто помовч.
Хлопець, на диво, замовкнув. Застигла незручна тиша, і Ґеральту здалося, що пальці ніби щось пече. Він прибрав руку.Чорт, потрібно зосередитись.
— Треба тут закінчувати.