— Я бачив їх, Ґеральте! — плутано, захлинаючись казав Любисток. — Нільфгаардців! Бачив, як вони зайшли до міста! І що вони робили… Там було так страшно! Будинки горіли… І крики скрізь, скрізь!
— Як ти вибрався звідти?
Любисток замотав головою.
— Не можу… Не пам’ятаю! Сховався, а потім вирішив — треба забиратися. На сусідню вулицю звернув — а там дівчина… Марілька, я її знав. Нещодавно тільки з нею… Весела така була… Вона там лежала. Я переступив через її труп.
Блідим, як полотно, обличчям Любистка покотилися сльози. Він знову похитав головою, ніби намагаючись витрусити з неї неприємну картину. Ґеральт мовчки притиснув хлопця до себе. Він знову не зміг його захистити. Залишаючи Любистка востаннє, відьмак був твердо впевнений, що оберігає його від небезпек, які можуть загрожувати недолугому менестрелю поряд з ним. Ну як Ґеральт міг знати, що Любистку, виявляється, куди небезпечніше бути одному?
Міг. Повинен був. Варто здогадатися, що бард, з його невгамовною пристрастю до доріг і пригод, не сидітиме в якомусь затишному маєтку у якоїсь високородної коханки, не читатиме вірші захопленим студенткам в академії. Його талант знаходити на свою голову неприємності набагато перевищував усі інші. І Ґеральт це знав, але не зважив на це. Не впорався. Не захистив. Не зробив того єдиного, на що хоч якось годився.
Любисток провалявся у ванні не менш як годину, а потім жадібно накинувся на принесену їжу. З’їв усе до крихти, хіба що тарілку не вилизав. Келих вина осушив за лічені секунди, ніби помирав від спраги. Потім другий. На третьому нарешті пригальмував.
— Може, розкажеш усе по черзі? — особливо ні на що не сподіваючись, поцікавився Ґеральт.
І Любисток розповів. Як нільфгаардці пройшлися південним берегом, не залишаючи за собою нічого, окрім випаленої землі. Як розгромили цинтрійську армію у долині. Як увійшли до столиці, вирізаючи без розбору чоловіків, жінок та дітей. Їх уже не було кому захищати.
— Панство та останні захисники міста зібралися у палаці. Головна вежа трималася довго, але на момент, коли нільфгаардці туди увійшли, там уже нікого не було. Нікого живого, я маю на увазі. Каланте, кажуть, скинулася з балкона. Уявляю, що зробили з її тілом.
Любистка перетіпало.
— Як ти вижив?
Добре ховався і швидко бігав, — невесело посміхнувся Любисток. — А взагалі, мені просто пощастило, я гадаю. Мабуть, у богів на мене є ще інші плани.
— А як ти перебрався на інший берег?
— Дійшов до переправи. Коня у мене не залишилося, тож довелося йти пішки, далеко, поки не знайшов, де можна переправитися. Встиг на останній пором.
— Пороми перевозили лише солдатів, — уточнив Ґеральт.
— А я домовився, — відрізав Любисток, явно не збираючись продовжувати.
Ґеральт не знав, чи були у Любистка гроші, чи ще щось цінне. Можливо, й були. Зрештою, він міг би й поцупити щось у розгромленому місті. Ґеральту не хотілося думати, що ще Любисток міг би запропонувати в обмін на допомогу.
— А більше ти нічого не хочеш мені…
— Я хочу спати! — різко перебив його Любисток. — Ти вже вибач, але я ніби цілу вічність нормально не спав, ще трохи — і свідомість втрачу.
Далі допитуватись відьмак не став.
Вночі Ґеральта розбудив придушений крик. Тут же схопився з ліжка, але нічого особливого не побачив. Любисток неспокійно крутився в ліжку. Йому явно снився жах. Ґеральт підійшов і обережно торкнув барда за плече. Той лише глухо застогнав. Ґеральт потрусив його наполегливіше. Любисток одразу ж схопився, забиваючись у куток.
— Ти в порядку?
— А, це ти … — не до кінця прокинувшись, бард протер очі. — Нічого особливого, просто… поганий сон. Дякую, що розбудив.
Відьмак уже збирався повернутись у свою постіль, але Любисток ухопив його за зап’ястя, зупиняючи. На його блідому обличчі читалося щось дуже схоже на страх.
— Ґеральте… Ти не міг би лягти зі мною? Я дуже хочу виспатися, а з тобою якось… спокійніше.
Міг би? Та він мріяв про це. Хлопець посунувся, і Ґеральт забрався у тісне ліжко, явно не розраховане на двох. Наважившись, обережно охопив Любистка за талію. Це відчувалося так незвично і так… правильно. Хотілося просто заснути отак, і забути про все. Забути, що десь існують чародійки, привиди, війна, і взагалі весь інший світ.
Але розслабитись з полохливим хлопцем під боком виявилось не так вже і просто. Замість того, щоб тихо собі спати, він продовжував копирсатись і крутитись в ліжку, намагаючись влаштуватись зручніше. От тільки ліжко було занадто тісним, і вільного простору між ними майже не було. Це його совання починало відверто напружувати. А особливо напруга відчувалася в районі пояса, що зараз було зовсім не доречно. Він міцніше стиснув Любистка.
— Лежи, блять, спокійно!
— Ну вибач, це ліжко просто не розраховане на двох, мені незручно.
— Спи сам.
— Ні-ні, все, не ворушуся!
Він справді не ворушився. Десь з хвилину, а то й аж дві.
— Та годі вже!
Ґеральт різко розвернувся, притискаючи Любистка до ліжка і нависаючи зверху. Хлопець на секунду завмер, витріщившись на нього. А потім невпевнено подав голос.
— Ґеральте, а можна… А, до біса!
Любисток випростав руку, ухопив відьмака за волосся, притягнув до себе і поцілував. Ґеральт охоче відповів. Роздумувати не хотілося. Дуже хотілося його цілувати, так хотілося, як хочеться холодної води в дуже спекотний день. Відірвавшись, бард прошепотів:
— Я дуже боявся, що більше ніколи цього не зроблю…
Ґеральт промовчав, тільки стиснув кулак так сильно, що нігті врізались в долоню. Він теж цього боявся. До сьогоднішнього дня він вірив, що цього вже ніколи не станеться.
Відьмак знову спробував влаштуватись зручніше, м’яко притискаючи до себе Любистка і мимохіть перебираючи його волосся.
— Я пам’ятаю, як ти пішов, — хлопець раптом тихо заговорив, не дивлячись на нього.
— Що?
— Тоді, у Темерії. Коли ти втік на світанку, ніби від набридлої коханки. Я тоді не спав. Лежав із заплющеними очима, і слухав, як ти збираєшся. І чомусь знав, що ти не працювати йдеш, а йдеш геть. Далі від мене. Хотів щось сказати, але не зміг. Подумав, що буде лише гірше.
Щоб відповісти, Ґеральту довелось пересилити себе.
— Я боявся, що не зможу піти, якщо… От і втік. Як боягуз.
— Якщо боявся — чому пішов?
— Бо я — відьмак. Я створений вбивати монстрів. Зі мною небезпечно. А ще, ти забуваєш, Любисток, що я — мутант. Я не звик до емоцій. Я їх не розумію. І тебе теж.
— Мене? — Хлопець видав нервовий смішок. — Мені здавалось, я простий, як мідний гріш.
— Я не розумію, чому ти весь цей час був поруч. Я не був найкращим компаньйоном, м’яко кажучи.
Любисток прикрив очі.
— Знаєш, коли я тільки-но вчився грі на лютні, я мріяв, як зустріну ту, яку полюблю, присвячуватиму їй найкращі свої пісні та обійду хоч увесь світ, щоб прославляти своє кохання. За все життя я так і не зустрів жінки, заради якої хотілося б це зробити. Але з піснями про Ґеральта з Рівії я обійшов уже пів континенту.
І що йому відповісти? Ґеральт за все життя не зробив нічого такого, щоб заслужити таких гарних слів. Щоб скинути напругу, відьмак злегка посміхнувся і відповів:
— Вибач, що не встиг помітити твоїх високих почуттів в короткі перерви між твоїми походами по дівках.
— Та годі тобі! — Любисток штурхнув його в груди, треба думати, з усієї сили, і сам зашипів від болю.
— Руки побережи, а то як грати будеш.
Тяжке зітхання.
— А мені й нема на чому грати. Лютню розбили.
— Я тобі куплю нову, — пообіцяв Ґеральт.
За кілька хвилин Любисток нарешті заснув. І відьмак дуже сподівався, що більше його сон ніщо не тривожитиме.