— Від’їбись!
Все його спілкування з шумним і настирним бардом можна було звести до цієї фрази. Принаймні, дуже б хотілося. Але ні. Не існує такої сили, ні божественної, ні демонічної, що спроможна змусити Любистка стулити пельку.
— Ґеральте, ну чого ти! Я ж тільки спитав, чи ти візьмеш мене з собою! Я ніколи не бачив цих тварюк наживо, мені ж цікаво! Минулого ж разу з кікіморою все пройшло нормально. Ну, майже. А ти вже дивишся на мене так, ніби особисто готовий мене вбити!
— Не спокушай.
Любисток сміється, потім махає шинкарю, вимагаючи ще пива. Чомусь Любисток часто сміється, коли Ґеральт нічого смішного, начебто, не казав. І це теж дратує.
Пізніше, декілька кружок пива потому, коли Ґеральт тягне п’яного барда до його ліжка, той висне у нього на шиї і язиком, що трохи заплітається, промовляє:
— Ґеральте, ти — найкращий друг що у мене коли-небудь був!
Відьмак хмикає, не погоджуючись. О ні, Любисток йому не друг. Він — набагато гірше. Друзів можна втратити, з ними можна посваритись, та можна просто розійтись різними доріжками. Від Любистка не подінешся нікуди.
Дурнуватий бард причепився до нього, як реп’ях, з того самого дня, коли вони вперше зустрілися. Любисток пішов з ним з самого краю землі (як його, до речі, туди занесло?). Усі ці нескінченні дороги, сотні й сотні миль, що Ґеральт проїхав верхи, а Любисток пройшов пішки. У нього, вочевидь, було неймовірне бажання іти з ним. Чому Ґеральт дозволив йому? Спершу, мабуть, було просто цікаво. Менестрель знав тисячі історій про все на світі, і ще більше красивих мелодій. Самому в дорозі буває нудно, з Любистком нудитись не доводилось ніколи. Потім стало по-справжньому цікаво. Коли ван нарешті втомиться ходити з відьмаком від міста до міста, з села в село, часом такою глухоманню, куди не кожен міцний чолов’яга по добрій волі потягнеться, не те що ніжний хлопчисько з лютнею. Коли чергове чудовисько налякає його так, що він ні на крок більше не захоче сходити з безпечної дороги? Коли компанія похмурого і не дуже привітного відьмака йому нарешті набридне? Де його чортові червоні лінії?
А потім, якось зовсім непомітно, з Любистком стало звично. Настільки, наскільки можна було звикнути до ходячої неприємності, до людини, що перевернула все його життя з ніг на голову. Довелося визнати, що цей шумний, невгамовний, недоумкуватий менестрель з ним надовго. Інші люди в житті Ґеральта були одиницями змінними. Любисток був фактом. Від нього неможливо було позбавитись, навіть якби дуже хотілося. Але насправді Ґеральту зовсім не хотілося, і в цьому була вся проблема.
Відьмакам не варто ні до кого прив’язуватись. Але згадав він це занадто пізно. Спершу Ґеральт вирішив, що світлий і життєрадісний Любисток, що завжди був готовий допомогти та завжди хотів розвеселити, просто подобається йому як людина. Можуть же йому подобатись хороші, приємні люди, ну для різноманіття? Але ж Любисток не завжди був милим і приємним. Він бував і вередливим, і сумним, цинічним і колючим, і дуже, дуже часто — просто виводив з себе. І навіть таким він Ґеральту подобався.
Потім він подумав, що гарненького і доладного Любистка йому просто хочеться трахнути. А чому б ні — Ґеральт бачив у житті достатньо, щоб розуміти, що чоловіків цілком можуть приваблювати інші чоловіки. Врешті решт, яка різниця, якої статі людина, котру ти хочеш? А коли нарешті до відьмака дійшло, що його справжні бажання заходять далеко, дуже далеко від звичайної забаганки розділити з Любистком ліжко, було вже пізно. Любисток вже був фактом.
— Тобі що, не сподобалася та красуня, що сиділа з тобою? Ти ж їй наче припав до душі, — Любистку все не спалося, і він явно намірявся не дати заснути й Ґеральту.
Дійсно, одна з дівчат, що підсіли до них побалакати після виступу Любистка, чомусь не заглядалась на симпатичного барда, а крутилася біля відьмака. Це дратувало.
— Ну як вже вона на тебе дивилась, — не замовкав Любисток. Треба було тобі хоч обійняти її.
— Не на мій смак, - відрубав Ґеральт.
Цікаво, як би менестрель відреагував, якби взнав, що насправді у нього за смак останнім часом?
— Так, занадто звичайна для тебе. Але знаєш, Ґеральте, тобі б варто дивитись на речі простіше.
— А тобі варто спати! — підвищив голос Ґеральт. — Бо мене ти вже дістав.
Але Любисток вочевидь хотів довести думку до кінця.
— Ти не пробував звернути увагу на нормальних жінок?
— Міра “нормальності” у всіх своя.
Бард засміявся.
— Але тобі не спадало на думку, що напівбожевільні чародійки та кровожерливі принцеси не вписуються в жодну рамку?
— Ні. І я гарантую тобі, що якщо ти зараз же не стулиш пельку і не даси мені поспати, ти про це дуже сильно пошкодуєш!
Менестрель нарешті послухався і вже через пару хвилин солодко засопів. А Ґеральт замислився. На його думку, їх з Любистком просто приваблював різний тип жінок. Проте, він не знав, чи є взагалі у Любистка якийсь тип. Ґеральт бачив поруч з ним десятки жінок — білявок і чорнявих, високих і крихітних, тростинок і пампушок, рокових красунь та невинних простушок. Сьогодні він кохав графиню, а завтра — подавальницю з шинку.
Був би Любисток дівчиною, цю панянку за такі різноманітні смаки називали б дівчиною легких звичаїв. Хвойдою, одним словом. Саме так. Любисток хвойдою завжди був, і завжди буде, судячи з усього.
А найпаскудніше те, що все одно хотілося його до зубовного скреготу. Ґеральт був бозна-яким поціновувачем прекрасного, але в цьому хлопцеві ідеально було все. Його руки були ніби виточені невідомим майстром з порцеляни. Його профіль, мабуть, варто було б карбувати на монетах. Ґеральт не мав про це думати. Але подітися від цих думок було нікуди.
Його абсолютно точно не хотілося просто виїбати. І не хотілося бачити в ньому лише дурнуватого, неглибокого хлопака. Чомусь здавалося, що в Любисткові є щось набагато більше. За усіма цими строкатими одежинами, шумним базіканням і блядством є щось дуже тонке, щось, що необхідно берегти від злої реальності.
Хотілося бути йому щитом. Стіною. Адже він такий ніжний. І такий сміливий. Себе Ґеральт ніколи таким не вважав. Хіба це хоробрість, якщо ти в принципі не можеш відчувати страх? Відьмакам не знайома сама його концепція. Ось Любисток боїться — боїться чудовиськ, боїться злих озброєних людей, чорної магії та дивних відьмацьких особливостей. Важко подорожувати з відьмаком, якщо боїшся всього підряд. У цьому, напевно, є хоробрість. Яка рано чи пізно його вб’є.