Між Уманню й Чигирином

Уже сутінки опустилися — сині якісь, непривітні, коли Юліан в’їхав у хутір десь між Уманню і Чигирином.

– Овва. Що за тіло? Чиє?

Мальва підвелася, принесла чистих ганчірок, кинула Юліану, щоб руку замотав. Поставила перед ним глечик, повний густої мазі.

– Не важливо. Тебе має хвилювати тільки те, де воно.

На язику — приємний присмак сиру й хлібу, а ще жирного масла. Юліан майже мурликав собі під носа, бо дорога обіцяла бути не такою виснажливою, як зазвичай.

Юліан ніколи не спускався під воду до водяників чи болотяників, а мавок, нявок і русалок обходив стороною. Й зараз, стоячи на порозі розкішної хати, гідної для якогось шляхтича, козак уперше відчув себе наче голим без хреста.

Юліан стояв за її плечем, слідкував за ситим і задоволеним Лесем, що ліниво цілувався з русалками.

– Квіточко, йди до нас, бери свого козачка, разом веселіше.

– Ой, господарю, – застогнали русалки, стягуючи з Леся останню одежину.

Граби тут росли величні, старезні, ще бачили, мабуть, перші походи Сагайдачного.

Юхим поривався вирватися, та Юліан тримав міцно. Мальва щось насвистувалася, приймала допомогу, якщо була якась перешкода. Така чепурна, що козак надивитися не міг.