Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
На язику — приємний присмак сиру й хлібу, а ще жирного масла. Юліан майже мурликав собі під носа, бо дорога обіцяла бути не такою виснажливою, як зазвичай.
Мальва гріла його спину, Киян сьогодні не вибрикував, стежина шовковою стрічкою лягала під копита. Навіть холодний вітер ущух, варто було його попросити.
– Це ж полудниця.
– Що?
– Там, – Мальва підняла руку, вказуючи на силует, що стояв вдалечині. – Собаки її.
Юліан зупинив коня, вглядівся в крайнебо. Чорні тіні, діва — гола-боса.
– Ти довго ще будеш чавкати?
– Добродію, я тобі кажу, що там полудниця, зараз полудень і в її руках серп. А ще кляті собаки. Сім штук!
– Я зрозумів.
– Нічого ти не зрозумів, – Мальва зашипіла, ховаючи їжу у сумки, заметушилася, дістаючи якусь паличку. На ній було намотані строкаті стрічки.
– Я шаблею її рубив, – розгублено відмовив Юліан, спостерігаючи за Мальвою.
– У тебе шабля зі святої сталі? – очі в дівчини аж загорілися від захоплення. – Але ж розкішно.
– Може, просто оминем її?
Мальва моргнула, привідкрила рота, наче тільки про це здогадалася.
– Так, слушна думка. Можна повернути в ту балку.
“Мабуть, вона дуже втомилася”, – подумав Юліан, повертаючи коня.
Вони обережно спустилися, ламалася суха трава під копитами.
Коли обходили припорошений снігом стовбур, Мальва раптом зауважила:
– Там хухи сплять.
– Бачу.
В корінні вмостилися білі пухнасті грудки шерсті, маленькі й беззахисні духи.
– А полудницю не помітив, – в’їдливо відповіла. – Їм холодно.
– Не думаю. Що? В мене немає чим їх накрити.
Мальва зістрибнула, занурюючись у сніг, крокувала рішуче. Юліан заскрипів зубами, але втримався від коментарів.
– Зупинись, Кияне, ця бісова…
Мальва нахилилася, торкаючись обережно пальцями хухів, усміхалась так гарно й чарівно, що в Юліана щось йокнуло в серці. Вислизнула чорна коса з-під хустини, стрічки затріпотіли на вітру.
– Яку жахливу місцину ви обрали, маленькі.
Вона у корінні почала зав’язувати по стрічці, щось муркотіла. Козак підійшов до неї неквапливо, роздмухав люльку.
– Вони ж не помруть.
– Роби добро, воно потім тобі відгукнеться. Всі це знають. Встроми туди гілочку.
– Вони до літа спатимуть.
– Я і влітку планую жити, знаєш. Це ти поїдеш, а я залишусь.
Залишусь тут із тим хлопчиком на горищі. Юліан зрозумів усе й без слів. Похитав головою, струсив попіл, роблячи з нього пів коло. Вклав трохи своєї сили, щоб від вітру вберегти.
Поїхали вони нескоро, погріли ще трохи замлілі руки в куполі з тепла. Мальва була задоволена. Втомлена, але задоволена.
В ліс в’їхали, коли вже сутеніло. Зимові, майже фіолетові сутінки, холодні й безжальні. Мальва розкладала багаття, умовляючи вогник слухатися, а Мороза не пустувати.
Юліан разом з Кияном збирали гілки для лежанок, ламали лапи сосен.
– Мої сили тут, брате, звичайно не гідні. Я від кулі увернусь, проте вогонь не заговорю. Що кажеш?
Огир коротко заіржав, підняв губу, показуючи зуби.
– Вона сильна, я знаю. Треба якось від мавок-поганок захиститися…
– Козаче, хліба різати?
– Так. Будь так люб’язна.
Юліан винирнув з-за кущів, вмостив лежанки, вкрив голу землю ще й каптаном з товстого сукна. Мальва сиділа й позіхала, пила щось. З казанка підіймалася ароматна пара.
Юліан налив і собі, смакував кожним ковтком зігріваючого напою.
– Мені здається, ці брязкальця їдять мене, – Мальва хитнула ниткою з прикрасами. – Тіло… – нахмурилася, зібралися зморшки на її чолі. – Чоловік. Він теж був як ти?
– Сильніший од мене.
– Он як, – вона лягла, спираючись на лікоть, указала очами на багаття. – Запали мені люльку, – додала з посмішкою: – Будь так люб’язен.
Юліан аж здригнувся від її тону, відтягнув комір сорочки. Зібрав себе докупи, витяг головешку палицею, розпалив обережно старезну люльку. Вона була тяжка й велика, з якоїсь цінної деревини.
– Це ж не тютюн.
– Як і горілка не вода, проте всі п’ють.
Мальва посміхнулася, лежала, випускаючи димні кілечка.
– Погано мені, козаче, у грудях давить.
Юліан обережно торкнувся її лоба, відсмикнув долоню від несподіванки.
– Та в тебе лихоманка!
– Пройде… – вона захихотіла тихо, прикриваючи повіки, вигнулась дугою, через що Юліан страшенно перелякався.
Він висмикнув з її рук клубок ниток, відкинув їх, затрусив долонею — шкіра пішла пузирями, де золото торкнулося.
– Я зараз…
Козак розсипав солі, перемішену з квіточками вереску, навкруги клубочка, пробурмотів, що пам’ятав проти свавільних амулетів, зиркнув зло на Кияна. Пригрозив йому кулаком, кінь тільки відвернув безстидну голову.
Потім Юліан обережно напоїв Мальву зіллям, уклав під своїм боком, накриваючи ковдрою, поправив хустку на її голові, щоб холодно не було. Дівчина лежала бліда й наче не жива, рухалися її губи.
– Юліане…
Козак нахилився нижче, щоб чути, відсахнувся, коли Мальва різко схопила його за комір і як прохрипіла:
– Я горю, Юлько, врятуй.
Козак обійняв притихлу Мальву однією рукою, пив холодне повітря губами, наче й сам задихався. Замружився, не бажаючи згадувати, пам’ятати.
“Я горю, Юлько. В цих котлах так жарко, душно, вони мучать мене. Мене! Му-ча-ють. Катують. Ка-ти.
ВРЯТУЙ.”
– Я врятував… я ж… врятував…
Мальва ще прокидалася, кліпала очима, він бачив, що плакала тихо, відвертаючись, притуляючи хустку до рота, кашляла. Знову засипала й кликала, кликала.
На ранок вона пішла мовчки вглиб лісу, Юліан її не чіпав, тільки посну юшку нашвидкуруч зробив, щоб Мальва щось теплого з’їла, горло, мабуть, боліло.
– Тебе не має земля носити, – сказала вона, коли повернулася.
Юліан сховав очі.
Мальва підняла клубок, розмотала трохи нитки, пов’язала на гілку, підкинула клубочок, той і покотився повільно кудись далі, за дерева, за кущі, червона лінія на білому.
– Ти можеш далі не йти, – видавив з себе Юліан, гасячи багаття, обтрусив каптан, закидаючи його на сідло.
– Можу.
Відповіла й зробила впевнений крок уперед. Мабуть, у неї теж були якісь свої справи. Чоловік вирішив не розпитувати, повів Кияна за собою. Почало колоти пальці від нетерплячки, невже? Невже після стількох років, він нарешті дізнається, побачить, забере?
Юліан до останнього стримував почуття надії, але зараз, йдучи за червоною стежиною, за впевненою Мальвою, йому хотілося вірити, що мандри нарешті закінчяться.
Ліс навкруги дрімав, спостерігаючи за прибульцями одним оком. Шугали білки, важко з гілки на гілку перестрибували горобці, ледь помітні сліди зайців… Юліан відмічав це все краєм ока, не помічаючи, як поступово пришвидшував крок. Він уже готовий був побігти, як Мальва схопила його за рукав, потягла на себе.
Крикнула щось, різко підіймаючи руку.
Впало на землю маленьке, пухнасте, захихикало й чухнуло в кущі терену.
– Блуд. Стеж за своїм братом, нехай нічого не торкається.
– Братом? Звідкіля?..
– Звідкіля се знаю? Ти дійсно хочеш виглядати в моїх очах бевзем чи ще трохи потерпиш?
– Його звуть Кияном.
– Мені сількісь.
Юліан повернувся до Кияна, пригрозив йому кулаком ще раз, вони й пішли обережно, тихенько далі.
Зайшли далеченько, поки стежка не вильнула й не уперлась у озеро, промороженого до дна. Мальва зупинилася, завертіла головою, повела плечима.
– Дивно.
– Що дивного?
– Тут щось… не так?..
Раптом здійнявся вітер, та такий уже дужий, що козак насилу встояв, закриваючи ліктем обличчя, а потім усе защухло, стихло. Тільки Мальва скрикнула, відступаючи повільно.
На поваленому стовбурі верби сидів чоловік. Чоботі червоні, кожух з чорної овчини, коси прибрані, на шиї бовталося намисто з горобини.
– Мальво!
– Лесь, – Мальва насилу посміхнулась, – неочікувано.
– Втекла, а тут з’являєшся з новим коханцем, як не вийти, не привітати? Покликала б мене, став би з вами компанію водити. Ти ж знаєш, я не проти.
Лесь стрільнув поглядом на Юліана, осміхнувся, показуючи білі гострі зуби. Козак та за шаблю взявся, напружуючи ноги.
– Любчику, ти що це, водойму змінив? Твої болота мені так подобалися, затишно, пусто.
– Квіточко, моє болото затопило чорною течею. Не знаєш, хто проклятий камінь жбурнув, м?
– Течею?
– Так, козаче! Чорна, як смола, та така вже в’їдлива, що торкнешся, а руки нема!
– А-а-а, пригадую. Вітерець шепотів, що то лісовик тобі докорити хотів, що не звертав уваги.
– Смішна! – Лесь обхопив себе за живота, зареготав, відкидаючи голову. – Ой смішна, квіточко! То що ж ти тут робиш, без нагляду, без запрошення?
– Щось та роблю.
Лесь підійнявся, випростовуючись, розвернув плечі, й Юліан зрозумів, що нижче за хазяїна тутешнього на цілу голову.
– А ти, козаче?
– Зникле шукаю.
– Мабуть, щось цінне зникло, аж сюди зайшли. Ну будьте моїми гостями, якраз русалкам нудно, танцювати ні з ким.
Мальва виступила вперед, звела брови, запитала загрозливо:
– Ти Юхима викрав?
– Він сам прийшов.
Лесь хитнув головою, запрошуючи, й крига на озері пішла тріщинами, розкололася, обнажаючи холодні зелені води.
– Я не вірю тобі.
– Не вір, Мальво, моя квіточко. Нашій породі віри немає.
Він потяг її за собою, й Мальва стала якоюсь покірною й тихою, глянула на Юліана з сумом. Козак полишив Кияна на березі, ступив за ними.
Води зімкнулись над головою.