Зв'язувати кінці

Граби тут росли величні, старезні, ще бачили, мабуть, перші походи Сагайдачного.

Юхим поривався вирватися, та Юліан тримав міцно. Мальва щось насвистувалася, приймала допомогу, якщо була якась перешкода. Така чепурна, що козак надивитися не міг.

– Тут, – сказала вона.

Вони застигли. Юліан поставив Юхима ближче до Мальви, витяг шаблю з-за поясу, кіл з сумок.

– Я тобі допоможу.

Мальва дістала паличку, на яку були намотані стрічки, тряхнула нею, повела вправо, вліво, вверх, вниз, малюючи хреста.

Що вона там далі робила Юліан не бачив, він впевнено крокував уперед, відкинувши зайві емоції. Пара виривалася струменем з рота. Стало так жарко, що козак скинув верхній одяг, залишившись у штанях. Розім’явся трохи, відчуваючи, як тягнуло у стегні від старої рани, як холодив вітер змоклу спину, а потім вщухли й ці почуття, бо він нарешті побачив брата.

Те, що залишилося від брата.

Воно сиділо на гілці, наче химерний кажан, гойдалося головою донизу, посміхалося.

– Думав, що спати буду?

– Думав.

– Легше б було?

– Наче ти пам’ятаєш, хто я.

– Рідний. Рідний. Смачний.

Воно зістрибнуло, підвелося на кривих переламаних ногах. Забуло, що має голову тримати на шиї, вона й упала в сніг, дивилася на Юліана мертвими очима. Колись вони були синіми, як небо навесні.

Юліан провернув шаблю.

– У мене забрали душу. Тільки одна. Так пусто. Холодно.

Козак більше не говорив, кинувся на упиря, заблищало срібло. Тоненько щось задзвеніло — то щит розбився Мальвин навколо Юліана, осипався золотим сяйвом. Упир загарчав, відсахнувся, та козак уже розпоров його від плеча до таза, на землю шматками попадала холодна густа кров.

– Ах ти! Юлько! Юлько, не треба, не губи, не…

Юліан встромив кіл йому в гнилу голову, тільки чавкнув мозок. І все затихло.

Мальва майже ласкаво витерла Юліану спину ганчіркою, укутала в каптан.

– Огидно, – видихнув Юхим.

– Не вередуй, а яму копай. Поховати козака треба.

– В них ж якісь свої… звичаї. Я того не знаю!

– Копай. Кляту. Яму.

Юхим пустив очі попід лоба, знайшов у сумках лопату, прийнявся копати.

Киян тим часом ткнувся мордою в плече Юліана, зафурчав. Чоловік його погладив розгублено, не звернув навіть уваги, що Мальва щось робила з його рукою. Дивився на спотворене обличчя брата.

– Я тебе не таким пам’ятаю.

Киян поклав йому голову на плече.

Вони опустили упира на дно неглибокої могили лицем донизу, Мальва накрила його людським одягом. Юхим почав читати молитву гарно поставленим голосом, хрестився.

– Амен, – вимовив Юліан занімілими губами, перехрестився.

Вони й пішли з тої клятої поляни.

 

Як дісталися до хутору Юліан майже не пам’ятав, наче прокидався інколи, як Мальва зверталась до нього чи торкалась невагомо то плеча, то руки, але все інше — біле марево. Поле в густому тумані.

– Пфр-р-р, – з насолодою видихнув Юліан виниряючи з бадді. Вдихав пару повними грудьми. Тіло приємно нило, заклякле й зморене.

Чоловік огледів свою обвислу шкіру, кістки, що стирчали, розтер шрами. Занурюючись ще раз, заплющивши очі.

– Ти не втопився там? – весело запитала Мальва. – Я тобі одяг принесла.

– Ще не встиг.

Юліан злякався, що вона зайде, але чогось не зайшла. Й від цього стало ще гірше.

Коли вийшов з бані, Мальва стояла пишно одягнена біля столу, поруч з нею крутилося маля з горища, допомагало розставляти миски з варениками, Юхим теж працював — нарізав сало, все бурчав.

– Сідай, козаче.

Вона осміхалась, але очі залишилися ще з лісу — сухими й холодними.

– Може допомогти чим?

– Хліба наріж. Сонечко, залиш уже ті нещасні варенички з маком, знаєш ж, що з медом смачніше. Юліане, принеси краще меду з льоху.

Сіли вечеряти, коли вже зовсім стемніло. Мовчали більше, ніж говорили, та Сонечко — Юліан так вирішив називати племінника Мальви — підлізло під руку, подивилося так… ну, як Мальва іноді.

– Що тобі розповісти?

– Як під гетьманом ходиться, звичайно!

– Що тобі ті казочки, – фиркнув Юхим.

– Ну так, це не Біблія, звичайно. Ніхто море не розсуває.

– На Бога хулу несеш?!

– Тато, – з докором сказало Сонечко, й Юхим як язика проковтнув. – Так як, козаче?

Юліан щось та розповів, намагаючись зробити оповідь яскравою. Кидав інколи погляди на Мальву, та слухала теж уважно. Погладжувала Сонечко по чорному волоссю ласкаво, пригладжувала кучерики.

Вони вийшли на крилечко чогось удвох. Мальва видихала пару, обіймала себе за плечі. Замріяна й сумна.

– Він скоро стане пугачем і все це скінчиться.

– Така доля краща.

– Якби могла, я б його воскресила.

Юліан запалив люльку, запропонував дівчині без зайвих слів.

– Ну й як у пеклі, Юлю? Чепурна місцина?

– Жарко, перевіряти не варто.

Мальва посміхнулася, затягнулася димом.

– Гарний тютюн куриш. Залиш мені мішечок.

– Може, й прізвище залишити?

Як сказав, так і закляк. Серце підскочило аж до горла, кров ударила в скроні. Юліан почервонів.

– Дивлячись, яке воно.

– Мовчун. Прадіду язика відтяли в полоні от і пішло, – заговорив швидко, ковтаючи літери, дивився куди завгодно, крім Мальви.

– Пх-хи-хи-хи, смішний. Я подумаю.

Й стільки емоцій у нього було в той момент — полегшення, жаль, обурення, щастя. Юліан не витримав і щось незрозуміле пискнув, а Мальва розсміялася гучно. Та така вже гарна, бісова дочка.

Юліан нахилився й поцілував її в ніс, у щоки, зловив її подих своїми губами.

– Рано, козаче. Рано.

Вона вислизнула з його обіймів.

– А тютюн залиш. І перстень. Ханський, зачарований.

Мальва підморгнула й сховалася в хаті.

Юліан важко дихав, ховаючи палаюче обличчя в долонях. А з світанком поїхав, залишивши на столі — тютюн, перстень та брязкальця для Сонечка. й коротку записку.

“Пиши мені

Благаю”.