На гостину

Юліан ніколи не спускався під воду до водяників чи болотяників, а мавок, нявок і русалок обходив стороною. Й зараз, стоячи на порозі розкішної хати, гідної для якогось шляхтича, козак уперше відчув себе наче голим без хреста.

Русалки визирали з вікон, нявки сиділи на корінні, чесали коси, Юліан ще відчував лісниць і нічниць — прийшли подивитися на цікавих гостей. Згасали й знову запалювалися блукаючі вогники поміж каміння.

Й усе мовчало, й усе дивилося, як Лесь заводив Мальву під руку, наче господиню тутешню.

Юліан пригладив вуса, затягнув пояси й вступив у будинок разом з ними.

Пахло мулом й пліснявою, на столі стояли блюда — запечене порося, короп, борщ з пампушками й часником, печеня, деруни, кров’янка, щось османське — м’ясо, завернене у виноградні листя, гречаники… Очі в козака розбіглися, куди дивитися.

– Лесю, в мене немає сил на твою гри, просто…

– Чш-ш-ш, – водяник приклав до її губ палець, – не можна так.

Мальва прикрила очі, глибоко вдихаючи. Стисла кулак, але кивнула.

– Ми так і не познайомилися, – мовив Лесь, сідаючи в голові стола, підняв кухоль, який миттєво наповнили вродливі дівчата. – Хто ти й звідки, козаче?

– Посланець, – козак вмочив вуса  у квас, продовжив: – уродився недалеко від Києва, біля Дніпра.

– О-о, то ти, мабуть, і батька мого бачив, він владує над Дніпром і всіма ріками, мужній пан.

Юліан не встиг нічого відповісти, втрутилася Мальва:

– Ну він не ти, в нього ж такого розкішного болота немає.

– Без ножа ріжеш, – він охнув фальшиво, притискаючи руки до грудей. – Бідне серденько моє, подивись, що ти наробила!

Його грудна клітина заворушилася, полізли ребра, розриваючи сорочку, розкриваючи нутрощі — Лесь дістав серце — синє, кам’яне, показав усім.

Мальва позеленіла, але погляду не відвела. Тільки підборіддя вище підняла з викликом.

– За це я тебе й покохав…

– Пане, – Юліан його перебив, з силою встромляючи ножа в стільницю, – прикрийтеся. Не соромно Вам перед дівчиною так оголятися?

Лесь зареготав, кинув русалкам:

– Підготуйте нову сорочку! Але ж правда, козаче, подивись тільки на ці лахміття, хто ж так гостей зустрічає. Почекайте тут, я шати одягну.

Він встав зі столу, вийшов у іншу кімнату, а за ними його служниці, наче вірні собаки.

– Ти як? – Юліан обережно взяв Мальву за плече, налив їй води в горня.

– Він просто вибрикує, кляті шлюбні танці, – дівчина притягла Юліана за комір сорочки ближче, клюнула в щоку, козака наче теплом огорнуло.

– Що ти зробила?

– Квіточко, як я тобі?

Він вийшов — пан над усіма панами. Золоте шитво, заморське сукно, все червоне, все чорне, все виблискує, аж сліпить.

– Клянусь богом, я колись вб’ю тебе, Лесю. Де мій брат?

– Ти така серйозна, потанцюй зі мною, любко.

Він потягнув її за собою.

Якось і біля Юліана з’явилися русалки, нявки, мавки, всі гарно прибрані, у віночках, посміхалися так хижо.

Заграли цимбали, загули, Юліана під білі руки повели в хоровод. Він тільки й бачив, як змінюється одне лице покійниці іншим, як підіймаються важко їхні груди, чув, як босі п’яти вибивають на підлозі ритм. Гуп-гуп-буц — народилися зорі, зіроньки на небі. Гуп-гуп-буц — сонце зробило ще одне коло. Гуп-гуп-буц — яка ж у цього світу доля?

Його закрутили, завертіли, шибки аж дрижали від дівочого гоготу.

Юліан зрозумів, що більше не може, підломилися коліна, а його все кудись несли, наче він потрапив до потоку бурхливої гірської річки. А потім усе скінчилося, й Мальва схвильовано вдивлялася в його обличчя. Щока в неї чомусь була червона, наче вдарили її гарненько.

– Ох боже.

Козак притис долоні до голови.

– Подивись на мене, – вона обережно повернула його голову до себе, погладила великими пальцями чоло, втамовуючи біль. – Ну й нічка, скажи, козаче?

– Він тебе скривдив?

– Мабуть, то я все ж його скривдила. Русалка одна хотіла очі мені видерти, пх-х-х. Наївна.

Юліан стис її пальці, сів повільно, роздивляючись, куди потрапив.

– То це наші покої? Схоже на в’язницю.

– Не повіриш, так і є, – Мальва підняла полу хустини. – Ходи сюди, тепліше буде.

Юліан підповз під її бік, накрив плечі, потім почав шукати свою люльку. Зрозумів, що й шаблю забрали, й ножа, з подивом згадав, що й сорочку розв’язали, й штани вже майже зняли ці кляті мавки, як Мальва відігнала всіх. Пам’ятав оце — розлючену Мальву, притихлий натовп, бо де вона ступала, там дошки диміли.

Козак кашлянув, червоніючи, затих.

– Мушу подякувати. Ти мене врятувала.

– Гроші, козаче, краще будь-яких дякую. Та й я використала тебе, нічого на це не скажеш?

– Щоб брата знайти?

Мальва кивнула, дістала люльку, розгорнула хустину, насипаючи трохи суміші. Розкурила з насолодою, випускаючи димні кілечка.

– Нічого страшного, – сказав Юліан і зрозумів, що дійсно — нічого страшного. – Можеш… – він проковтнув “можеш використовувати мене”, закляк, дивлячись у стіну.

– Курити будеш? – прокумкала Мальва, протягуючи Юліану люльку. – Мати на діда гримала, а він усе вчив як правильно вирощувати, як сушити. Пустун був у мене дід.

– Ми з моїм ходили сомів ловити, – козак витер мундштук рукавом, затягнувся. – Він мене вчив шаблюкою махати, на коні їздити, проте Кияна вчив своїй науці. Ну, знаєш, ці всі магічні штуки. Думав, що з мене характерник ніякий.

– Характерник… – Мальва наморщила лоба, прийняла люльку, – то ти відкривати будь-які двері можеш?

– Можу.

Вони подивилися один на одного, й Юліан відчув себе повним дурнем.

– То чого ми досі тут сидимо?

– Й дійсно.

Чоловік встав, дійшов по стінці до двері, потягнув за залізне кільце. Заскрипіли тихенько петлі, з коридору в камеру проникло тьмяне світло.

– А де ж тоді мій брат?

– Серед тополь заблудив. Упир він, Юліане, бо не ховали вже стільки років.

Юліан замружився, не відповів, виходячи рішуче з камери. Мальва за ним, смикала одні двері, інші, дісталася до третіх, і ти виявилися відчиненими.

Юхим спав на підлозі, в брудній рясі, обіймаючи якусь мавку однією рукою. Пляшки лежали поруч, воняло страшенно спиртом і куривом, які ото османи інколи курили.

Мавка повільно підняла миловидне личко, наче сердечко, кліпнула довгими віями, а потім безпорадно якось видихнула:

– Ой.

– Ой, – передражнила Мальва, стисла перенісся, повільно видихаючи. – Люба, от нашо тобі мій брат?

– Лесь так просив, так просив, ніколи ще так не просив, – мавка підвелася, хихикнула, накриваючи щоку Юхима долонею. – А цей так мило стогнав “Анна, Анна”, я майже повірила, що він про мене. Ах, пустунчик.

Мальва хитнулась, Юліан ледь встиг притримати її за лікоть.

– Мені витягти його?

– Витягуй.

Дівчина відвернулась, стисла кулаки, але все ж процідила:

– Що ще казав?

Мавка спокійно одяглася в щось напівпрозоре, допомогла навіть Юхима витягти, нахилила голову до плеча:

– Плакався, що більше не може. Що більше не хоче. Тебе згадував, – вона знову захихотіла, – бісовою дитиною кликав.

Мальва пирхнула.

– Й що, він сам прийшов?

– Як миленький. То ти забереш мою іграшку?

– Вибач, люба, доведеться. В нього дитина, знаєш. Церква.

– Це ніколи не заважало. Скільки таких заходило, заповзало…

– І все ж… Дякую, що його не з’їла, – Мальва зняла з себе браслет з маленькими крихтами рубінів. – Лесь тебе з цим точно помітить.

– Яка мила ти панянка, – мавка нахилилася й поцілувала Мальву в губи. – Я потурбуюсь про твого братчика. Не плач, люба.

– Дякую тобі. Скажи Лесю, що я зараз прийду.

Мавка пішла — біле марево; поділ мережевої сорочки торкався підлоги, волосся хвилями скочувалося її спиною.

– Ти щось надумала, Мальво? – Юліан торкнувся її плеча.

– Я знаю, що роблю. Я завжди знаю, що роблю й для чого.

– Він ж тебе попросить.

– Язик у нього відсохне, не встигне навіть букву мого ім’я назвати.

– Віддай йому краще прикраси Кияна.

– Я б їх і так запропонувала.

Й Юліан остаточно усвідомив, у яку халепу втрапив. Побачив, як зараз, — сватів, гарбуз. Здригнувся.

– Й зав’яжи вже сорочку, сором який, мавок зваблюєш.

Мальва роздратовано смикнула зав’язки, закрутила їх у вузол, поправила його чуб і пішла за мавкою коридором.

А Юліан забув, як дихати.