Путь верстати

– Овва. Що за тіло? Чиє?

Мальва підвелася, принесла чистих ганчірок, кинула Юліану, щоб руку замотав. Поставила перед ним глечик, повний густої мазі.

– Не важливо. Тебе має хвилювати тільки те, де воно.

– Дай здогадаюся… Тобі сказали, що воно на Уманщині? Десь лежить серед наших рівнин-степів, на тебе чекає?

Юліан незадоволено кивнув.

– Сам розберешся, гроші давай.

Козак спохмурнів, витяг з-за коміру шнурок, погойдав перед носом Мальви перстнем.

– Ханський. Зачарований. Ти ж можеш це зробити, чому носом крутиш?

Мальва зняла з полиці горщик, налила собі якогось напою, що смердів жахливо. Випила одним ковтком, скривившись, постояла так, погойдуючись. Потім почала повільно набивати люльку якоюсь сухою сумішшю. Юліан терпляче чекав, роздивляючись потай дівочий стан, дивну сорочку з чорного сукна, запитав її раптово:

– У жалобі по комусь?

– Боже, клепки в тебе зовсім нема. Є щось від покійного?

Юліан розв’язав мішечок, дістав кільця й сережки, золоті, важкі, ледь не гаркнув, коли Мальва їх взяла. Сидів, блідий, дивився, як вона ними бавилася.

– Не скривджу я ні тебе, ні брата твого. Проймися хоч трохи довірою. Й бинта свого вонючого кинь у піч.

Чоловік зробив, як вона наказала, поворушив вугілля, трохи заспокоївся. Звернув увагу на цілі оберемки якихось трав на лавах, на балках, коси з часнику й цибулі, якісь гострі й надто вже червоні перці стирчали деінде.

– Й як ти сама живеш? – вимовив одними губами, підпираючи голову долонею. Сидів навпочіпки біля печі, грівся, просочувався домашнім теплом.

– Заснув?

Вона підійшла майже непомітно, огорнула запахом квітів і зимового лісу, сперлась руками в його плечі, зазирнула подивитися на вогник. Юліан відчував, як її волосся важкою хвилею лягло на його груди, як дівочий живіт доторкнувся до його маківки.

Козак прикрив повіки, сперся на неї, піднімаючи голову. Роздивлявся трохи важке підборіддя, сильну шию.

– Він просив тебе привести. Шаблю візьми, він любить такі брязкальця.

Вона поклала холодні долоні на чоловічі щоки, заглядала прямо в очі, й здалося, що в хаті поменшало світла.

– Хто — він?

– Побачиш, так жеш нецікаво, коли все знаєш наперед.

Юліан радий був би трохи понудьгувати.

Першою на драбину вибралася вона, Юліан намагався не дивитися на голі посічені травою литки, але все зупиняв погляд на блідій шкірі.

На горищі не було ні пилинки, все вичищено, підведено глиною, тільки оплавлених свічок багато. Пахло воском і трохи котами. Їх тут було приблизно з десяток, підняли всі голови, нагострили вуха.

Одного, рудого й ситого, пестив хлопчик, зовсім малюк. Чорні кучерики зібрані в смішний хвіст, погляд добрий і наївний, осміх — сумний і тужливий.

Й Юліан усе якось зрозумів, запалив метушливо знову, вдихаючи дим.

– Ти його привела!

– Авжеж. Покажи шаблю, козаче.

Козак витяг обережно срібло з піхв, простяг дитині.

– Показати, як махати?

– Але ж крові багато, – вигукнув хлопчик, хапаючись обома руками за ефес, – і русалчача є. Мальво, тобі б таку, ти б усіх їх одним махом. Голови б посікла, тіла б порубала.

– Не для жіночих рук шаблюки.

– Чого ж це? – хлопчик підійняв бліде обличчя на Юліана, посміхнувся зовсім як дорослий. – Мальва тебе в двобою за пояс заткне, будеш пилюку ковтати.

– Досить, любий, дядько все вже докумекав.

Мальва присіла поруч з ними, обійняла хлопчика за худі плечі.

– Я не домовив, – Юліан пригладив вуса нігтем, – пістолі, от зброя, гідна жінок. Менше крові, менше зусиль.

Мальва обпекла його поглядом, але промовчала, й у цьому мовчанні було стільки зневаги, що в Юліана аж щоки запашіли від сорому.

– А дядечко читати вміє? Вмієш?

– Так.

– Дивина-а-а, коваль ось не вмів, такий червоний був…

– Дитино, я ж тебе просила. Не чіпай його. Принеси нам краще клубочок.

– А історія?

– Повернемося, дядечко розповість тобі про всі свої походи. Може, ще й Юхим прийде. Ти ж хотів його побачити.

Дитина встала, притискаючи до себе кота, подивилася в кут, де висів хрест.

– Мабуть.

Маля рухалося беззвучно, шукало недовго в своєму сховищі.

Мальва розглядала щось у маленькому віконцю, відсторонена й холодна, Юліан вирішив її не розпитувати, й так бачив — сім років давно минуло.

– Дякую, сонечко, не нудно тобі тут? Конячку ще принести?

– Не треба, Мальво, себе принеси.

Дівчина нахилилася, щоб поцілувати його в лоба.

Юліан пішов з горища першим. Завжди в нього в такі моменти горло наче хто перехоплював.

Мальва спустилася незабаром, очі в неї були втомленими й наче мертвими. Дівчина протягла хутко червону нитку через прикраси померлого, додала ще одну обручку — звичайну, мідну, затягла бантиком кінець. Зітхнула, розтираючи обличчя.

– Ти втомилася.

– Ну й то що.

– Ти не можеш піти зараз.

– У твоїй кишені важливий лист, ти тут надовго не затримаєшся. А цю цяцьку я хочу, тому пішли. Й не варто мене жаліти, я тут тобі не якась бідненька сирітка, якій нема до кого притулитися.

Вона зав’язала поверх тулуба чорну хустку, взяла мішечок, вони й вийшли з хати.

Сонце вже висіло низенько над небокраєм, мляве й майже біле. Виблискував сніг.

Стояв погожий зимовий ранок.

Мальва розкрутила нитку, гойдала її, як кадило в храмі гойдають, дзвеніло тоненько золото прикрас.

– Приводь свого коняку, поїдемо. Бачу, що далеко заховали його. То мавка була чи що? Як він помер?

– Я не знаю.

І ця правда гіркотою залишилася в роті. Він дійсно не знав.

Юліан готував Кияна до дороги, поки Мальва спілкувалась з корчмарем, сміялася — зі стайнь було чути, повернулася від нього з пакунком їжі, сказала з порога безапеляційно:

– Я поведу.

– Що? Ні. Про це й мови бути не може.

– Ти не знаєш, куди нам.

– Як і ти. Будеш мені казати.

– Скоріше буде, якщо поведу я.

– Мальво, – Юліан важко підійняв і закинув сідло на коня, хруснуло щось немилосердно в спині, – ні. Тобі гарбуза дати, щоб ти краще зрозуміла?

– Ой, козаче, заблукаємо, твоя провина буде.

– Якось дамо ради. Тебе підсадити?

– Сама зможу.

Вона схопилася за луку, зосередилася, і одним рухом опинилася на спині в Кияна. Здула зі лоба пасма волосся, з осміхом жбурнула в очі Юліану:

– Сідло в тебе якесь вузеньке. Може, дійсно поїдеш на крижі?

– Сунься, – він штовхнув її в коліно, пустив очі попід лоба.

Нарешті рушили, майже вся вулиця дивилася на це, Мальва тільки інколи махала комусь, кричала дітям, щоб котів не ображали. Ті посміхалися. Мабуть, її дійсно тут любили й берегли. Чомусь Юліан подумав, що вона ну точно лісна княжна яка, мабуть, усіх нечистих тут знає, зі всіма пила горілку-квас.

За хутором продовжувалося безмежні поля, прокреслені й зламані балками й ярами, річками, маленькими озерами, що наче блюдечка лежали, вкриті кригою.

Киян з кроку перейшов на рись, перекочувалися його м’язи, під сонцем чорне хутро аж блищало, аж сліпило.

– Нам луки проїхати, а там лісочок, а в лісочку озеро…

– Він на дні?

– Та ось не знаю, козаче, бачу тільки це — темряву, хащі.

Вона одягла одну з обручок собі на палець, замружилась, притуляючись щокою до лопаток Юліана.

– Ти боїшся?

– Ні. Просто неприємно. Відчувати смерть неприємно. Я посплю трохи, ти їдь прямісінько до тих верхівок.

Юліан почекав, поки Мальва задрімає, погладив Кияна по голові. Запитав майже одними губами, бо знав, що він і так почує:

– Не важко тобі?

Киян фиркнув, і Юліан усміхнувся.

Простягалися поля, пусті, десь з-під снігу визирала аж чорна земля, стояли голі кущі. Юліан бачив сліди зайців і тішився.

В повітрі аж гуло від спокою. Й Юліану подобалося пити цю оману, грати в гру — в мирне життя. До весни, сказав гетьман, до весни.

На овиді чорною смугою пролягав ліс.