Повернутись до головної сторінки фанфіку: Між Уманню й Чигирином

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

Уже сутінки опустилися — сині якісь, непривітні, коли Юліан в’їхав у хутір десь між Уманню і Чигирином.

Кінь гнув шию, фиркав, і з під дужих копит вилітав мерзлий ґрунт. Сніг від руху осипався з тонких гілок, притрушував сліди собак і галок, тулилися до тинів облізлі кішки, проводжуючи мандрівника жовтими очима. Й незрозуміло було то нечиста сила яка, чи просто звірі.

– Пррр, зупинися, братику.

Юліан зістрибнув із сідла біля корчми, брякнула шабля, вдаряючись об стегно. Чоловік поправив чуб, кивнув якомусь хлопчиську:

– Потурбуйся, тільки пильним будь. Вкусити може.

Огир пирхнув, випускаючи густу пару з рота, клацнув зубами, Юліан тільки всміхнувся й легенько вдарив його по носу, пригрозив:

– Не смій.

– Добре, пане, звичайно. А Ви надовго до нас? – хлопчик потягнув коня за вуздечку, світло з вікна потрапило на молоде червоне обличчя.

– На ніч чи дві. Є тут, де перепочити?

– Авжеж! Паніматка…

Він й домовити не встиг, коли раптом почулася сварка й лайка.

– Забирайтеся геть! Скажіть йому, що ще раз прийде, прокляну! От бачить Бог, прокляну!

Юліан обернувся на галас, побачив, як відчинилися двері чепурної хатинки, як повилітали звідти свати, а за ними котився гарбуз, а такий уже рудий і великий, що не помітити було складно.

– Ого.

– То пані Мальва, – якось винувато пробурмотіло хлоп’я, – вона дуже вперта.

– Та така вже запекла, ніхто підступитися не може.

На ворота сперся чоловічок з довгими вусами, хекнув, запалюючи люльку. Подивився на хлопчиків хитрим оком.

– Нічого козаку на морозі стояти, заходь. Ти теж не барись, кінь увесь у мидлі!

Юліан уже заходив у корчму, як побачив краєчок пишної хустини, що промайнула недалеко, в заростях черемхи. То, мабуть, і була Мальва — висока, струнка, стрічки вплела у волосся.

Котився гарбуз по сходах…

Юліан смикнув плечем, зачиняючи за собою двері.

Маленька затишна кімната, де пахло їжею й питвом, тріпотіла свічка на підвіконні. Хазяїн запалив іще, запросив гостя до столу. Поставив ледь теплий бануш, плеснув горілки, та Юліан відмовився. Попросив трохи горіхів. Сидів у теплі, лущив ліску, наминав кукурудзяну кашу на вершках.

– Й часто у вас таке?

– Частенько, – хазяїн сидів поруч, цідив узвар. – Скільком вона вже відмовляла, хех. Ковалям, козакам, вельможам. Хто надто надокучливий, того перекидала на жабу чи щура. Своїми очами бачив. Але вже ж така гарна, вміла, старанна, все робить, все знає. До неї прийдеш, вона пошепоче, а коліно вже й не болить. Інколи в мене серце коле, то я ходжу. А хата така вже, рушники всюди, скрині, пахне завжди свіжим хлібом, – він примружився, цокнув язиком замріяно. – От би моя Мотря такою була, ех.

– То вона одна живе?

– Одна та не одна. Тут такі дива бувва, обійдеш хату проти сонця, й вона вже наче має не три горниці, а чотири. Інколи голоси почути можна, свічки хтось палить на горищі.

– От дивина.

– Їж, козаче, набирайся сил, ти ж до Чигирину? Далеченько.

– Так, до столиці. Що, й ніхто не боїться її?

– Мальву? А нащо її боятися? Дівчина як дівчина. Хто буде кривдити її, так увесь хутір стане на захист. Наша Мальва, чужу б не потерпіли. Вона ж не відьма яка проклятуща. Користь приносить.

– Користь, еге, – козак проковтнув холодну шкварку, промокнув рот скоринкою хліба. – Втомився я щось.

– Зараз покажу, де спати будеш.

 

Лежав собі козак на лаві, курив. Місяць світив низько, холодний і неживий. Біси всі повилазили, стукотів десь домовичок, скарбник шепотів, перераховуючи свої скрині й комори. Юліан бачив їх, бачив тіні й нечистих, що шурхотіли за вікном. Десь перелесник ходив легкою ходою.

Юліан вийшов на двір, відчинив стайні. Стояла конячка біленька, куняла. Більше нікого й не було, мабуть, мандрівники сюди нечасто заходили.

– Не сумно тобі, Кияне? Добре влаштувався? Я ось яблуко тобі приніс, горіхів трохи, – Юліан годував коня з руки, гладив його між вухами. Обурився, коли Киян клацнув зубами перед його люлькою. – Ба чого захотів. Тютюну! Коні не кадять.

Киян переступив з ноги на ногу, притулився до плеча Юліана.

– Що думаєш, вона зможе?

Киян потряс головою, махнув хвостом, і козак зітхнув.

– Це наївно, знаю. Але може?.. Хоч на красуню подивлюсь.

Козак дістав гребінь з тонкої кістки, прийнявся розчісувати гриву Кияну, збирати її в коси, потім розпускати. Дим підіймався в аж прозоре від морозу повітря, закручувався, й здавалося, що інколи вид коня змінювався, розпливався його силует.

– Піду, друже. Будуть мари, накажи їм забиратися. Нічого тут їм робити, мій сон тривожити.

Зорі на небі були такими великими, яскравими. Бігали недалеко на пагорбі три чорти, скочувалися зі схилу.

Козак димів, спершись на одвірок, перевів погляд на хату Мальви.

– Й дійсно.

На горищі хтось палив свічки.

 

Юліан якраз умивався на подвір’ї, ламаючи тоненьку скоринку криги на воді червоними від холоду руками, як Мальва проходила повз. Чорні брови, чорні очі, майже білі сухі губи, сині пальці. Вона наче з лісу повернулася, така розхристана й зморена, ноги брудні.

– Новенький… – кинула вона хрипко, зупинившись на мить. – Що ж ти тут робиш?

Юліан зненацька зашарівся, прикриваючи різко каптаном худі плечі. Витер неквапливо обличчя, збираючи думки до купи.

– Мальво?

– Авжеж. Мальва, хіба не бачиш?

Вона здійняла краї хустки, чорної, наче пір’я у воронів. На ній розквітли мальви — рожеві, білі, червоні; зелені листочки, наче дитячі долоньки.

– А ти Грицько? Марко? Може, м-м-м, Степан? Який з братів того дурня?

– Я Юліан, – спокійно відповів, пригладив великим пальцем вуса. – Хотів до тебе зайти, чув, ти шепочеш різне.

– О боже, святая матір, ані дня без вас. Ну приходь, раз надумав, – вона зробила кілька кроків вулицею, як кинула йому: – Гарбуза бачив?

– Ну.

– Навіть не сподівайся. Ні на що. В тебе рана відкрилася, до речі, не забрудни свою розкішну одежину.

– Бісова дочка, – прошипів Юліан, швидко одягаючись. Потрапив у чобіт не з першого разу, чортихнувся, затягнув пасок, прилаштувавши шаблю.

Дорога стала слизькою, козак ледь не впав, щоки аж пашіли від уважних поглядів хуторян. Хоча півні ще не співали, але вже було густо-багато.

Мальва відчинила не одразу, Юліан відчував себе справжнім дурнем, прогулюючись її ґанком. Стояли сухими палками якісь квіти, за рогом хати виднілося прибране поле, припорошене снігом. Старезна яблуня торкалася гілками до стріхи курника, мабуть, весною рясним квітом вкривалася.

Гарно було, прибрано й доглянуто.

Юліан раптом подумав, що його земля стояла закинута й нікому не потрібна вже не один десяток років.

Діти дивилися з-за тину, про щось перемовлялися, хихотіли.

– Піде з гарбузом чи ні?

– Я чула, що Мальва купили цілий віз гарбузів.

– Ото смішно буде.

– Жаба чи щур, га?

– Може, як з тим шляхтичом? У кішку? За нею ще тоді всі собаки бігли.

Мальва розчахнула двері, видихнула хмарку пари. Звела брови.

– Заходь, козаче хоробрий, – вона пустила очі попід лоба.

Юліан провів по вусам нігтем, підібрався й переступив низький поріжок. І дійсно, така хата чепурна, світла, простора, ясна. Біленька, чистенька, в рушниках, розмальована.

– Нічого не чіпай. Сідай біля вікна.

Юліан сів, прилаштувавши шаблю, запалив люльку, задимів.

– Над чим тобі пошепотіти, козаче?

– Мені казали, ти вправна.

Він закатав рукав білої сорочки, розмотав бинт, оголюючи передпліччя. Запахло одразу кров’ю й трохи гниллю.

– Ба-а-а, – Мальва покрутила його руку, роздивляючись при світлі. – Де це ти так?

– Під Уманню.

Мальва доторкнулася кінчиками пальців до рани, під її долонею спалахнуло. Юліан замружився від болю, Мальва ж тільки захихотіла.

– Сильні в них рагани, та я сильніша.

Вона надавила так, що в очах у козака позеленіло, зашепотіла щось швидко, палко, збиваючись, ковтаючи деякі звуки й літери, заблищало її чоло від поту.

Юліан бачив, як ламається світ навколо, відчував, як опускають серце кістляві пальці відьом. Він був вільним, він міг дихати.

– Тепер промивати її, пестити. Скажу, які трави втирати, буде як новенька, шкіра гладенька.

– Дякую.

– За дякую не поїси. Грошики мені дай або що ще маєш цінного-коштовного за душею.

– Заплачу більше, якщо допоможеш з другим.

Вона осміхнулась, наче знала, що він таке скаже. А може й дійсно знала.

– Ну кажи.

– Я шукаю тіло.

    Ставлення автора до критики: Позитивне