Біохімія у зоні життя

Повітряні потоки розрізали величні залізні крила літака, який, хоч в середині здавався досить великим, але на фоні блакитного неба був не більше за крихту хліба, яку зазвичай недбало змахують зі столу якогось задрипаного кафетерію. Майже всі пасажири економкласу мирно спали: хто взяв із собою дешеву надувну подушку із масмаркету, деякі натягнули на очі маску для сну, інші ж, заткнувши вуха навушниками додивлювались улюблений серіал або читали книгу, що обов’язково мала входити у перелік бестселерів «Нью-Йорк Таймс» (попередньо, дбайливо завантажені на планшет або смартфон), інші без будь-яких дивайсів просто спали або у відкриту нудьгували. За вісім годин польоту ти хоч і не знаєш імен усіх пасажирів, але вони тобі вже як рідні. Якщо вже зовсім немає куди себе діти і спати теж немає сил, то можна, з безпристрасним лицем пити сік із плодів манго та маракуї, дбайливо звафасоних у пластиковий пакет, і роздивляючись потилиці вже таких рідних людей, думати, хто та чим займається собі по життю. Такий собі психоаналіз, правда не дуже влучний. Особливо, коли не видно лице піддослідного. 
Біля вузького проходу сиділа жінка, сперши своє підборіддя на долоню. Тіло вже хоч і втомилось від постійного сидіння, від читання у зонах турбулентності – нудило (у прямому сенсі того слова), а сік із манго та маракуї не ліз у горло, все одно тікати було нікуди і ще дві години польоту треба було стерпіти якимось чином. «Полети кудись, розвійся, – говорили вони; тобі стане легше, – так само продовжували; подорожі змінюють людей і це шанс проявити себе – якби ж то…» 
Тяжко зітхнувши і, вже десятий раз за годину, вона потягнулась, що аж у хребті затріщало, да так голосно, що, мабуть, увесь літак почув. Правда всім було все одно. Широке тіло, здавалось вже приросло до синьої тканини, якою було обшите крісло. Здавалось, що ще трохи і воно перетвориться на воду і порозтікається у різні боки, а потім шумним водоспадом хлине на підлогу. «Такий кінець був би безболісним, мабуть…», - промайнуло в голову у молодої панянки і вона вичавивши із грудей тяжкий подих вилізла зі свого місця. Захотілось до вбиральні. Добре, що хоч прохід і був вузький, але навіть вона, зі своїми габаритами спокійно могла пройти, злегка задіваючи руками бильця на кріслах. 
Зробивши всі свої справи і вмившись, жінка знову відправилась до свого законного місця. Пасажири літака вже оживились. До прильоту лишилась одна година. Особливо переживаючі вже поскладали свої речі у сумки, деякі навіть натягнули куртки. 
«І куди його спішити? Всеодно всі помремо…» - Жінка байдуже оглянулась навколо і знову протиснулась на своє місце. Біля неї сиділо ще дві молоді дівчини-подруги, тому першу половину польоту Ела, а саме так звали цю добродійку, слухала їх спілкування, що включав життєвий шлях обох від першої зустрічі до даного моменту. Обидві їхали підкорювати Нью-Йорк. Дівчину з рудим волоссям та яскравими зеленими очима звали Веронікою, вона мріяла стати відомою актрисою. Іншу, яка була брюнеткою, звали Софією. Вона була перекладачем, їхала по запрошенню на роботу, і безмежно пишалась своїми здобутками. У другу Ела вірила трохи більше, ніж в першу, але обом подумки побажала вдачі. Що стосується безпосереньо Ели, а точніше Елеонори, то вона теж подумки пройшлась крізь терни свого життя. Побачене у голові викликало змішані емоції – від сумної радості до неймовірно тяжкого почуття туги. 
На борту оголосили посадку літака. У вікнах почали розглядати неймовірний краєвид міста-мрії багатьох жителів планети – Нью-Йорка. Велечині хмарочоси здавались маленькими скляними фіурками на штучному макеті, які можна було зустріти у деяких музеях. Ела дивилась прямо, у вухах скрізь зненацько насунувшу тишу дзеленчало та гомоніло. Жінка дуже не любила такі моменти. Замість радості завершення перельоту відчуття були радіально протилежними – неначе голову зараз розчавить невидимими кліщатами. Такої смерті Ела собі не бажала. Вона не любила біль.
І ось довгоочікуваний легенький поштовх і літак торкнувся асфальту аеропорту. Салон заповнився гучними аваціями. Як тільки літак зупинився, всі ринулись до виходу, бажаючи нарешті вдихнути свіжого повітря та відчути тверду землю під ногами. Дзвін у вухах пройшов так же зненацька, як і розпочався, тому Ела теж поквапилась до виходу, звільнивши прохід для Вероніки та Софії, попередньо мило попрощавшись із ними та побажавши вдачі у майбутніх звершеннях.
Щаслива, що каторгу перельотом було завершено Елеонора ватними ногами ступила на тверду землю. Не тямлячи, і буквально на автоматі, жінка пройшла паспортний контроль, отримала свій багаж і опинилась за межами аеропорту, який буквально був оточений незліченною кількістю яскраво-жовтих автомобілей з величезними фішками на дахах. Нью-Йорське таксі – таке ж легендарне, як і місто, дорогами якого воно майорить, додаючи ще більше гомону мегаполісу. Натрапивши оком на найближчий транспорт, жінка неспішно відправилась до обраної машини. Але її швидко зайняли інші пасажири, тому тяжко зітхнувши, вона направилась до іншої. Ситуація повторилась ще два рази і все ж таки, в кінці кінців вона опинилась у салоні автомобіля.
- Вулиця Блікер, сто сімдесят шість. Готель «Стоун Таун», - не дуже гарною англійською мовила жінка. У відповідь водій коротко кивнув та рушив.
 Час навколо Ели завмер, вона з цікавістю розглядала живі вулиці, якими снували люди та машини, а з асвальту величезними брилами виростали бетонні сірі та блакитні скляні будівлі. Звідусіль на паперових та електроних плакатах різними кольорами майоріла реклама. Тепер жінка зрозуміла, чому це місто часто називали кам’яними джунглями. Тут дуже легко було заблукати. 
- Кінцева зупинка, - промовив водій, відірвавши жінку від своїх думок. До неї не одразу дійшов сенс сказаного на чужій мові, тому водій стримано повторив, що вони вже дістались до пункту призначення. Туристи – що з них взяти.
- Оу, - заметушилась мандрівниця, - дістаючи із гаманця гроші, - решта не потрібна!
Жінка швидко, наскільки для неї можливо, вийшла з машини і дочекалась поки водій відась із багажника її валізу, яка до речі, була яскраво-рожевою у зелений горошок. Смак у неї був дещо специфічний. Загалом жінка виглядала прозаїчно для такого великого міста. В неї було світле пряме подовжене каре до плечей, яке закривало шию із величезним червоним рубцем позаду. Жінка мала глибоко посажені сірі очі, які нагадували непроглядний туман, що восені неначе ковдра вкутує холодну землю. Навіть коли вона посміхалась, вони лишались печальними. Шкіра була хворобливо-блідою, ніби прозорою.  Елеонора була, як то кажуть, жінкою з пишними формами і м’якими лініями. Вдягнута білявка була просто: світлі кросівки, блакитні джинси та дещо темніший джемпер із вкороченим рукавом.  
Вже було дещо прохолодно, не дивлячись, що йшов лише другий тиждень вересня. Вітер, те й діло, зривався, а потім вщухав через кілька секунд. Лисття на деревах все ще було яскраво-зелене. Елеонора озирнулась навколо, знайомлячись із вулецею де має проживати найближчим часом. На ній було доволі спокійно, якщо словом «спокійно» можливо описати не перестаючий жити ні в день, ні вночі Нью-Йорк. Готель, куди мала заселитись жінка, знаходивсі на розі кварталу у старій будівлі, виконаній у стилі раннього модерну. Взагалі на цій вулиці було намішано багато різних архітектурних стилей, що не могло не дивувати. Особливо привертала увагу чотириповерхова будівля напроти готелю з цікавою масандрою зеленого кольору, що мала в центі величезне випукле кругле вікно з хитромудрим малюнком віддалено нагадуючи око. Сама будівля була цегляною із білою лиштвою навколо вікон та на кутах.
Схаменувшись, Елеонора відірвалась від споглядання вулиці і зайшла в готель. На рецепшені знаходився молодий чоловік її віку, який привітливо посміхнувшись привітався із гостею.
- Чим я можу вам допомогти? - Поцікавився працівник готелю.
- Вітаю. Я бронювала номер на ім’я Елеонори Хейл.
- Так, є бронювання. Оплата карткою чи готівкою.
- Карткою.
Після сплати послуг, чоловік віддав жінці ключі, сказавши, що їй потрібно піднятись на четвертий поверх у сорок четвертий номер. Білявка подякувала і потягнула свою валізу до ліфту. Зараз всі її мрії стосувались теплого душу, чистої одежі та прогулянки до найближчої піцерії або фаст-фуду. Душа жадала папероні! Чи справжнього американського бургера все ж таки? Жінка вирішила, що доля сама вирішить якою буде її вечеря.
Кімната була доволі просторою, як для однієї людини. Стіни номеру пофарбовані у фісташковий колір, меблі ж були яскраво-білі і де-інде у інтер’єрі дизайнер акцентував увагу рожевими деталями. У стіни знаходилась простора шафа, в яку Ела швидко запхнула речі з валізи, лишивши лише те, що збиралась вдягти. В центрі кімнати стояло велике двуспальне ліжко з тумбачками з обох боків. Над якими були прикріплені бра у вигляді світло-рожевих кованих квітів. Такою самою була і люстра. Також у кімнаті був невеличкий туалетний столик із м’яким рожевим пуфом і такого ж кольору м’який овальний коврик. Великим плюсом кімнати було й те, що вона мала вихід на власний невеличкий балкон зі скляним столиком та двума стільцями. Жінка встигла нафантазувати собі затишний самотній вечір з бокалом білого вина у поєднанні з декількома видами сирів та винограду.  
Далі Хейл пройшла до ванної кімнати. Прийняти душ здавалось їй найбільшим задоволенням у світі, тому нікуди непоспішаючи вона доволі довго стояла під потоками теплої води, насолоджуючись цим моментом. Але все хороше колись закінчується і тому, через пів години голодний шлунок змусив її все ж таки піти вдягнутись та відправитись на пошуки поживи. Перед виходом жінка вдягла довгу сатинову спідницю жовтого кольору та синій кашеміровий светр, доповнивши свій образ бежевими туфлями на невисоких підборах, клатчем та напівпрозорою хустиною, якою недбало обгорнула шию.
Скориставшись навігатором блондинка швидко знайшла найближчий заклад і це була не піцерія, і не бургерна. За десять хвилин від готелю знаходився невеличкий ресторан із французькою кухнею «Пер Се». Незволікаючи і хвилини, завжди повільна Ела доволі бадьорим кроком взяла курс на обраний ресторан. Було біля трьох годин дня і вулиці ще лишались доволі безлюдними. Обравши столик на невеличкій терасі десятиповерхівки, жінка замовила салат із руколою, виноградних равликів та червоне напівсухе вино. Непоспішаючі, жінка насолоджувалась моментом. Але з кожним шматочком її настрій почав стрімко падати. Було дійсно смачно і гарно, до того ж вона знаходилась у прекрасному та колоритному мегаполісі, але… Було велике але, що розривало її душу кожного разу, як вона згадувала події трирічної давнини. У ці хвилини всі смаки зникали, звуки віддалялись кудись і перетворювались на глухий шепіт, руки ціпиніли, а тіло пробирало тремтіння, дихання причащалось, сердце то завмирало, то починало відстукувати навіженний ритм.
Хейл спокійно відклала прибори і глибоко вдихнула прохолодне повітря. Не жити їй більше щасливо на цій землій, але життя коротке, тому скоро мине усе, включаючи цей нестерпний біль. Тепер вона виглядала похмуро і була схожа на велику чорну хмару. Щоб відволіктись від темних спогадів Ела почала роздивлятись все навколо, концентруючись на деталях. Так вона поверталась у реальність, так знову з’являлись звуки міста навколо, запахи кави та булочок із пекарні попереднього поверху, смак сухого напівсолодкого.
Зробивши черговий ковток, Хейл звернула увагу на столик, який знаходився навпроти неї. за ним сиділо двоє чоловіків – один у плащі, був повернутий спиною до неї, тому вона не могла його роздивитись. Інший, круглолиций чолов’яга азіацікої зовнішності теж був вдягнутий у незвичне вбрання коричнево-золотого тону. «Це ж Нью-Йорк, він такий різноперий», - промайнуло в голові блондинки і вона згадавши, що дико зголодніла повернулась до свого обіду.
Несподівано десь поряд пролунав гучний гуркіт, та такий, що Хейл впала зі стільця, заляпавши своє вбрання вином.
- Дідько! – Вилаялась жінка, підводячись та згадуючи, що за кашеміровий светр відвалила значну кількість коштів.
- Що це? – Підвівся чоловік азіатської зовнішності, розвернувши голову у сторону джерела звуку. Його співрозмовник продовжував спокійно орудувати ножем і з усміхом мовив:
- Ти ж в нас верховний чаклун, ти й перевіряй.
- Тебе це теж стосується, - незадоволоно поглянув на товариша той, котрого назвали верховним чаклуном.
- Твоя правда, - другий чоловік теж підвівся і повернув голову. У ньому Ела одразу впізнала відомого у всьому світі одного із месників – Доктора Стренджа. Навіть в неї вдома про нього чули і дуже шанували, як великого героя.
Знову пролунав вибух, але вже поряд із нею самою. Голова у цю ж секунду перестала усвідомлювати навколишню реальність під ногами зникла опора і вона в секунду полетіла вниз із тераси, перекинувшись через зруйновану огорожу. 
Перше, що промайнуло в неї в голові – зовсім незвична лумка для пересічної людини: «Нарешті. Мені не прийшлось це робити самій. Помру. У такому гарному місті». Жінка летіла, розкинувши руки. Неначе птах, зустрічаючи свій кінець у справжній свободі. Вона летіла… Летіла… І знову летіла…
«Щось тут не так», - схаменулась Ела, - «я вже десять разів мала розбитись». Білявка розплющила очі, світ навколо неї був інший. Та ж сама вулиця, але схожа на розбите скло, яке постійно змінювало свій вигляд. А вона все летіла і летіла, неначе у безну.
- Якщо це той світ, то мені не дуже подобається, - Хейл склала руки на грудях з нетерпінням чекаючи кінця цього польоту. Страху не було, тільки досада. Все ж таки її щось підказувало, що сьогодні вона не отримає бажаного і тепер її пухке тіло тіліпається у якомусь незрозумілому просторі. 
- Я зараз вам допоможу! – Почувся голос неподалік. Жінка повернула голову у сторону джерела звуку, - не хвилюйтесь.
- Можете не поспішати, - фиркнула Ела споглядаючи дивну картину. Нещодавно побачені нею у ресторані чоловіки вели бій із якоюсь незрозумілою тварюкою, схожою на величезного двуголового головастика з крилами. Істота була зеленого кольору із яскравою, переливаючоюсь жовтим на світлі, лускою. В однієї голови були вееличезні чорні очі, а у другої – червоні. Тулуб почвари плавно переходив у хвіст із перетинчастими напівпрозорими плавцями на самому кінчику. Крила теж були схожі на хвіст, але величезні і розмашисті.
«Це точно сон», - вирішила Ела, «Знову багато працювала, тому і сниться таке божевілля». Але один із багатьох шматочків розбитого простору, в який врізалась потвора, відколовся, боляче задівши плече Хейл, від чого та голосно скрикнула та зрозуміла, що всі події реальні. Чоловік у яскравому плащі швидко відпрянув від згораючого тіла чудовиська і підлетів до жінки, підхоплюючи її на руки.
- Агов! Ти жива!?
- Не треба було мене рятувати, - на автоматі відповіла Хейл підвівши очі до свого рятівника. Справжній Доктор Стрендж тримав її на руках. Це було захопливо звичайно, але він завадив її природній кінчині. Наскільки можна важати гибиль від величезного двуголового крилатого головастика природнім процессом. Але хрест би на могилі поставили. Не самовбивця, а невинно убієнна! 
- Вона головою вдарились, - безапеляційно зазначив Стрендж.
- Вам мабуть зле, треба в лікарню – біля Стренджа з’явився його товариш.
- Вам не важко? – Хейл здавалось несе маячню, але вона дійсно переживала за хребет свого рятівника.
- Точно в лікарню, - кивнув чаклун. 
- Та ні, я сама лікар, - замахала здоровою рукою Хейл, - хоча не зовсім лікар, а біолог. Та в мене є докторський ступінь! 
Чоловіки переглянулись.
- Вибачте, я несу якусь маячню, - зам’ялась жінка.
- Ви, мабуть шоковані, - відповів месник і збентежено поглянув на поранення. Воно покрилось яскраво блакитним вогнем. Ела скривилась.
- Що це? – Запитав азіат, відсахнувшись.
- Знаєш, Вонг, мабуть краще до нас її, а не в лікарню.
- Згоден.
- Куди це до Вас? – Схаменулась жінка і хотіла було вирватись, але тепер все тіло дико занило, а в очах потемніло.
Останнє, що вона почула, це були слова «Ви палаєте!». І все навколо зникло.
 

Полум’я на рані незнайомки швидко розрослось і охопило не тільки її тіло, а й усього Доктора Стренджа. Але чоловік не відпустив жінку. Вонг, виставивши руки вперед хотів нейтралізувати вогонь, але Стівен зупинив його.

- Почекай.

- Що це?

- Воно не вбиває. Дивись, - герой кивнув у сторону рани дівчини. Вона повністю затягнулась. Але що найцікавіше, то його рани теж зникли.

- Яка незвичайна цілюща сила, - хмикнув Верховний чаклун.

- Її треба віднести до Санктум Санкторуму.

- Невже відьма? – Занепокоївся Вонг.

- Ні, я не відчуваю у ній нічого відьомського, але і від чарівників у ній нечого немає.

- Тоді хто вона?

- Я не знаю. Але це чудовисько точно прийшло по неї.

Вонг хмуро поглянув на незнайомку. І мовчки підняв руки, описавши в повітрі коло. Простір у цьому місці заіскрився немов хтось намагався за допомогою кресала добути вогонь і в ту саму мить перед чарівниками зявився ідеально круглий прохід, окреслений яскраво-жовтими та помаранчевими іскрами, що розлітались у різні сторони та одразу згасали. Чоловіки пройшли кріз нього та опинились у головній обителі чарів Нью-Йорка, хранителем якої був Доктор Стівен Стрендж – Санктум Санкторумі.

Герой поклав гостю на широку темно-бордову софу біля низького, але доволі масивного чайного столика, який було зроблено із широкого дубового зрізу та покрито прозорим лаком. Плащ, за допомогою якого чародій міг літати тут же зажив своїм життям, самостійно злетів із плеч свого володаря і підлетів до дзеркала. Артефакт, немов жива людина, почав крутитись біля старовинного верцадла ніби розглядаючи себе. Тут навіть обидва чаклуни здивувались, але не від поведінки предмету гардеробу, а від змін у його вигляді. У минулій битві Багряна відьма лишила у ньому величезну дірку, яку за допомогою підручних засобів Стренджу синьою матерією залатала його подруга Крістін, точніше Крістін із паралельного Всесвіту. Але тепер левітаційний плащ був як новенький без будь-яких слідів минулих битв, навіть застібки біля вороту стали яскравішими. Раніше в нього руки не доходили віднести артефакт до свого учня Фестера, який мав родовий дар – виготовляти та лагодити магічні речі. Вонг ще раз виразно подивився на жінку гадаючи «хто ж вона така і звідки в неї ця сила, а головне – чому вона не відбивалась від монстра та поводила себе якось дивно». Ті самі питання можна було побачити і в очах Доктора Стренджа, який втомлено сів у крісло напроти дивану, який тепер займала білявка. Вона мирно спала, згорнувшись калачиком, підіпхавши під себе ноги.

- Що ж, - порушив давлячу тишу азіат, - я маю повернутись до Камар-Таджу. Бо якщо ти не забув, то завтра тобі має знову повернутись титул Верховного чаклуна. Ми довго відкладали цю подію.

- Були причини, - колишній нейрохерург безініціативно знизав плечима.

- Так, випадок з Амерекою та Вандою, підкосив Камар-Тадж. Нам потрібний справжній лідер, такий як ти.

- Друже, але ти гарно справлявся з цими обов’язками, - усміхнувся Стівен, повертаючи голову у сторону співбесідника.

- Лише тому, що ти застряг у пустоті через Таноса на п’ять років. Хтось мав приглянути за нашим домом.

- Вірно, - коротко кивнув чародій, - здається, що це було вчора. Пройшло багато часу.

- Але тепер є нові проблеми, їх потрібно вирішувати. Тому я повертаюсь назад до Камар-Таджу, щоб підготуватись до завтрішнього дня. Що будеш робити із нею? – Нинішній Верховний чаклун багатозначно подивився на нову «проблему».

- Спочатку дочекаюсь коли вона прокинеться, а там буде зрозуміло хто вона – друг чи ворог, - мудро зауважив Стрендж. На що азіат коротко кивнув і начаклувавши портал, зник. Через декілька секунд яскраве коло зникло, розсипавшись на тисячи іскор.

Стівен лишився один на один зі своїми думками. Плащ, будучи у доброму гуморі через своє відновлення, полетів кудись на інший поверх, а його хазяїн невзначай знову поглянув на софу. Тепер він міг детально роздивитись особу, яка доволі несподіванно з’явилась у їхньому житті. Хоча до подібних подій він вже звик, тому мало чому дивувася. Чаклун давно вже не бачив на стільки простих зовні людей. До початку його магічної діяльності він був учасником в основному світських заходів, під стать яких обрав чарівну Крістін, в яку вже потім до безпам’ятства закохався. Лікарка була доброю, красивою і розумною, але в кінці кінців обрала буденне щасливе життя поряд із іншим. Він її добре розумів. В команді месників всі герої теж були як на підбір, так як мали бути у гарній формі, щоб рятувати світ, нести в нього справедливість та закон. В Камар-Таджі майстри та учні були загартовані не тільки фізичними тренуваннями, але й медитаціями. Вони мали бути не лише міцними ззовні, але й наповнені сильним духом та піднесенною душею. Чарівники повинні вміти тримати в узді своїх демонів, не відвертаючи сердця від світла. Яке хоч було яскравим, але боляче різало очі тих, хто не був готовий до його сили. Темна сторона, в свою чергу, була іншою – спочатку здавалась м’якою, в неї хотілось занирнути немов у теплу ковдру, втектікаючи від усіх проблем, але опинившись у ній, та починала душити, проникати в середину, руйнуючи все їство і міняючи людину. Не багатьом вдалось повернутись із тієї моторошної сторони. Багато хто зроставсь із мороком, який губив їх слабкі душі. Не багатьом вдавалось підкорити ці сили користуватись ними на благо людства і безкрайнього Всесвіту вцілому. Один із таких людей був сам Стрендж, але великий чаклун приймав це як данність, всіма силами відсахуючись від гордині, яка і була головним демоном його бунтівної душі, а іноді і головною силою.

Від думок чоловіка відволікла жінка, що солодко потягнулась, розплющила очі та прийняла вертикальне положення. Вона з цікавістю та деяким острахом озирнулась навколо, поки очима не натрапила на свого рятівника.

- Доктор Стівен Стредж, - мовив чоловік, опереджаючи питання незнайомки, що застигло на її устах.

- Дуже приємно, - протягнула жінка своєю рідною мовою, забувши від шоку, що вона в іншій країні, - Елеонора Хейл.

Але тут же схаменулась і почала перекладати все англійською.

- Не варто, - зупинив її Стрендж, - в мене було достатньо часу, щоб вивчити всі мови нашої планети.

- Це добре, - кивнула жінка, слабо посміхнувшись.

- Звідки ви?

- Я з України.

- У вас досить незвичне прізвище, як для слов’янки.

- Мій дідусь родом з Англії, - пояснила білявка.

- Зрозуміло. Чому на вас полювало те чудовисько? – Різко змінив тему чаклун.

- А мені звідки знати? - Знизала плечима Ела. За весь діалог вона вперше подивилась в очі своєму рятівнику, але тут же боязко їх відвела, видавивши із себе посмішку - я сьогодні тільки приїхала у Нью-Йорк. Можливо воно мене з кимось переплутало? Я звичайна людина.

- Звичайна людина, що має цілющу силу? – З іронією промовив Стівен, криво усміхнувшись.

- То ви щось плутаєте, містере Стрендж…

- Доктор Стрендж, - одразу перебив її чоловік, виправляючи.

- Так-так, Докторе Стрендж, я перепрошую. Я звичайна людина, доктор біологічних наук. Приїхала сюди на відпочинок і влаштуватись на роботу. Для мене те, що ви говорите – це зовсім інший світ, і якби я не знала про подвиги Месників, то взагалі б вважале це все дурницями.

- Ваше тіло горіло вогнем, який мало того, що перекинувся і на мене, але ще й зцілив, - спокійно, але не приховуючи їдкого сарказму, відповів чаклун, - вам це не здається дивним, міс Хейл?

- Можна просто Ела…

- Просто Ела.

- Без просто, - фиркнула жінка, не розуміючи, що від неї хочуть.

Це трохи насмішило Стівена, який всміхнувся самим краєм рота. Все ж таки перспектива нянчитись із новою проблемою, яка не вміє користуватись силами, та й ще й відсахується від них, його пригнічувала. Це вже був не перший раз. Та й сам він колись не вірив у магію. Але з іншого боку поведінка нової знайомої була дивною. Вона вела себе доволі спокійно, навіть апатично. Інший би в цій ситуації був переляканим, а вона була схожа більше на людину, що потерпіла невдачу і взагалі здавалось, що така визначна подія, як перший напад монстра не дуже заділа її душу.

- Що то за тварина була? – Поцікавилась нарешті жінка, - мені як біологу цікаві інші форми життя.

- То був демон із темного виміру.

- Вони живуть колоніями чи по-одинці? – Вже жвавіше почала розпитувати жінка, - чим живляться? Як розмножуються?

Брова чаклуна злегка змістилась у верх.

- Вас тільки це цікавить?

- Ну… - протягнула Ела переминаючись на софі, - ще ареал проживання…

- Серйозно?

- Так, - із різко з’явившимся близком у очах, підхопилась Хейл. Нагадавши і самому Стренджу, як колись і його очі так горіли за улюбленою роботою.

- Цей світ набагато ширше, ніж Вам здається…

- І його весь хочеться пізнати! - Жінку як підмінили.

- Навряд чи це можливо, - скептично зауважив Стрендж.

- Але ж Ви багато знаєто і про інші світи, про інші форми життя, це неймовірно!

- І світ я вже сприймаю не так як ви, - зауважив чаклун. Жінка різко замовка, знову сідаючи на софу.

- Вибачте.

- Не варто. Але все ж таки ми відійшли від основної теми. Ви точно не знаєте чому на вас напав демон.

- Це був демон?

- Так.

- Ні, на жаль, я дійсно не знаю.

- Я не бачу у вас ні чаклунського, ні відьомського дару. Ваша аура така ж сама, як і у інших.

- Ви що, ауру бачете? - Недовірливо покосилась блондинка на нового знайомого. Стрендж проїгнорував це питання, лише стомлено потер очі і продовжив:

- При цьому якась сила у вас точно є. Треба зрозуміти що це за сила і чому вона потрібна демонам. Бо іншої причини нападати на вас я не бачу.

- Це точно. Кому я потрібна, - махнула рукою жінка, - в будь-якому разі дякую за допомогу. Але мені завтра ще треба на нову роботу йти, треба підготуватись.

- Ви серйозно зараз про це думаєте? Ви божевільна?

- Саме так, - посміхнулась білявка, знову зазираючі в очі чарівнику. Їх погляди зустрілись. Тепер вона могла краще роздивитись його лице – з гострими, красивими рисами. Чоловік мав дійсно магічні очі – зеленого кольору і, не дивлячись на його дещо зверхню поведінку, в них вирував яскравий та нестримний вогонь. Зовсім інші очі ніж у Ели. Все в ньому було елегантне – від прямого аристократичного носу до аккуратно підстриженої чорної борідки. Навіть сивина на його волоссі лягала прямою білою лінією навколо потилиці.

- Вам дуже пощастило, що я не лишаю людей у біді.

- Насправді все навпаки.

- Смішно. Ви думаєте інакше?

- На справді, я навіть не знаю, що думати, - жінка підвелась, - а що ви думаєте?

- В будь-якому разі ви в небезпеці, і якщо будете десь далеко, то можете загинути, - вже більш серйозно промовив месник.

- Це не найгірша новина за сьогодні, - Ела знову натягла посмішку на обличчя, перетворючи його на маску. Ця дурнувата звичка завжди переслідувала її. Жінка посміхалась у всіх можливих ситуація, навіть коли це недоречно, навіть на похоронах.

- А яка ж найгірша була?

- Коли повідомили про спізненя літака і прийшлось ще цілу годину вештатись по аеропорту.

Маг посміхнувся. Він любив чорний гумор.

- У будь-якому разі дякую, вам, Докторе Стрендже, за допомогу. Зробіть ще одну ласку і підкажіть яка це вулиця? Я замовлю собі таксі.

Дивом вона ніде не посіяла свій клатч, так як вдягла його нахрест і він не злетів з неї під час польоту і досі знаходився в неї.

- Блікер-стріт, сто сімдесят сім, - монотонно відповів чоловік.

- Прекрасно, навіть таксі не треба, - жінка схилила голову набік, - мій готель навпроти. Ви точно почуєте, якщо щось станеться.

- Я дуже міцно сплю, міс Хейл.

- Здоровий сон – це добре, - знову посміхнулась жінка, - ще раз дякую Вам.

Стрендж лише коротко кивнув і вказав рукою на вхідні двері. Жінка була дійсно дивною. Йому навіть трошки стало ціково, що буде далі.

- Всього найкрощого, Ела.

- І Вам, Докторе Стрендже.

Жінка поспіхом висковзнула за двері, лишивши героя на самоті зі своїми думками. Чоловік ще довго дивився скрізь двері, в яких зникла божевільна доктор біологічних наук Елеонора Хейл. Хоча його дивакуватість все ще була попереду її дивоглядності.

Рівно о п’ятій ранку телефон Ели почав надривно дзилинчати, змушуючи свою власницю розтулити заспані очі, підкреслені набухшими синюватими напівколами. Цієї ночі вона довго не могла заснути. Все ж таки перший день у Нью-Йорку виявився занадто насиченим різноманітними подіями: переліт, напад демона, якась цілюща сила в її тілі, знайомство зі справжнім чаклуном. А сьогодні вона вже була записана на співбесіду у всесвітньовідому компанію, яку заснував ще один месник, що героїчно загинув, рятуючи світ – Тоні Старк.

Жінка б зараз віддала усе, щоб ще пів години полежати у м’якому теплому ліжку. У своїй вдачі щодо співбесіди вона не дуже була впевнена, тому всерйоз думала прогуляти її. Але будильник знову відгукнувся, наче відмовляючи Хейл від необдуманого рішення про яке вона буде потім все життя шкодувати. Як не як – наука це її пристрасть і єдине, що тримає її у цьому бентежному Всесвіті.

Всівшись на край ліжка, білявка зазирнула у вікно. Ранок виявився доволі туманним та темним. Око мимоволі зачипилося за будівлю навпроти, де жив чаклун. Здавалось, що споруда була темним міражем на фоні димчатих хмар-примар, яка ось-ось щезне як нічний сон, сховавшись десь далеко у підсвідомості.

Від думок жінку знову відволік будильник, і вона підхопившись пішла до ванної кімнати. Там, як завжди, пів години прокидалась під потоками гарячої води, уявлячи собі що стоїть десь в полі під дощем і навколо ні дущі. Після жінка досить швидко завершила всі інші збори. Вона вдяглась для співбесіди у класичний темно-синій костюм. Макіяж Ела не любила робити, тому вирішила, що нехай Світ, зокрема рекрутер Старк Індастріс приймає її такою, якою вона є.

Будильник, який жінка ставила собі на всі випадки життя, щоб нічого не забути, знову протяжно запищав, сповіщаючи про те, що вже час виходити з номеру аби встигнути щось перекусити дорогою до компанії.

Закинувши по дорозі у шлунок якогось сендвіча із найближчого фаст-фуду, Хейл пішла підкорювати місцеве метро, що було набагато страшнішим випробовуванням ніж учорашній монстр. Від давки в час пік навряд чи її хтось врятує, а хотілось би.

Протіліпавшись у набитому вагоні, немов маленька сардинка в бескінечному океанні життя, жінка таки виплила на вулицю. Прим’ятий піджак та скуйовдженне волосся – все, що лишила після себе ця дика поїздка, особливо враховуючи, що у підземеллях вона рискала години дві, бо як і властиво туристці, Ела загубилась.

- Треба було на таксі добиратись. Зекономила на свою голову, - невдоволено бурчала українка, згадуючи таке дорого серцю київське метро. Просте і рідне. Всього на всього три гілки і ніяких проблем.

Пройшовши декілька кварталів вниз, білявка звернула в ліво, потім ще раз і опинилась перед височенним скляним хмарочосом, який виділявся навіть у багатому подібними будівлями районі, своєю величчю та незвичністю форм.

Ця башня була відбудовою попередньої, яку відновила місіс Старк після героїчної загибелі чоловіка. Майже точна копія теж була схожа на округлий трикутник із вертолітною площадкою на даху. Єдине, що скло цієї будівлі було більш зеленкуватим, ніж у її оригінальної попередниці.

Ела не стала довго роздумувати і впевненим кроком рушила прямо до обітелі роботодавця-мрії всіх сучасних вчених.

Всередині споруда була ще незвичайнішою, вся зверху до низу набита всілякими високотехнологічними штуками: починаючи від робота-адміністратора на рецепшені до ліфту, який може приємним жіночим голосом порадити куди потрібно їхати, при цьому рухаючись не лише стандартно «вверх-вниз», але й пересуваючись уздовж поверху.

Якби не притаманна Хейл апатичність і втома від вчорашнього дня, що так невчасно вирішила про себе нагадати, то вона, мабуть би і рота роззявила. Правда вона себе на силу стримала в цьому не дуже пристойному дійстві, коли на одному з поверхів до кабінки зайшов Галк. Такий собі кремезний чолов’яга із зеленою шкірою.

- Сто перший поверх. Відділ рекрутингу, - приємний жіночий голос відволік Елу від роздумів, вона на силу відірвалась від споглядання фешин-луку одного з найсильніших та найгеніальніших героїв. Її підкорили його брунатні штани, що тримались на широких плечах за допомогою веселих смугастих підтяжок. Він, до речі, вийшов разом із нею.

Чоловік, враховуючи ширину його кроку, швидко зникнув у довгому коридорі, кудись звернувши. Жінка, оговтавшись від здивування (чомусь вчорашні події її не так зачепили) зиркнула на свій годинник. До співбесіди лишалось ще десять хвилин, тому вона попленталась вперед, шукаючи потрібний кабінет.

Як тільки вона опинилась поряд із потрібними дверима, все той самий жіночий голос повідомив, що її чекають в кабінеті під номером сто сімдесят вісім. Трохи захвилювавшись, Ела нервово сковтнула ком, який ніби застряг у горлі, заважаючи вільно дихати. Все ж таки – це робота її мрії, не можна впустити такий неймовірний шанс.

- Доброго дня, - спокійно привіталась Елеонора, зайшовши до великого світлого кабінету зі скляними понарамними вікнами за якими відкривався неймовірний вид на, осяяний сонцем, Нью-Йорк.

- Доброго дня, міс Хейл, - відповіли їй одразу два голоси. Один належав жінці середніх років, інший – нікому іншому, як Галку.

- Прошу, – суворого вигляду жінка кивнула в сторону стільця, навпроти її стола. Ела мовчки присіла на самий краєчок, скромно стиснувши сумку на колінах. Жінка те й діло кидала короткі погляди то на героя, то на рекрутера компанії Старк Індастріс. Остання щось уважно переглядала на своєму планшеті.

- Не погані результати, - відгукнувся Галк, заглядаючи через плече.

- Так. Але треба провести співбесіду, - кивнула жінка.

- Мене звати Брюс Бенер, - представився, і так відомий на весь світ, герой.

- Дуже приємно, містер Бенр, - шанобливо, злегка кивнув головою, мовила блондинка.

- Скарлет Стоун, - коротко повідомила своє ім’я жінка, весь вигляд якої буквально кричав про її практичність та діловитість. Навіть одежа сиділа точно до міліметра, підкреслюючи тонкий стан, - а ви, я так розумію, Елеонора Хейл.

- Так.

- Ви доктор біологічних наук, вірно?

- Так, - знову коротко кивнула жінка.

- Ви займаєтесь генетичними дослідженнями у медичній біології?

- Так, - Ела собі почала нагадувати папугу, але боялась сказати щось лишнє через свою не дуже гарну англійську.

- Ви змогли пройти наш спеціальний тест, щоб потрапити на співбесіду… - рекрутерка ще щось хотіла додати, але її перебив Брюс.

- Результати вашого тестування на рівень інтелектуального розвитку вражають, - на дні його темних очей можна було помітити зацікавленість на межі з прихованим безумством, яка притаманна лише науковцям, помішаних на своїх дослідженнях, - сто вісімдесят. Це навіть кращі результати ніж у Атома (є такий герой із Мервел у коміксах).

- Дякую, - жінка почервоніла, але на справді груди розпирала гордість. Її здобутки на теренах науки, то мабуть, єдине що вона в собі любила і чим пишалась. Це трепетне відношення до всього нового і бажання пізнати світ передалось їй від батька.

- Але результати з лінгвіститучного тесту не найкращі, - рекрутерка вернула Елу назад на Землю, заставляючи нервувати. Скарлет машинально поправила чорну прядку, яка посміла вибитись із її строгої зачіски.

- Начхати, - відсахнувся Галк від колеги, - головне ідеї про які написала міс Хейл. Мені особливо сподобались ваші думки щодо клонування та схрещування організмів. Ви навіть спроєктували варіанти схрещування між відомими нам, неземними формами життя. При чому, як на мене, досить точно теоретично описали можливі результати їхньої взаємодії із нашими бактеріями. Це вельми перспективні дослідження.

- Так, - посміхнулась Елеонора, - але на практиці провести їх буде коштувати дуже дорого.

- В нашій компанії цінують такі таланти як ви, тому фінансове питання не буде проблемою.

- Містере Бенере, - осадила героя Скарлет, - рішення про прийняття на посади вчених у нашій компанії оговорюються на загальних зборах керівництва.

- В яке я теж входжу, - зауважив одразу герой, перегравши Стоун, губи якої в ту саму мить склались у тонку лінію, показуючи її зіпсований настрій. Правда Брюс навіть не звернув на це уваги.

- Ем… - тільки і видавила з себе Хейл.

- Не хвилюйтесь, - Брюс підвівся у весь свій ісполинський зріст, - я як раз набираю собі команду для серйозних біокосмологічних досліджень. Такі перспективні люди, як ви, міс Хейл мені дуже потрібні.

- Дякую, містере Бенере, - жінка на силу стрималась аби не почати плигати від щастя прямо в кабінеті.

- Ще ваш тест на психоемоційний стан мені не подобається, - знову встрягнула в розмову рекрутерка.

- Що саме вас не влаштовує? – Після слів Бенера вона стала трохи сміливішою.

- Він занад-то ідеальний.

«Дідько», - виялась про себе блондинка, згадуючи свій завжди заважючий роботі перфекціонізм. Так як замість правди вона просто писала правильні відповіді аби її взяли на роботу. Було зрозуміло, що існує ймовірність в якій роботодавець навряд чи захоче зв’язуватись із депресивною особою, яка має суїциїдальні нахили.

- Де ти бачила хоч одного врівноваженого вченого? - Закатив очі Бенер. Його слова дуже виручили Хейл, тому що Стоун переключилась знову на геніального фізика-ядерника, сверлячи того невдоволеним поглядом.

- Як знаєш. Це тобі команду набирають, не мені, - вона знизала плечима, - ще щось хочеш дізнатись у міс Хейл?

- Ні, - чоловік взяв планшет із рук своєї колеги, - її дослідницька робота мені сказала вже все, що потрібно.

- Ви іноземка, тому, якщо на засновницьких зборах затвердять вашу кандидатуру, то документи будуть оформлювати дещо довше ніж зазвичай. За потреби надаємо житло нашим співробітникам. Заробітна плата оговорюється із керівником відділу у який ви потрапите, - діловим тоном зазначила Скарлет, - ми вам зателефонуємо на наступному тижні і повідомимо про наше рішення.

- Дякую, - кивнула Хейл, підводячись зі стільця до якого наче прилипла, - була рада познайомитись із вами, міс Стоун та містер Бенер.

- Навзаєм, - махнув великою зеленою рукою чоловік. Скарлет лиш стримано кивнула.

Елеонора поспішила зникнути з кабінету, бо коліна зрадницьки дрижали і здавалось, що вона ось-ось впаде.

Жінка і не пам’ятала, як на ватних ногах вийшла з хмарочосу. Все ж таки не кожного дня твої дослідження нахвалює такий неймовірний вчений як Брюс Бенер. «Це крутіше навіть ніж чари Доктора Стренджа», - промайнуло в голові українки. Вчорашня зустріч все більше здавалася сном.  

Знову відчувши на собі радощі поїздки в ньюйорському метрополітені, жінка врешті-решт доковиляла до свого скромного готелю на вулиці Блікер. Був вже обід. Тому швидко перевдягнувшись у зручну одежу, Хейл знову випливла на вулицю. Все ж таки, не дивлячись на втому, їй хотілось обійти околицю. До того ж її не полишала ідея про приємний вечір у компанії самої себе із келихом вина на меленькому, затишному балкончику. Для цього потрібно було навідатися до супермаркету.

Спочатку жінка думала відвідати Центральний парк Нью-Йорку, але коли побачила, що навіть на машині до нього добиратись аж три години, то різко перехотіла. Поряд теж знайшовся невеличкий парк, досить чистий з велечезною кількістю лавочок, зеленим газончиком та красивим фонтаном, який обліпили голуби. Навпроти нього вона і плюхнулась на єдину вільну лавочку. Співбесіда пройшла доволі не погано, тому сьогодні Елеонорі не дуже хотілося вмирати. Вона навіть не думала про те, щоб кинутись під потяг у підземці. В Києві подібні думки відвідували її світлу голову регулярно. Тепер же можливе щастя у вигляді співробітництва із Галком, її настільки хвилювало, що ноги те й діло злегка подригували, не знаходячи собі міся.

- Перепрошую, біля вас вільно? – Від думок жінку відірвав приємний голос молодого хлопця років сімнадцяти.

- Так, звичайно, - жінка посміхнулась, лице мимоволі перетворилось на маску. Хлопець навіть злегка відсахнувся. Але швидко прийшовши до тями всівся поряд.

- Ви нетутешня? – Почав розмову доволі симпатичний молодик.

- Мабуть це видно за кілометр, - хіхікнула Хейл, яка тепер знову стала милою пухкою жінку. З нею, незнаючи її примар, навіть хотілось спілкуватись через оманливу м’яку зовнішність.

- Трохи є…

- У вас щось сталося? Містере… - прямо в лоб спитала українка, яка не дуже любила ходити навколо.

- Пітер, Пітер Паркер, - представився молодик і простягнув руку, - а Вас як звати?

- Елеонора Хейл, - жінка в’яло потиснула руку новому знайомому.

- Приємно.

- Навзаєм. Так що ви хотіли, містере Паркере?

- Мабуть трохи поговорити з кимось.

- Вам повезло, в мене є купа вільного часу, але я погано розумію, коли швидко говорять.

- Зрозуміло, - кивнув Пітер і замовк. Видно вагався чи є сенс говорити із незнайомкою.

- Так що вас тривожить, юначе? – Жінка зазирнула в очі хлопцеві. В них, як у відкритій книзі, можна було вгледіти неймовірну доброту, окреслену холодними вістрями печалі.

- Я все втратив, - коротка відповідь, в яку було вкладено безмежний океан болі. Видно було, що він не знав куди себе подіти і шукав того, кому можна хоч якось сповідатися. Дивним було те, що він опинився поряд саме із Елою, яка із всіх можливих людей навколо, мабуть була однією, хто взмозі його зрозуміти. Але що сказати і як підтримати вона не знала, - я не знаю, що мені робити далі без всих них…

- Дай собі трохи часу, - зітхнула жінка, підводячи очі до далекого неба, - хоч біль від втрат не щезне нікуди, але він стане частиною тебе і ти зможеш до нього звикнути.

- Я не хочу нічого забувати…

- А хіба я казала щось за забуття?

- Ну…

- Забути і втекти від болю не можливо, його можна лише прийняти і змиритись із тим, що він лишиться поряд. Але лише від тебе залежить, Пітере, чи будеш ти його і далі годувати своєю печалю та розчаруваннями, перетворюючи на пустоту, яка згодом тебе поглине, чи зможеш жити далі, долаючи наступні виклики долі, стаючи сильнішим, - такої тиради Ела від себе не очікувала. Мабуть, вона сказала хлопцеві ті слова, які колись мали сказати їй. Але всі мовчали. Її лишили сам-на-сам зі своїми печалями та демонами.

- Дякую вам, міс Хейл, - молодик тепло посміхнувся. Було щось в ньому дитяче, Елеонорі навіть захотілось по-материнські його пригорнути.

- Було б за що, - відсахнулась жінка. Підтримувати когось та давати поради іншим було легше ніж дати ради своєму буремному життю, до верхів просоченому бентегою.

- Можна… - хлопець затнувся, - хоча забудьте.

- Що саме? Кажи вже…

- Ваш номер телефону, - Ела йому чомусь нагадала тітку Мей.

- Хлопче, я занадто стара для тебе, - потерла потилицю Хейл, зарившись п’ятернею у світле волосся, - тому вибач.

- Я не це мав наувазі, - густо почервонів хлопець, - вибачте.

- А що тоді ти мав на увазі?

- Просто в мене не лишилось ні сім’ї, ні друзів… і я подумав…

- Що можна потоваришувати із незнайомкою в парку? – Ела схилила голову набік.

- Так… Це, мабуть, безглуздо. Ще раз приношу свої вибачення.

- Аж ніяк, - жінка як можна м’якіше посміхнулася, намагаючись випромінювати доброзичливість - тобі немає за що вибачатись. Але я ще невстигла купити собі місцеву сім-карту, тому краще запишу тобі свою пошту. Є куди?

Юнак кивнув головою, шукаючи в кармані хоч щось для запису. Через декілька секунд рука натрапила на зім’ятий чек. Ела швиденько начеркала свою електронну пошту на папірці, сподіваючись, що Паркер зможе розібратись в її жахливому почерку.

- Дякую, Вам, - кивнув хлопець.

- Чекаю твоїх листів, а зараз мені вже потрібно. Бувай! - Ела підвелась, легко розминаючи затікший поперек. Вже почало вечіріти.

- До побачення, - кивнув юнак, прощаючись.

Про себе, поспівчувавши молодику, Ела занурилась у свої переживання. Під сонячним сплетінням неприємно закололо, а на очі навернулись сльози. Пітер не відаючи того, нагадав їй найтемніші дні минулого. «Ненавиджу це бісове життя», - губи здригнулись, намагаючись стримати непроханий схлип.

На ватних ногах вона дійшла до невеличкого супермаркету. На скору руку скупившись, українка, поспішила до готелю. Шлунок скрутило від голоду. На розі, за декілька метрів до входу у будівлю, вона умудрилась налетіти на когось. Цим кимось виявився її рятівник – Доктор Стрендж. Чоловік теж ніс в руках два пакети з харчами. Як ні як, а герої теж люди. Принаймі частина із них.

- Знову ви!? – Випалила білявка, дивуючись такій скорій зустрічі із магом.

- Ну для початку, у пристойному суспільстві, люди вітаються, міс Хейл - ніби насміхаючись, зауважив Стівен.

- Доброго… ем… вечора… - машинально відповіла на зауваження жінка, чим дуже розсмішила Стренджа. Правда останній, щоб не втрачати своє зазнайкувате обличча перед панянкою, утримався від показу емоцій.

- Доброго. Я дивлюсь ви тут обживаєтетсь, - чоловік кивнув у сторону пакетів, помічаючи пляшку вина, - приємний вечір у компанії?

- Себе, - фиркнула жінка, пририваючи непотрібні умовиводи чарівника.

- І не сумно одній?

- З цікавою людиною ніколи не сумно.

- Он воно як… - протягнув чоловік, - так як ви нетутешня, і ми з вами не всі питання вчора оговорили, то прошу завтра завітати до мене.

- Які ще питання, Докторе Стрендж?

- З приводу ваших сил, міс Хейл.

- Для чого вам нянчитись зі мною? – Жінка скривилась. Рятівник її чимось трохи дратував.

- Я вже говорив Вам, що не лишаю людей в біді.

- І хто вам сказав, Докторе Стрендже, що я у біді?

- Мені здавалось що ви освідчена людина і розумієте елементарні речі, можете співставити наявні факти.

Ела закатила очі, всім своїм виглядом показуючи, що вона не хоче продовжувати ці високоінтелектуальні перемовини із колишнім нейрохірургом.

- Надобраніч, Докторе Стрендж, - жінка підхопила з-під ніг свого пакета і поспішила у готель.

- Надобраніч, Елеоноро, - вона й небачила на його обличі хитрої, дещо зверхньої усмішки. Йому було цікаво чи ще щось відбудеться у майбутньому, чи залишиться так, як є.