Пластикові квіти

У популярному районі великого міста панує святкова атмосфера. З обох боків будівлі, розташованої на виїзді з центру міста, чути багато галасу. Шум столового срібла, звуки радості, очікувані слова — все це змішалося в одній кімнаті однієї квартири.

— Дідько, я вже спізнююся!

Збігаючи сходами своєї квартири, молодий хлопець лається, через те, що сьогодні вранці він пропустив будильник і тепер йому потрібно поспішати, якщо він хоче встигнути приготувати поїсти.

Засунувши пасмо волосся за вухо, Чуя повільно йде вулицею. Дихання нерівне, хлопець намагається зігрітися. Холодно… Зима, безсумнівно, є порою року, яка подобається йому найменше. Він більше віддає перевагу теплим і сонячним пляжам влітку. Сумнівів нема.

— Але таке невезіння просто не можливе! Я що проклятий?

Він ступає тяжкою ходою, хапається за куртку, намагаючись застібнути її, хоча це видається неможливим. Руки тремтять, пальці на ногах мерзнуть. Він ненавидить це відчуття.

— Щиро прошу вибачення, це не було заплановано…

— Не хвилюйтеся, я не проти. Я не збирався залишати вас під дощем, не хочу, щоб ви захворіли.

– Будь ласка, залиште мене наодинці з цим, я не хочу більше про це говорити… – Чюя втомлено зітхає.

– Але ви б бачили, справді, я ніколи не бачила, щоб хтось дивився на хлопчика з такою тугою в очах, це було просто, вау.

Однак наступного тижня не було. Продавець чекав цілий день, сподіваючись побачити цього молодого чоловіка, який заходить в його двері.

Але він більше ніколи його не бачив.

Він думає, що той не мав часу, можливо, пізно прокинувся або йому раптом довелося працювати.

Чюя штовхає двері крамниці, нікого немає. Він дуже щасливий, не хоче щоб він бачив його таким. Йому соромно за те, як він виглядає.

– Досі самотній цього року, це починає насторожувати мене… 

Йдучи по невеличкому шару снігу, що вкриває паркову доріжку, Чюя зітхає. Через тиждень Різдво, і йому все одно доведеться провести його на самоті, з комп’ютером і фільмами. Як і кожне протягом трьох років.