Чюя штовхає двері крамниці, нікого немає. Він дуже щасливий, не хоче щоб він бачив його таким. Йому соромно за те, як він виглядає.
Зазвичай модне вбрання Чюї змінилося на простий світшот та сині джинси в поєднанні зі старими конверсами з дірками на боках. Він був не у найкращому стані.
Цього разу в нього не було особливих побажань, окрім як взяти квіти, заплатити за них і якнайшвидше піти. Він не хоче, щоб той продавець бачив його таким, і всередині він молився, щоб у магазині був Ранпо.
Але біда ніколи не приходить одна. Чюя навчився цього з часом. І навіть сьогодні він терпить свою невдачу.
Накахара зітхає, ходячи довкола, він хоче спробувати знайти щось, що підійде йому найкраще, що зробить його щасливим.
Його пальці торкаються квітки. Синьої, як грозове небо, м’якої на дотик, але коли опускає вказівний палець, то натикається на колючку, злегка тече кров.
Він дивиться вниз, перед тим як піднести палець до рота, всмоктуючи слід червоної рідини. Він швидко читає напис на пластиковій картці, де вказана вся інформація.
– Незабудки… Райські квіти… відсутності та розлуки.
Коли його оці досягають кінця напису, сльоза м’яко котиться його щокою, скочується підборіддям, перш ніж впасти на дерев’яну підлогу.
Чюя швидко трусонув головою, бажаючи за будь-яку ціну уникнути того, щоб його побачили в такій слабкій психологічній позиції.
Він піднімає голову, знає, що саме ці квіти він хоче, але поруч нікого немає. Чюя зітхає, підходить до каси, але його супроводжує лише тиша. Він наче дитина, що загубилася.
– Я можу вам допомогти?
За спиною лунає втомлений голос. Він завмирає, бо в даний момент ця людина – той, кого він хоче бачити найменше. Але в нього немає вибору, його колега, Ранпо, здається, відсутній.
Він повільно обертається, опустивши очі, пальці гралися з низом светра. Хлопець відчуває на собі погляд продавця, але не наважується подивитися в очі.
– Містере, чи можу я вам дещо сказати?
Чюя збирає всю сміливість та підводить голову. У той самий момент, коли його погляд перетинається з поглядом продавця, він утримується від нової порції сліз. Його кулаки стиснуті, а голос тремтить.
– Я б хотів букет незабудок, будь ласка…
В той момент, коли він промовляє це речення, він заливається неконтрольованими слізьми, плаче дужче й дужче, подразнюючи й без того червоні очі. Квіткар розгублено дивиться на нього, бо не знає, що робити в цій ситуації. Він хоче підбадьорити його та сказати, що все добре.
Проте він не знає ні причини його сліз, ні його імені. Вони незнайомці.
Але він це робить, притягує його до себе й кладе на нього руки, не дуже усвідомлюючи, що він зробив. Дадзай просто хоче, щоб той почувався добре.
І на диво, плач стихає, а як тільки він повністю припиняється, він відпускає його.
На нього дивляться здивовано, але задоволено. Щоки Чюї рожевіють від збентеження.
– Дякую, не знаю, як тобі вдалося бути таким спокійним з таким плаксою, як я.
– Я теж не знаю, може материнський інстинкт. І до речі, перестань так формально спілкуватися зі мною, ми скоріш за все однолітки, мене звати Дадзай.
Юнак посміхнувся, він збрехав би, якби сказав, що не хотів дізнатися ім’я цього чоловіка.
– Тоді називай мене Чюя. Я почуваюся старим, коли мене називають містером.
Вони обоє стримано сміються, наповнюючи цим сміхом крамницю, поки вони прямують до квітів, які просив Чюя. Дадзай робить з них гарненький букет. Накахара бере його й збирається виходити, але перед цим розвертається.
– Побачимось у неділю міст… Я маю на увазі, Дадзаю.
– Побачимось у неділю, Чює.