Здається, його звали...

Здається, його звали Джонні.
Так, точно Джонні. Мама його ласкаво так кликала: Джонні, Джонні, йди, пиріг тільки з печі.

– Жабеня, допоможи.

Альберт хитнув головою, кличучи до себе. Рогате Жабеня підскочив, притримав скрипучу драбину, допомагаючи майстру злізти. Зазирнув з цікавістю в кошик, роздивляючись інвентар: серпи, ножі Боуї, сагайдак стріл, і пучки сушених трав.

Коли вони зрозуміли, що програють, Тоні, видихаючи цигарковий дим йому в обличчя, притуляючись губами мало не до вуха, явував історію про мапу, що схована між камінням за кілька кілометрів від табору. Потрібно лишень покинути пост, вкрасти коней, можна прихопити й більше, чуже…

Ні Беатріче, ні Альберт більше ні про що його не розпитували, тільки переглянулися багатозначно, залишили розбиратися з науковими текстами одного.

– Ти біля Міссісіпі живеш, хлопче?

– Ні, майстре.

– Дорогу пам’ятаєш?

Жабеня кивнув, витяг нарешті чобіт з ріки, Френч-Брод, здається, витрусив рибку, що потрапила в середину, натягнув на ногу. Скривився — зітре ж у кров стопи, а йти та йти.

Уранці діти й підлітки — захлялі, худі, наче шпали, з обдертими колінками, в довгих білих робах — роздивлялися їх зацікавлено, розпитували про великий світ. Їм ж його боронити потім, коли виростуть…

Смолоскипом горів будинок за спиною.

Жабеня сипло дихав, від натуги тремтіла рука, а очі заливало пітом. Боже пресвятий бережи.