Здається, його звали Джонні.
Так, точно Джонні. Мама його ласкаво так кликала: Джонні, Джонні, йди, пиріг тільки з печі.
Він заходив у дім, знімаючи на порозі запилені чоботи, вішав капелюх на гачок, пригладжуючи волосся перед розбитим дзеркалом і йшов кам’яною підлогою на кухню. Світло з вікна засліплювало очі, й удавалося роздивитися тільки мамин силует — ладний такий, стрункий і жіночний.
Мама була красунею.
– Сідай, Ларі, – говорила старша сестра й відсовувала стілець.
Її лице він бачив чомусь чітко: маленькі сірі оченята, гострий і довгий ніс, схожий на дзьоб якої-небудь чаплі, тонкий і широкий рот. Вона дивилася на нього пронизливо й наче осудливо. Від її погляду Джонні-Ларі знічувався й сідав на самісінький краєчок батьківського стільця, витираючи спітнілі долоні о джинси.
– Їж обережно, гарячий, – говорила середня сестра і ставила перед ним щербату тарілку з необпаленої глини, – наш милий Фестер.
Джонні-Ларі-Фестер брав у руки ніж, крутив його, дивлячись на свою німу молодшу сестричку, що лялькою сиділа навпроти. Чіпнеш — і відчуєш холод сирої землі. Вона називала його чомусь Томом.
А взагалі Джонні-Ларі-Фестер-Том думав, що батько точно дав йому яке-небудь витіювате ім’я, щось на кшталт Ормонда чи, може, на честь діда — Дейв. Прикро, що запитати у нього він так і не встиг. Щось завадило.
Хто він, чорт забирай?
Джонні підняв голову до палючого сонця, потряс порожньою флягою, все сподіваючись на чудо. Ну може вода сама з’явиться? Ні? У флязі шелестів тільки пісок і камінці перекочувалися, немов у покарання.
– Повинен бути кінець, га.
Хлопець глядів і глядів на безкраї піски, не знаходячи в себе сили піднятися. Вдихав і видихав розпечене повітря, сипло і хрипко, ледве ворушачи обкусаними вустами.
Й усе ж, хто такий Джонні? Або Ларі. Або Фестер, може, Том чи Ормонд, чи Дейв. Хто-хто?
Він утер рукавом сірої форми спітніле чоло, перекотився зі спини на живіт, занурився носом у пісок, змусив себе сісти навпочіпки. Біля пальців пробігали скорпіони та сколопендри, повзли змії, миготіли в’юнкі ящірки, котилося схилом золото. Джонні моргнув і знову залишився з пустелею віч-на-віч.
Ішов Джонні стежкою койотів, і бігла тінь за ним. Тіні. Тінь. Тіні…
Коли за його спиною з’явився верблюд, він так і не зрозумів. Хлопець завмер, почекавши, поки вершник не зрівняється з ним, мазнувши байдужим поглядом з-під полів капелюха. Джонні роздивився тільки втомлені очі та білі-білі брови через налиплий пісок.
– Хей, підвези.
– Проклятих не везу.
Голос був трохи приглушений через хустку, що вершник натяг до носа.
– Чого ображаєш? – Джонні обхопив себе за плечі, підвівши очі до зоряного неба. – Я страшенно втомився.
Вершник теж задер голову, знизав плечима, відстебнув флягу з висушеного гарбуза і кинув її Джонні в руки.
– Пий обережно.
– Далеко місто?
– За межею.
– Що?
– Далеко.
Вершник кивнув, перебрав поводи в руках нетерпляче.
Джонні сів на камінь, пив маленькими ковтками солодку-солодку воду, оглядаючи незнайомця в білому плащі.
– Ти ж у місто, так? Відвези мене.
– Проклятих не везу.
– Я не проклятий.
– Назви своє ім’я.
Джонні рота так і не розкрив, закрутив спорожнілу флягу, сперся ліктями на коліна. Сплюнув сухо.
– Не можеш?
– Не можу.
– Вітаю, хлопче, ти проклятий.
– Що, я блукатиму тут до кінця віків?
– Так. Допоки світ не впаде на голови живим.
– А ти живий?
– Поки що так. Ти теж живий, просто проклятий. Допив?
– Як мені вибратися звідси? У мене справи вдома… сестри.
Незнайомець мов обпік співчутливим поглядом, зітхнув тяжко.
– Здався ти мені. Не знаю я.
– Знаєш. Ти б не сидів тут так величаво, якби не знав.
– У мене й без тебе багато справ.
Вершник хльоснув верблюда по крупу, рушив уперед, а Джонні за ним, підволочуючи втомлені ноги.
– Я заплачу… я…
Я знаю, де багато золота. Ця думка прошила свідомість, зробилося так зле. Золото, гори золота, скрині, битком набиті, так багато, що можна втопитися.
– Точно, золото. У мене багато золота!
– Угу, а знайшов ти його де?
– В горі, ми з хлопцями знайшли, стояло, нікому не заважало. Так багато, що, ну, гріх було не взяти. Хоч трошечки, знаєш.
– Мама не вчила не брати чуже?
– Не говори про неї так. Вона була хорошою жінкою.
– Вірю-вірю. Всі матері — хороші жінки.
Вони йшли далі, й тіні за ними.
Світили два місяці, мерехтіли тьмяні зірки, хлопали крилами стерв’ятники. Десь вдалині бушувала буря, так далеко, що не було чутно, тільки блискавки кресали, розкреслювали небеса зламами.
– Кого вони їдять тут?
– Піди, спитай. Ти розумієш, що не пройдеш межу?
– Так.
– Навіщо йдеш за мною?
– Тут треба кудись іти. Як тебе звати?
– Тебе не потрібно цього знати. Розкажи краще про сестер.
– О, мої сестрички… вони…
Вони відьми.
Вони їдять дітей на сніданок.
Вони розпороли мені живіт.
Вони.
– Вони мене люблять, а я їх. Пішов на війну ось, щоб грошенят трохи заробити. Їм треба стільки золота. Старша добре варить каву, середня чудово вишиває, а молодша, ну, вона співає. Щоправда, вона німа, але голос такий гарний. Заслухаєшся.
– Ясно.
Вони йшли. Встиг опуститися один місяць, другий, повільно випливло померхле сонце. Висіло, жовте та жалюгідне, посеред марева, нагадуючи жовток на пательні.
Джонні зрозумів, що вони дійшли власне до межі. В грудях щось стиснуло, здригнулося й обмерло. Він зупинився, із заздрістю спостерігаючи, як вершник спішився, обмотуючи поводи навкруги зап’ястка.
– Тут наші шляхи розходяться.
– Забери мене. Будь ласка! Забери!
– Безіменних через ріку не переводять, зрозумій.
– Пропонуєш змиритися?
– Пропоную згадати, хто зробив це з тобою.
Джонні відвів погляд, пом’яв капелюха, пожував губи й розпухлий язик.
– Я не хочу знати хто.
– Це помітно. Я принесу води, чекай тут.
Людина в білих одежах просто зробила крок і щезла, важко завантажений верблюд слідом.
Джонні зітхнув, одягнув капелюх, обвів божевільними очима безживний обрій і наважився. Розстібнув сорочку, оглядаючи свій живіт. Підчепив тремтячими пальцями нитки грубого шва, потягнув, розпускаючи слабкі вузли. З черева посипалося золото. Джонні підставив долоні, засміявся глухо.
Сестри дивилися на нього з минулого порожніми й мертвими очима, погодки, чорняві й холодні. У руках у них блищали голки й шурхотіло волосся інших людей — сиве, ламке, й темне, й золоте, й руде, як зимовий світанок. Сестри плели ляльочок вуду, любовно пришивали очі-ґудзики, робили усмішки рожевими стібками, зав’язували на шиях банти.
– Їсти нема що.
– Одягнути нема що.
– Зігрітися нема чим.
І вимогливо дивилися на блідого Джонні. Джонні осміхався.
Коли твої сестри відьми, життя одразу перетворювалося на цирк абсурду, де на головних ролях чомусь стояв дурень-брат.
Брат дурень.
Джонні дурень.
Джонні принеси нам золота дурень.
– На, пий і їж.
Вершник повернувся з кошиком яблук і пляшками води. Поторкав його живіт прохолодною долонею, похитав головою.
– Де ти жив? Спробую тобі допомогти. Станеш у нагоді для діла.
– Не ходи до них, зжруть тебе й не подавляться.
– Хто?
– Моя рідня.
Вершник постояв поруч з ним мовчки недовго, зітхнув важко, хруснув пальцями, на щось наважуючись.
– Я можу дати тобі ім’я. Тільки потім ти мені будеш страшно винен.
– Я згоден.
– Я згоден, моя пані.
Джонні став на коліна та схилив голову.