Смолоскипом горів будинок за спиною.
Жабеня сипло дихав, від натуги тремтіла рука, а очі заливало пітом. Боже пресвятий бережи.
Альберт будував щит за щитом, драконове полум’я руйнувало їх щоразу, обпікаючи руки майстра до ліктів, до плечей. Чоловіка це, здавалося, не хвилювало аніскільки.
Беатріче жалила дракона своїм вогнем, й нитки різали їй пальці, капала кров, одразу ж запікаючись.
Жабеня чекав. Чекав. О, як він довго чекав виявляється.
Хотілося лементіти на одній ноті, але він не міг.
Дракон перевертався повільно, неохоче, виступала луска на його потворному лиці, бурилися м’язи, тріпотіли шкіряні крила, витягувалася щелепа. Жабеня чув хрускіт кісток, і його відверто нудило.
Потім дракон нарешті повернув морду до Жабеняти, заревів:
– Ти!
Й кинувся вперед, навалюючись грудьми на бар’єри Альберта.
– Зараз, Жабеня!
Жабеня вистрілив прямісінько в центр лобу. Стало так тихо, так…
Дракон осідав, гнила його плоть, злазячи з кістки, мов варене м’ясо.
Хлопець не витримав, його знудило, він кашляв, затискаючи рота рукою. Дихав хрипко, водив очима, наче сліпець.
Альберт не дав зібратися з думками, потягнув його за плече, покликав Беатріче.
– Він не помер? – прохрипів Жабеня, посилено моргаючи.
– А ти як вважаєш?
Не помер.
Вони скочили в сідла, гнали коней до мила. Зупинилися тільки в передгір’ях.
Жабеня рився в сумках, накладаючи пов’язки на опіки Пані в Білому й майстра, слухав уважно розповідь Беатріче.
– Я постукала у двері, чекала недовго, встигла розгледіти кістки в щілинах між дошками сараю. Так і не зрозуміла були то людські чи овечі, не бачила черепів.
Відчинило низеньке таке дівчатко, з двома кісками…
– Це молодша, – вставив хлопець, зав’язуючи перший вузол. Вирішив, що це важливо.
– Я так і подумала.
Я попросила напитися води, побачила за плечем у неї другу, вищу дівчинку. Середню, я так розумію. Вона мені стала пхати в руки пирога, але я відпекувалася. Занадто набурмосена й задушлива атмосфера в домі, а нитки, ти б бачив, Альберте.
Беатріче взяла гілочку, взялася креслити на землі, сильно натискаючи через нерви. У неї виходив дуже хаотичний малюнок, Жабеня тільки міг здогадуватися, що всі ці рисочки означають для ученого мага.
– Нитки там так переплелися, зав’язалися в справжні кубла. Не знаю, як вони чаклують. Я змогла вплинути тільки на дах, ви бачили.
Мене посадили на табурет на кухні. Всюди пилюка, павутиння, підлогою розсипане золото. Думаю, що драконове. Скільки там золота, мені страшно стало.
Сам дракон сидів на троні, ну, уявляв себе так, наче сидів на троні. Така постава, ба-а. Поруч — Старша, волосся йому в коси збирала. Так глянула на мене, що одразу язика зав’язало, а в очах позеленіло. Пам’ятаю, вона скривилася й кинула: “Жінка”.
Ну а далі ви знаєте: вікно, дракон.
Беатріче потерла обличчя, зашипіла, відсмикуючи руку від лоба.
– Ну й мегери у тебе в роду, Жабеня.
– Ось ще що, – жінка витягла з чобота монетку, поклала на каміння.
Маги дивилися на неї, як на динаміт з запаленим ґнотом. Жабеня вбгав голову в плечі, відвів погляд. У вухах стояв хрускіт кісток і драконових, і людських.
– Так, це те золото.
– Й багато ти його витяг? – Альберт діловито занурив пальці в банку з маззю, густо розмазав по щоці хлоп’яги.
– Скрині три…
– Безголов’є ти наше.
– Сили залишилися, Альберте?
– Люба моя, я, звичайно, чаклун і жеребець у розквіті літ, але мене трохи підкоптили.
– Пх-х-х, – Беатріче гулко розсміялася, ховаючи обличчя на плечі у чоловіка.
Сміх підхопив і Жабеня, й Альберт. Вони гоготіли й плакали, гикаючи від страху й жаху серед лісу.
Відпочили трохи, прислухаючись до шурхотів, і рушили далі, згорбившись у сідлах від втоми, мовби молилися.
– Жабеня, – покликала Беатріче вночі.
– Так? – хлопець підняв голову зі зігнутого ліктя, вглядівся в темряву, але не розібрав навіть силует Пані в Білому.
– Пробач за дім.
Жабеня замовчав надовго, перебираючи колючий ворс ковдри, зізнався тихо:
– Я хотів цього, – сказав і відчув теплу долоню майстра на своїй голові.
– Спи, завтра новий день.
– Угу.
Вони знову піднялися в гори, сховалися від дощу в печері. Альберт розминав пальці, підстрибував, наче влип поглядом у монетку. Посміхнувся, розвернувшись на п’ятках до Жабеняти. Хлопець завмер з ложкою в роті, зустрівся поглядом з майстром, і стало якось дуже зле, погане передчуття заскреблося в районі сонячного сплетіння.
– Знімай сорочку, я зрозумів.
– Що зрозумів? – Беатріче підвилася на лежанці. Вигадала все ще змореною та нездоровою.
– Як прокляття зняти, звичайно.
– Ми не знаємо всіх подробиць. Не можна просто взяти й тицьнути пальцем у небо, Альберте.
– Ой, Беа, все ми знаємо. Драконове золото брати не можна, його треба повертати на місце. Це найпростіший спосіб, а можна, ну, трохи насильно обдурити світобудову. Ми ж маги, що нам не підвладно? – наче священник на проповіді, Альберт розвів руки, оглядів свою паству та залишився незадоволеним.
– Жодних експериментів поза домом, – сказала як відрізала.
– Жабеня, вибір за тобою.
– Альберте!
– Жабеня?
Хлопець відповз від майстра, кутаючись у ковдру, перелякано ікнув.
– Ясно все з вами.
Альберт, широко крокуючи, вийшов з печери.
– Ти все зробив правильно, – припечатала Беатріче, знову вліглася.
Жабеня був не впевнений, але рішення змінювати не поспішав.
Вони йшли та йшли, пригинаючись низько до ший коней, утомлені й брудні, обірвані й обпечені. Альберт іноді жартував несмішно на цю тему. Закінчився тютюн, і настрій у магів зовсім зіпсувався.
Вони не були вдома місяць чи близько до того, в’їхали у ворота, схиливши голови, наче в храм божий. Загорався клинопис на дверях і віконницях.
Беатріче ввійшла в будинок першою, запалюючи свічку на підвіконні, й Альберт з Жабеням обмінялися усмішками, розпрягали огирів. Виникло відчуття, що в порожніх, холодних і запорошених кімнатах їх чекали.
Жінка розлила каву по бляшаних кухолях, і вони пили її чомусь стоячи навколо свічки, дивилися на вогник, що танцював, хвилювався, пускаючи тіні кімнатою.
– Печеню б…
– Треба води натаскати.
– Ага.
Вони пили, й блищали їхні очі, мовби від сліз.
Беатріче милася в гарячій воді, поки чоловіки наводили відносний лад у жилому просторі. Майстер знайшов борошно з кукурудзи, замішував тісто прямо на стільниці, підливаючи в гірку воду, ліпив коржики, круглі, як сонця. Жабеня підмітав підлогу.
– Йди, Аль.
– Йду-йду, моя богине.
Альберт і Жабеня вилили з балії воду, й горбики мильної піни залишилися ненадовго на піску, мов засніжені гори.
Хлопець тер шкіру до почервоніння серед пари. Струменіло волосся плечима, тліла гілочка полину над низькою стелею. Дім… рідний дім.
Наступного ранку Альберт розклав на підлозі бібліотеки книги й трактати про магію, виписував щось для Беатріче. Подивився на Жабеня, що м’явся на порозі з посібником.
– Що?
– А як Ви хочете зняти прокляття?
– А Беа дозволила тобі запитати? – Альберт уїдливо відповів, докреслив останню лінію в формулі, глянув косо на хлопця. – Що стоїш, наче не рідний, йди сюди, пояснювати буду.
– Майстре, – дільниці приємно прогиналися попід ногами. Пахло свіжою сосною. – Майстре, а як я відплачу за Вашу допомогу?
– Якось пізно ти схаменувся. Попрацюєш лишень трохи на нас після студій.
Жабеня сів поруч з чоловіком, заглянув у його формули, вгадуючи контури плетив. Були базові, найлегші й найпоширеніші, а були й ті, які придумав сам Альберт.
Альберт спостерігав за ним з осміхом.
– Розумієш щось?
– Не все.
– Нічого, навчишся. Тобі всього треба лежати собі спокійненько й контролювати дві неосновні нитки в плетінні. Ось вони, – він тицьнув пальцем у малюнок. – А ми з Беа зробимо все інше. О, вона якраз приїхала.
Альберт підхопив папери, вибіг з дому, зустрічаючи Пані в Білому.
Жабеня постукував по підлозі, обмірковуючи все, підвів голову, коли повернулося подружжя.
– А якщо не вийде?
– Знайдемо інший спосіб.
– Ніхто не дозволить тобі вмерти, Жабеня, ти занадто мої нерви пошматував. Платити треба. Лягай.
Жабеня ліг посеред стелажів з книгами, повними стародавніх небезпечних знань, притис руки до стегон, дивився у стелю. На балки майстер давно-давно причепив макети планет і зірок, і це було так захоплююче, що хлопець милувався не відриваючись. Колись він думав, що зірки це маленькі точки, пришпилені до неба, а зараз точно знав — шари це. З пап’є-маше.
Майстер і Пані в Білому накреслили навколо хлопця круг, вписували руни, смикали за нитки. Потім Альберт забрався до молодика на груди, поклав прокляту монетку йому на сонячне сплетіння, стис чужі кисті.
– Тримай міцно, збагнув?
Жабеня збагнув, намотав на пальці дві магічні струни, видихнув, прикривши повіки.
Там, у темряві, розсікали космос величезні брили льоду й каміння, й підвішені на нитці крутилися планети; танцювали навколо зірки, підстрибували. Він бачив Сонце, бачив Марс, бачив вмираючі галактики, стовпи творіння, заглядав у провалля чорних дир і бачив крах.
Розжарювалося золото, обпікаючи шкіру. Жабеня кричав, здається, кричав, зриваючи голос, але в тиші й порожнечі не було навіть шереху.
А потім він знову опинився в пустелі, хилилися до заходу два сонця.
Дракон сидів на скрині, звісивши ноги у важких чоботах. Дві вертикальні зіниці, чорне волосся, яке зміїлося піском, знеможене сіре обличчя.
– Віддай.
Жабеня підкинув монетку, стис її, потер карбування, таке старе, що вже не розібрати.
– Чому ти в людській подобі?
Дракон зорив на свої руки, покрутив кистями, зітхнув:
– Не можу скинути ці кайдани.
– Вибач мене.
– Люди, – він знову тяжко зітхнув, з його ніздрів вирвалися клуби пари, попіл зсипався з куточків тонкого роту. – З роду в рід не змінюєтеся.
Жабеня прицільно кинув монетку, а дракон спіймав.
– Ми ще зустрінемося, – пообіцяв хлопець, посміхаючись.