– Ти біля Міссісіпі живеш, хлопче?
– Ні, майстре.
– Дорогу пам’ятаєш?
Жабеня кивнув, витяг нарешті чобіт з ріки, Френч-Брод, здається, витрусив рибку, що потрапила в середину, натягнув на ногу. Скривився — зітре ж у кров стопи, а йти та йти.
– Допомогти?
Беатріче видушила свої товсті темні коси, відкинула їх за спину, хитнула пальцем, і одяг став сухий до хрускоту.
– Дякую, моя Пані.
– Мила, я тут купив недалеко таке брязкальце, можна в твоє волосся вплести?
– Ох, Альберте, коли ти все встигаєш.
Жабеня мимоволі усміхнувся, спостерігав, розлігшись на траві, як майстер уплітав Пані в Білому зірки. Самому хлопцеві дістався вінок з мучниці, підмаренника, кульбаби та конюшини. Жабеня розмістив його прямо поверх капелюха.
Напоївши коней, вони рушили далі, виляскуючи пісні. Хлопець трохи соромився, але Альберт підбадьорював. Беатріче фиркала та сміялася, настукуючи по луці сідла нехитрий ритм. За ними тягнулися полями їхні тіни.
Змінювався ландшафт, стаючи плоским, немов коржик. Біліли обгризені кості в яскравій траві, мов сніг, що ще не зійшов. Гули комахи. Весна, весна!
Одного разу зупинилися в якомусь містечку, промочили горлянки спиртом, поспали під дахом, купили нові сорочки й поїхали далі. Люди шанобливо кивали Беатріче — Пані в Білому знали й тут. Хтось навіть запросив пограти в карти, але жінка відмахнулася, не відволікаючись від спору з Альбертом. Вони який вже тиждень обговорювали драконів.
Наступного дня Жабеня провів задоволених старих жінок поглядом, вони вклонилися Беатріче ще раз, всунули в руки кошик з пляшками червоного, як кров, вина й зернами пшениці, звисав кінчик ковбаси, такий пахучий, що слина збиралася в роті.
– Встигла наслідити в молодості, – відповіла Беатріче на німе запитання хлопця.
Жінка осміхнулась дивно, розтягуючи пухкі губи, хрюкнув від сміху Альберт, але Жабеня бачив, що смішно їм не було.
Бігли риссю коні заливними луками, цівікали пташки. Паслися череди гулих корів на горизонті, їх підганяв паруб’я, голосно кричавши; вилась біля ніг вутлого коняки підбита псина, виляючи хвостом.
Тихо грали на флейті, неначе німфи забрели в покинуті богом землі.
Все було так чудово, так солодко, поки кінь Беатріче страшно не заржав і не впав, заваливаючись на бік. Задзвеніло навкруги від напруги магічних струн, і жінка з якоюсь надлюдською швидкістю злетіла з сідла, опинившись у руках Альберта, перелякано дивлячись на бідну тварину.
Жабеня натягнув поводи, хотів щось промовити, але не знайшов слів. Горіли вуха зовсім не через сором.
– У порядку? – Альберт був білішим за простирадла, втискався лобом у плече дружини, стискуючи її з силою.
– Все добре. Все добре. Все… добре…
Майстер спішився, підійшов до коня, прицвяховувавши її за допомогою магії к ґрунту, присів навпочіпки, оглядаючи сильні ноги. Бігла струменем кров, стирчали кістки, пронизавши товсту шкіру.
Кінь дивився на Альберта, й у куточках темних розумних очей тварини закипали сльози.
– Що з нею, Альберте?
– Ноги переламала, чи сама не бачиш?
Альберт, похмурий до жаху, втер руки хустинкою, зиркнув на Жабеня так, що хлопцю погано стало. Він не витримав, відвернувшись, бекнув:
– Я…
– Ти, ти.
– Далеко ще до твого дому? – Беатріче запитала підкреслено спокійно, хоча мало не зламала хребет, мало не померла. Вона, чорт забирай, ледь не померла!
Було так соромно, що хотілося плакати.
– Так.
– Ну прекрасно, – Альберт скочив на ноги, дибуляв геть у маленький підлісок, високо піднімаючи коліна, пробираючись через густу траву, немов заходячи в море.
Гойдалися сережки берізок, десь постукував дятел.
Беатріче стояла й курила біля пораненого коня.
– Ти винен, Жабеня, що не попередив.
– Я думав, це алергія.
– Я розумію, але ми з тобою домовлялися.
– Вибачте, я… я не думав, що так буде. Що Ви можете постраждати, моя Пані.
Беатріче похитала головою.
– Тебе вже не п’ять і навіть не п’ятнадцять. Треба думати, Жабеня, думати.
Жінка замовчала, відчепила від сідла пожитки, перевірили чи не зламалася гвинтівка. Розстелила покривало, розбираючи зброю, погладила приклад із вставками перламутру.
– Тут недалеко храм є, – Альберт повернувся, грімко топаючи. Заглядати в його потемніле, змарніле обличчя було лячно. – Можуть допомогти. Повинні, чорт їх дери, допомогти.
– Храм? Той самий?
– А ти багато інших храмів знаєш у окрузі?
– Альберте.
– Що Альберте, Беатріче? Що Альберте?! Він звів зі світу трьох моїх жеребців. Трьох! Я що, бісові діти, магнат вам?!
– Купимо ще.
– А тебе теж купимо?
– Він не винен.
– Він язика собі в дупу засунув і сидить задоволений. Досить вигороджувати цього сучого сина! Жабеня!
– Вибачте. Я не хотів.
– Альберте, зупинись. Наговориш зайвого. Будь ласка.
Чоловік знову присів навпочіпки, ніжно погладив коня по голові, поцілував у лоба, а потім вихопив револьвер. Жабеня замружився, заплакав тихо, коли пролунав постріл. Смикнулися решта огирів, заіржали нажахано.
Чоловік гнівно блискав очима, злетів у сідло, дбайливо усадив Беатріче перед собою, торкнув коня п’ятами.
Далі вони їхали в гробовій тиші.
Храм ховався серед гайка дубів, самотній і якийсь блакитнуватий, купався у місячному сяйві, підставивши під світло плоске лице, глядів на прибульців чорними проваллями вікон. Росли навкруги високих стін кущі троянд, єдине, що виглядало доглянутим і коханим. Тріпався мляво прапор зі знаком золотих левів. Це був пансіон для паладинів.
І хрест стояв, розкинувши руки, недоцільно великий, обплетений диким виноградом.
Маленькі двері розчахнулися, заскрипівши петлями, й стара жінка, підхопивши роби, вийшла до мандрівників назустріч.
– Альберте, ти що це до нас?..
Погойдувалася газова лампа в її руках. Вона виглядала, мов провідник заблукалих душ, і це порівняння Жабеня чогось налякало.
– Альберте, а що ця відьма з тобою робить?
– І тобі привіт, ма.
Чоловік поставив дружину на землю, перевів важкий погляд на Жабеня, розвернувся до старої, впираючи руки в боки.
– Допомога потрібна, – голос у майстра звучав хрипко. Тремтіла нижня губа, виступила вена на лобі — віл злився.
– Допомога? Ти же стільки мені розповідав про самостійність. Ти ж зі всім можеш упоратися й без бога.
– Ноги моїй тут не було б, якби не потреба. Налий краще чаю. Я втомився, як собака.
Смеркало, догорав захід на обрії, сонце ховалося за верхівками синіх гір.
Жабеня напували чаєм у порожній їдальні під тихі суперечки. Потім затихли і вони — всі розійшлися, а хлопець сидів і сидів. Встав, опинившись у яскравих плямах світла, що проникав через вітражі.
Горіла самотня свічка, плачучи. Жабеня плакав теж, опустившись навколішки перед ликом Діви Марії.