Коли вони зрозуміли, що програють, Тоні, видихаючи цигарковий дим йому в обличчя, притуляючись губами мало не до вуха, явував історію про мапу, що схована між камінням за кілька кілометрів від табору. Потрібно лишень покинути пост, вкрасти коней, можна прихопити й більше, чуже…
Тоні їхав першим, припадаючи сухим ротом до фляги; запилені поли його форми звисали з боків сухореброго коняки, капелюх з’їхав, бовтаючись на шиї, наче петля шибениці. Чому Жабеня запам’ятав це так чітко, мовби образ друга затаврували в пам’яті.
Взагалі Тоні жив на сусідній фермі, унадживався в гості, пускав бісиків, крутивус такий! Середня сестра розтягувала білі губи в осміху й вечорами готувала привороти, Жабеня знав, бачив казани й баночки. Невдалі зілля ставали отрутою, зберігалися в льоху, вдалі ж вишиковувалися в ряд з яскравими етикетками на кухні. Ринув дим з труби, сестри шепотілися… Три шиплячі змії з роздвоєними язиками.
– Не спи, дітваче.
Жабеня сахнувся, мов струшуючи побачене з плечей, ударив себе по старій рані на стегні: не спав другу добу, перед очами вже пливло червоними кругами.
Вони підіймалися в гори під покровом дубів і яворів, дві заблукалі сірі душі на фоні осіннього пейзажу. Позаду залишали хвилі антикліналей, ланцюги дайок, розколоте блискавками і негодами каміння, цілі брили, й повалені дужими вітрами дерева, викорчені з корінням зі своїх земляних колисок. Сухе коріння виглядало, як пальці мертвих людей, і Жабеня нудило.
Бачили й інші заблукалі душі — вони лежали горілиць, оголені кістки та тканини, що повільно розкладалися. Їх присипало листям, і це гнило, перетворюючись на перегній.
Мапа була, стародавня й пожовкла, в пляшці з-під мескалю. Тоні витяг білу гузано, розгорнув карту, як найвищу цінність, немов віруючий, що знайшов Ґрааль.
І золота було багато, дуже багато, Жабеня пам’ятав…
Жабеня пам’ятав…
Жабеня…
– Жабеня.
Він розплющив очі, роздивляючись балки та перегородки, павутиння, літаючий пил, що мерехтів у світлі від свічок, лице майстра, який протирав йому лоба мокрою ганчіркою.
– Не роби так більше, іде?
Жабеня міг тільки кивнути, зрозумівши, що язика не відчуває. Мабуть, Пані в Білому дала знеболююче.
– Пообіцяй, що не будеш. Моя дружина й так уже шкодує, що взяла тебе. Ховати другого учня ніхто не хоче, знаєш.
У цьому домі рідко говорили про того, першого. Жабеня кликав його Мрецько. Беатріче першого ж дня відвела хлопця на могилу Мрецька, розповіла, що з неслухняними дітьми буває всяке; що магія вбиває не гірше за револьвер чи гвинтівку. Що магія — гострий ніж.
Жабеня іноді носив на надгробок квіти, прибирав листя й траву, дивлячись на сірий камінь без жалю.
Мрецько залишив після себе небагато: мідну монетку на шнурку й дерев’яну конячку. Жабеня помирати не планував.
Хлопець замугикав, стискаючи зап’ясток майстра, показуючи, що усвідомив, усе усвідомив.
Альберт хитнув головою, погладивши лагідно по голові.
– Не підводь нас.
І пішов, залишивши Жабеня сам-на-нас з таємним знанням. Дзеленчали нитки, немов шпори, постукували, пульсували, й не було нічого. Нічого. Нічого. Жабеня визирнув у вікно, й там, пришиті нитками до неба, виблискували зірки.
А потім лихоманка почала ламати кістки, розболівся шрам на животі, й у маренні хлопець чіпляв джгутики з жил нігтями, смикав, кричав лишень:
– Відпустіть!
Холодні руки, холодні губи, чорні очні провали, лагідний голос майстра, твердий і непохитний одночасно. Дзвін.
Жабеня людина.
Людина жабеня.
Жабеня, ти людина? Людино, як ж тебе звуть?
Коли хлопець міг мислити складно, він бачив силует Беатріче в одвірку. Згорблений і самотній, до нього підходив Альберт, приховував дружину від усіх незгод. На віях у Жабеняти закипали сльози, він ворушив розпухлого язика, намагаючись гукнути, але не міг. Засипав, прокидаючись від того, що Альберт розтирав його спиртом.
– Ще трошки й пройде. Одужуй скоріше, бідка ти наша.
З часом лихоманка минула, й Жабеня вийшов на вулицю під яскраве сонце.
Пані в Білому чистила рушницю на мансарді, попіл з цигарки зсипався на підлогу, поруч на столику стояла таця з кавою.
– Ти, Жабеня? Альберт уже дозволив вставати?
Вона озирнулася, впираючись рукою на своє коліно, вперлася рушницею в дощану підлогу. Дивилася уважно й спокійно.
– Вибачте мене, пані. Будь ласка, вибачте.
– Наступного разу слухатимеш краще, – жінка посміхнулася, від чого зморшки прокреслили її чоло. Вона посунула до нього срібну тацю з печивом. – Пригощайся. Тобі ось принесли.
– Хто?
– Хто-хто, люди, мабуть.
– З міста?
– Так, ті милі пані, яким ти ліки від кашлю робив, забув чи шо? Ось що ще, хлопче, в бібліотеці стопка книг лежить, прочитай. І на, – вона кинула йому коробочку, в якій щось забрязкотіло. – Вколи палець, подивимся яка в тебе магія.
Жабеня сів на табурет поруч з Пані, дістав довгу швейну голку з маленьким камінчиком на кінці, почекав, поки зі стайнь прийде Альберт.
– На що ставиш, Бео? – майстер сперся на перила, вітер тріпав його світе волосся.
– На вогонь, – Пані допалила, загасивши недопалок об підошву чобота.
– Думаєш, стільки проблем принесе? Я ось на землю.
– Цур тебе. Коли давай.
Жабеня вколов вказівний палець, виступила крупна крапля крові, й камінчик на голці загорівся зеленкуватим.
– Я ж казав! – Альберт засміявся, обіймаючи хлопця однією рукою за шию. – Не щастить тобі, любонько.
– Ой заткнися, – жінка клацнула пальцями, висікаючи іскру, задимила нову самокрутку. – Й де ми йому вчителя шукати будемо?
– Від прокляття б його звільнити. Чого мовчиш?
– Сказати нема чого, – Жабеня знизав плечима, захрумтів печивом, постукуючи пальцем по коліну в такт шепоту ниток.
– А чого тебе прокляли, скажи га?
– Альберте, я ж попереджала.
У Жабки зав’язало язика, аж очі вивело. Він замугикав, дивлячись з жахом на Пані.
– Чорт!
– Я говорила тобі! Нестерпний сноб! Похорониш хлопчика!
– Стільки часу пройшло, я думав!..
– Не вмієш, не берись!
Альберт притулив Жабеня до себе, заколисуючи його, провів рукою по його голові, втамовуючи біль.
– Я більше не буду, вибач.
Жабеня відняв долоні від рота, за ними потягнулись тоненькі ниточки червонуватої слини. На майстра виникла ірраціональна образа. Хлопець намагався її струсити, позбавитися якось, але не зміг. Відвів погляд, прийняв простягнуту цигарку.
Беатріче дала чоловікові потиличника, забуркотіла, збираючи гвинтівку.
– Все, що я розумію, він взяв прокляте золото в якійсь клятій печері. Й його сестрам воно дуже потрібно було.
– Хм, не драконове раптом?
– Та ну, навіть малюк знає, що їх… Що з твоїм обличчям, Жабеня?
А Жабеня знову забув як дихати, вивалив очі на своїх учителів.
– Дракон. Там був дракон.
І він з’їв Тоні.