Уранці діти й підлітки — захлялі, худі, наче шпали, з обдертими колінками, в довгих білих робах — роздивлялися їх зацікавлено, розпитували про великий світ. Їм ж його боронити потім, коли виростуть…
Жабеня їм посміхався й помічав мимоволі тонкі шрами на їхніх тілах — від батогів. Майбутніх паладинів ростили в строгості й аскетичності, що межувала зі злиднями.
Альберт цідив крізь зуби, якщо до нього зверталися, пив чай з огидою. Кривив куток губ у єхидній усмішці на промови матері, закочував очі й показово голосно зітхав. До їжі так і не доторкнувся, ні до вечері, ні до сніданку.
Жабеня квашену капусту вм’яв на всі заставки, непомітно для інших віддав зозулю одній чарівній дівчинці. Та розквітла в посмішці, потерла ніс у ластовинні й поцілувала хлопця в щоку.
– Вибачся перед Альбертом як слід, – Беатріче знайшла його після трапези, розпатлана й збуджена.
– Я зроблю, – Жабеня запнувся, але запитав, сміливо дивлячись у очі жінці: – Чому майстер не хотів сюди їхати?
– Минуле кусається, – Беатріче дістала самокрутку, прикусила кінчик, але так і не закурила. – Тут Альберт довго й багато страждав.
– Чому?
– Фанатики не подобаються жодній мислячій людини.
Альберт повернувся з кабінету матері блідий, з червоною щокою. Беатріче звилася на ноги, стискаючи гнівливо кулаки.
– Я цій старій…
– Усе добре, – чоловік зупинив її одним жестом. – Нам дали кобилку. Йдемо скоріше, поки не закінчилася ранкова молитва. Нудить від цього всього.
Жабеня готував коня до мандрів, вичісував пилюку з короткої шерсті, думав, як ж перепросити. Повернувся до Альберта, зняв капелюха. Плечами розсипалося відросле волосся.
– Майстре, я прошу у Вас вибачення.
– Нічого, малюку, це все досвід. Як там, ах так, шляхи господні несповідимі, – Альберт додав ємне “блядь”, сплюнув під ноги, закидаючи на спину коня сідло.
– Я страшенно винен.
– Ага. Й забрав б ти ту зозулю у Ніки, влетить їй так, що стояти потім не зможе, не те що сидіти. В цьому місті радість здохла, як псина. Їдьмо!
Жабеня й відповісти нічого не встиг — майстер вилетів зі стайнь як ужалений.
Зупинялися у фермерів чи просто неба біля вогнища.
Жабеня вчили плести щось складне, задіявши три струни, але плетіння зазвичай розпадалися, клацаючи боляче по носу.
Альберт повернувся в роль терплячого вчителя, але Жабеня бачив, як важко йому це давалося. Під очима майстра пролягли глибокі тіні. Він мало спав.
Беатріче розповідала більше про облаштування магічної ієрархії, про базові закони, про суди й конфесії. Жабеня слухав уважно.
Коли він зміг проростити маленький жалюгідний паросток із кісточки, у нього вже не залишилося жодних сил. Але він дивився на це диво, торкаючись пожовклих листочків, хихотів, як безумець, а вчителі схвально кивали.
Жабеня володів життям. Жабеня й є саме життя.
Він відчував поштовхи землі під ногами, мовби щось ворочалося там, у надрах, ступав босий розкислим після дощ ґрунту, ведучи коня під узду. Й зірки тонули в калюжах, блищали у краплинах роси, й Жабеня стояв, оглушений красою моменту, й нитки дзвеніли, резонувавши з биттям його серця.
До озера Норріс дісталися п’ятої доби, потім повернули на південний захід, огинаючи гірські масиви, пройшли повз закинутий яблуневий сад, під низькими чорними гілками. Обсипалися пелюстки на поли капелюхів і гриви жеребців, дзижчали бджоли.
Беатріче виглядала тоді, наче богиня Артеміда. Цілила в оленів, лежачи з кучерявим від дощу волоссям серед білого, серед каміння, порослого мохом. Натиснула на спусковий гачок.
Їли вони в той вечір свіже м’ясо, тік сік по їхнім пальцям і наповнював рот. Виглядали вони, як погоничі худоби, а не величні підкорювачі світобудови. Маги. Та, що горить, той, що дарує, й той, що танцює.
Старий міст через Пост-ок-крик рипів. Смерділо застояною водою, поповзла зелена ряска, мов розводи нафти, гойдалися очерети, шелестіли, й Жабеня навіть щось розумів у їхній мові без слів.
Хлопець уже розрізняв білий парканчик, що покосився, батьківського будинку, тонкий струмінь диму з димаря, відмітив краєм ока, що дошки вицвіли на сонці. Стояла торішня пшениця на полі. Заболіло серце — ніхто не доглядав його труд.
– Твій? – Беатріче кивнула на старий дім з кривими вікнами.
Жабеня кивнув, сказав хрипко:
– У мене піднебіння свербить, Пані.
– От блядство.
– Може відійдемо від дороги, не хочу, щоб твої сестрички побачили нас раніше. Вони люблять сюрпризи?
– Я не пам’ятаю.
– Який поганий з тебе брат, ай-яй-яй.
Вони звернули з шляху, заглибилися в ліс, знайшовши галявину. Вже в сутінках облаштовували табір. Беатріче поралася з його прокляттям, розплутуючи нитки, а Альберт розкладав спальні місця, наламав хмизу, стриножив коней.
– Усе?
– Ага.
Беатріче клацнула пальцями, й вогонь весело затріщав на сухих вітах.
– Який план? Просто будемо з ними говорити? – Беатріче поставила казанок на багаття, налила туди води, висипала крупу.
– Це не допоможе, – Жабеня меланхолійно знизав плечима, доторкнувся до свого живота, відчуваючи жар запаленої рани.
– Я можу поїхати до них першим, подивитися на обстановку.
– Один? До трьох відьом?
– Не тебе ж туди відправляти. Й не Жабеня.
Вони глянули на хлопця одночасно, зітхнули.
– Вони вб’ють мене, – зауважив хлопець, розкурюючи цигарку, підібрав під себе ноги, насупився. Йому від цих слів було до огидного байдуже.
– Ось це завдання, звичайно.
Альберт пошкріб потилицю, прийняв від Беатріче миску с юшкою, притулився сухими губами до краю, почав пити, щулячись від задоволення. Ходив туди-сюди кадик під тонкою засмаглою шкірою. Блищав піт при світлі вогню.
– Але ж добре.
– Поїду я.
– Беатріче…
– Я сильніше, – жінка здвинула плечима. – Якщо що просто дім підпаллю. Нам потрібно знати ситуацію всередині, всі ризики.
– Я не хочу тебе відпускати.
Пані в Білому поблажливо посміхнулася, випросталася, й Жабеня зрозумів, що сперечатися марно. Зрозумів це й Альберт, потемнішав обличчям, відсуваючись у тінь. Закурив. Горів червоною точкою кінчик цигарки.
– Ми будемо неподалеку. Чекати на тебе.
– Я знаю, – вона стиснула його пальці, перемінила тему: – Виходить і твоя мама відьма, Жабеня?
– Я… я не пам’ятаю, – хлопець наморщив лоба, але у спогадах нічого так і не спливло.
– Інакше й бути не могло.
– Могло.
– Альберте…
– Люблю тебе, – він це майже виплюнув, похитав головою.
– Я теж, – вона погладила його по щоці. – Колючий, – хихикнула.
– Вибач, голитися немає часу.
– Все людей рятуєш?
– Одну відьму страхую.
Жабеня опустив очі, посміхаючись. Хотілося просто зникнути.
Зранку Беатріче йшла в сірий світанок. Впевнена і незламна, сильна, приклад для наслідування; брязкотіла срібна збруя.
Жабеня з Альбертом спустилися в ріку, прив’язавши скакунів неподалеку, йшли по коліно у воді, огинаючи дім і поле із західної сторони. Хлюпала вода в чоботах, кумкали потривожені жаби, комарі літали низько. Жабеня тільки відмахувався.
– Їсти не хочеш? – Альберт неприємно усміхнувся, протягуючи в бік хлопця долоню з розчавлений жирним комаром.
Жабеня випад проігнорував.
Шелестіла жалюгідна пшениця, коли вони продиралися через поле до хатки. Віконниці увивали візерунки птахів — батько вирізав. Жабеня не пам’ятав ані батька, ні його діянь, просто знав. І це знання тіснилося з іншими. Він раптом зрозумів, що круглий сирота, й могила матері нижче схилом, така стара й самотня, заросла й забута, що йому має бути соромно. А в батька могили й не було зовсім — тіло не знайшли. Мабуть, його з’їли вовки чи дикі собаки, очі виїли ворони, а кістки обгризли черв’яки. Мабуть, він прожив нечесне життя, раз помер так.
Жабеня змусив себе припинити думати, зтис у пальцях револьвер, обережно прокручуючи барабан. Глянув на зібраного Альберта.
Жабеня вплутав їх у цю історію, повинен і розплутати. Повинен зберегти. Адже Жабеня-життя, Жабеня — життя.
– Я буду звинувачувати тебе до кінця життя, – одними губами прошепотів Альберт, загасивши цигарку.
Жабеня кивнув. Він теж, він ж теж буде винити себе.
Спочатку було тихо. Так тихо, що хлопець чув копошню мишей у дошках, а потім із вікна вистрибнула Беатріче, закриваючи обличчя руками, а за нею тягнулися тіні… тіні… тіні. Криві кігтисті лапи. Переламані в агонії фігури.
Спалахнув дах, загорівся, неначе смолоскип у темряві, серед туману поплив дим, пригинаючись до землі.
Після за Беатріче вискочив ревучий чоловік, і світ прийшов у рух. Вистрілив Альберт.
Жабеня забарився, озирнувся, натикаючись поглядом на сестер. Ті посміхалися.
– Братик
– Прийшов
– Прийшов прийшов прийшов
– Брати-и-к!
Братика підкинуло на ноги, він і побіг услід за Пані в Білому, вслід за майстром, вслід за дивним і небезпечним чоловіком.
У чоловіка бурилася рубатка на спині, а потім тканина затріщала, й два крила затріпотіли на вітру, обростаючи м’язами й тканинами прямо на очах.
– Це дракон! Дракон, Аль!
– О як…
У Жабеняти потемнішало перед очима від жаху, того первісного жаху, що змушував угризатися в землю, аби вижити. Аби вижити…
А на землі була весна, летіли до рідних країв птахи.