– Жабеня, допоможи.
Альберт хитнув головою, кличучи до себе. Рогате Жабеня підскочив, притримав скрипучу драбину, допомагаючи майстру злізти. Зазирнув з цікавістю в кошик, роздивляючись інвентар: серпи, ножі Боуї, сагайдак стріл, і пучки сушених трав.
– Ви куди? Я з вами? – хлопець навіть не намагався приховати в голосі інтересу й захоплення. Глянув вірним собакою в задоволене обличчя Альберта.
– Як дружина скаже.
– Дружина каже надягати свої смердючі чоботи скоріше, скільки вас можна чекати.
Пані в Білому — Беатріче — розчахнула вхідні двері, зістрибуючи зі сходів прямо в калюжу. Залаялася голосно, оглядаючи білий плащ, уже забруднений багнюкою.
– Ну й гадь яка. Жабеня, що знову?
– Вуха свербять, – кивнув він, винувато похнюпився, коли почув зітхання майстра.
– Навчися говорити раніше, поки хтось з нас шию не звернув, – Альберт погладив його по голові батьківським жестом, пригладив світлі кучерики, підштовхнув до жінки.
– Знімай рубатку, зараз швидко зроблю.
Беатріче засукала рукава чоловічої сорочки з домотканої тканини, підступилася до бідолашного Жабеня з рішучим виглядом, водила руками над його лопатками, перебираючи струни магії. Жабеня поки не навчився їх бачити, але відчував, як вони смикалися, вживлені під шкіру самою світобудовою.
Альберт витягнув шию, пильно стежив за маніпуляціями дружини: він писав якийсь науковий трактат про прокляття, читав їм нотатки вечорами біля коминка, милуючись кожним написаним словом. Майстер був великий вигадник.
Мабуть, тому Жабеня затримався в їхній родині в ролі наочного посібника з проклятій. Мабуть, тому Пані в Білому повернулася за безіменним хлопчиком у безіменну пустелю за межею.
– Трохи не туди.
– Циц, тільки твоїх повчань мені не вистачало.
Пані смикнула занадто різко. Жабеня здригнувся всім тілом, але рота не розкрив. Тіло пам’ятало, що йому шили по живому, звичне до всього: до болю та поневірянь, до тяжкої праці, холоду, голоду.
– Та ні ж, вузлик забула.
Альберт відтіснив дружину від хлопця, пробіг пальцями його хребтом, намацав щось, від чого у Жабеня потемніло в очах через біль.
– Ти правий. Потерпи трохи, Жабеня.
Пані дістала складаний ніж з клинописними знаками на лезі, різнула по повітрю, й Жабеняті стало легше дихати, перестали горіти вуха. Він розпрямився, подякував тихо, ховаючи свої кістки під одягом, заправив рубатку в штани.
– Ну що? Коли ти вже припиниш зі мною сперечатися, Річе?
Альберт притулив Беатріче до себе за плечі, посміхався нахабно. Жабеня знав, що Пані покохала чоловіка за його усмішки, а ще вона кохала його за очі, ямочку на щоці й кумедний ніс. Так і сказала при близькому знайомстві, оновивши всім чарки, хитнулася на тринозі й крикнула: “Ніс у нього чудовитий!”
– Стулися, а. Те, що ти у мене весь такий учений, не дає права мене постійно виправляти! У мене був найкращий учитель, знаєш!
Жабеня ніяково потоптався біля них, зітхнув: вони можуть так ще довго, потім цілуватися почнуть. Простіше залишити їх ось так і піти коней сідлати.
Хлопець пішов від подружжя якраз, коли сварка тільки-тільки набирала обертів. Майстер ледь не завжди пхав під носа дружині свій диплом з національного університету магічних містерій, а Пані спалахувала, розповідала, що індивідуальний підхід — запорука успішного навчання.
Жабеня теж хотіли відправити навчатися зі всіма, але спочатку розібратися б з прокляттям. Проклятих ніхто нікуди не брав: проблем занадто багато. Коли у хлопця свербіли вуха, чекай, що під ногами з’явиться то яма, то калюжа, то іржавий цвях чи скло. Якщо щось ніби лоскотало піднебіння, краще не запалювати сірників — палахне. Якщо смикався куточок рота, то й дім міг рунути. Одного разу на Різдво переломилися балки й дім-таки рунув, як Альберт матюкався…
Хлопець затягнув попруги, оглядів свою працю, залишившись задоволеним, вивів коней на двір, вдихаючи приємний лісовий аромат, обдивлявся левади, купався в проміннях сонця, поки не прийшли заціловані досхочу Пані й майстер.
– Молодець, вельми дякую.
Пані злетіла в сідло, Альберт тільки захоплено видихнув, притуляючись щокою до її стегна.
– Чого чекаємо? Гриби самі себе не наловлять.
Вони жили недалеко від болота, майже на самому краєчку. Ходили в драговини перевіреними стежками за інгредієнтами. В перші такі вилазки Жабеня все підскакував у сідлі, косився на лісових духів й іншу нечисть, а потім звик, обжився, вписався…
Він і сам не помітив, як будучи далеким від магії, став її частиною. Поки що його навчили тільки відстежували коливання в повітрі, якщо хтось підчіплював струни, варити зілля, читати та писати. Беатріче зазвичай била по пальцях, якщо Жабеня помилявся, Альберт терпляче пояснював, як виправити ситуацію. Вони були такими різними, насправді, але ужились під однією стріхою.
До Пані в Білому приходили люди, просили допомогти, дзеленчало золото, й Жабеня нарешті зрозумів, що можна жити інакше.
Жабеня хотів інакше.
– Розкажи, що це я збираю.
Хлопець винирнув з думок, придивився до трави в руках Беатріче, сказав впевнено:
– Це лепеха, моя пані.
– Золотий хлопчик попався. Збери самостійно, що вважаєш за потрібне, добре?
Жабеня любив природу. Коли жив з сестрами, не помічав наскільки, але ось зараз, коли світ зупинився, завмер, замкнувся на двох людях, хлопець міг дихати вільно, повними грудьми, насолоджуючись кожною секундою.
А вечорами Пані дістане з печі печеню, влаштує їх з Альбертом за столом, наллє чого міцніше, й майстер зачитає знову розумну книгу, роблячи замітки на полях… Вони з Беатріче будуть сперечатися до хрипу, до скрипу ліжка на другому поверсі, чи навпаки — сміятися. Іноді майстер запрошував дружину на танець, вигравала м’яка музика, спалахували світлячки, й Жабеня сам забував, як дихати, милуючись чужим щастям. Мати з батьком ніколи не знаходили час один для одного.
Ввечері після тривної вечері з дуже дивних слизуватих істот — мідій, коли Жабеня обламав усі нігті об тверді чорні мушлі, хлопця посадили на табурет, засунули в рот ложку.
– Сиди рівно, – Альберт розправив йому плечі, уточнив з підозрою: – Нічого ж не свербить?
Хлопець замотав головою.
– Ми вирішили, що час тобі навчитися бачити магію. Дивись на мене уважно, Жабеня, дивись, щоб не трапилося.
– Й не виплюнь ложку, будь так ласкавий, погано буде. Нам усім.
Альберт рук від його плечей не прибирав, і Жабеня одразу знітився — боляче буде.
– Довірся мені.
Хлопець смиренно опустив голову, буцнув Беатріче в долоню, відчув слабке коливання в повітрі, немов у задушливому приміщені нарешті відчинили вікно.
Очі в Пані в Білому — два чорних провалля в черепі, два самосвітних вогника на дні колодязя. Тьма виїдала їй білки й райдужку, розповзаючись з точок-зіниць. Складно було глядіти. Хлопець моргнув, кинув швидкий погляд вгору, на стелю, й обімлів. Шворки пронизували всесвіт, різнокольорові, манливі, дзвінки. Як вони ревіли-рипіли! Жабеня відсахнувся, натикаючись на Альберта, зітхнув. Зрозумів раптом, що вони всі всього-на-всього маріонетки… лишень…
Люди.
Люди.
Люди.
Ти — маг, сказав собі Жабеня злісно, ти, чорт забирай, маг, візьми себе в руки.
Жабеня потягнувся до струн, з подивом помічаючи, як ті оберталися навкруги пальців, впиваючись до крові, ранячи до кістки.
Розжарилися ложка у роті, й хлопець закричав.