Ні Беатріче, ні Альберт більше ні про що його не розпитували, тільки переглянулися багатозначно, залишили розбиратися з науковими текстами одного.
Майстер поїхав до міста на якийсь конклав, Беатріче шурхотіла книгами й вибиралася з дому іноді за продуктами, патронами, привозила солодощі, балуючи, наче Жабеня був малим дитинчам. Але не сказати, що хлопця це ображало…
Жабеня залишався сам, ретельно виписуючи слова на листок, якщо щось не розумів. Поруч з “екзистенціальний” та “пруденційний” хлопець малював найпростіші схеми плетіння, намагався тягнуть потрібні нитки, а не все, що під руку трапляється, й думав. Лежачи в своєму ліжку на горищі, роздивляючись пучки трав, подумки промовляв їхні назви, згадуючи властивості… Тоні-Тоні-Тоні. Невже тебе з’їли дракони? Але ж бідолаха.
Сестри прийшли уві сні вперше за всі ці місяці, на молодик.
Тісна кімната, три стільця й одна подушка для нього. Гнітюча тиша та три пари темних очей. Молодша знову щось співала, не відкриваючи рота, середня перебирала пальцями фігурку людини, й Жабеня просто знав, що ця — його, з його волосся; а старша… Старша сіла на груди, обвила його шию сильними пальцями, стискаючи до хрускоту, й прохрипіла:
– Ти маєш померти.
– Для нашого щастя, – луною відгукнулись інші сестри.
Жабеня їм навіть осміхнувся, підморгнув, не впізнаючи себе. Адже тут він був і не Жабеням зовсім, а тим, іншим, який помер і воскрес, помер і воскрес, просто помер, але в землі не гниє.
– Ви помилились одного разу, тепер пожинайте лаври.
Він засміявся їм — там — в обличчя, зло й запекло.
Після того сну дах у стайнях осів і провалився, переламавши хребет двом коням. І Альберт вирішив, що більше так не може продовжуватися. Вони висувалися у похід.
Беатріче домалювала останню рисочку, обтрусила руки від попелу, пробурмотіла кілька слів, потягнула нитки на себе, складаючи їх у складний візерунок.
– Тут п’ять основних вузлів, – шепотів Альберт. На його шиї виступила вена, так він нервував. – Вчися, малеча, вчися.
На лобі жінки проступив піт, вона хрипко втягувала в себе розжарене повітря, тремтіла магія під її пальцями. Так йшла секунда, друга, а потім вона відпустила плетіння, спалахнув накреслений клинопис, і навкруги дому з’явився контур.
Альберт допоміг Беатріче забратися в сідло, дбайливо поправив на ній блузку, цілуючи білі руки. Палі ледь помітно хитнула головою, показуючи, що все під контролем, відпила трохи з срібної фляги.
– Підсоби, Жабка. Тут так багато знань, що варто ставити подвійний захист, – майстер підморгнув, ляснув хлопця по лопаткам. – Розслаб плечі, напруж кисті, ноги ширше, та-а-ак, ось так, тепер просто уважно дивишся, яку нитку я смикаю, й сикаєш разом зі мною. Зрозумів?
– Звичайно.
– Молодець.
Створювати бар’єр було захоплено. Жабеня вчився швидко, дуже швидко, життя змусило. Співала магія, співало серце, Жабеня теж співав, дуже тихо. Було добре, солодко, так солодко. Він на своєму місці. Ось воно, ось воно — на долоні.
Вони піднялися з плато Підмонт на гірське пасмо Аппалачі, на Блакитний хребет, і далі, нижче, до Центральної Низовини.
Шуміли водоспади, перешіптувалися клени й поодинокі берези, обплетені джгутами сили, неначе старовинні вівтарі кривавим богам. Магії тут було — черпай і пий.
Огири впевнено крокували кам’янистими схилами, підбирали губами жолуді, пощипували мох, пряли вухами.
Перший привал у горах влаштували недалеко від струмка, розвели багаття. Жабеня відкрив бляшанки, розігрів на вогні. Альберт наклав усім у тарілки бобів, роздав галети. Вони їли й пили, обпікаючи губи.
Беатріче щось писала у блокноті, морщачи лоба, зиркнула на Альберта, той зрозумів її без слів. Сказав:
– Потрапимо на індіанців, нитки не чіпати, куль не шкодувати.
– Тут залишились індіанці?
Жабеня щиро здивувався, обережно поставив миску на стегно. Стало незатишно під цими кронами, під цими зірками. Голий і беззахисний, слабкий, навіть стрілять нормально не вміє, що він міг проти дикого й доведеного до відчаю стада?
– А де їх нема. З усіх щілин лізуть, скільки не чави, – Беатріче скривилася, несвідомо торкаючись боку, шраму від томагавка. Стала набивати тютюн у люльку, методично та механічно, думаючи про своє, про минувше. – Так що крути головою обережно, добре?
– Вони вміють заплутувати нитки, використовують якісь свої практики. Я бачив, як одному магу так голову знесло, – Альберт провів пальцем по шиї, – а мені тоді мало пальці не відсікло.
Беатріче закивала, розкурив нарешті люльку, потягнувся солодкуватий димок, змішуючись з запахом вугілля, бобів, нічного лісу.
Жінка лягла на стегна Альберта, прикриваючи стомлені очі. Майстер вкрив її пледом, лагідно пройшовся долонею по животу, грудях, полоскотав під підборіддям.
– Дивись, як би я тебе пальці не відгризла. Закінчу справу тих червоношкірих.
Альберт засміявся, цілуючи дружину.
Жабеня почервонів, відвертаючись. Вдивлявся у темний ліс, бачив тіні, що мигтіли, й усе чекав, коли прилетить дротик. Але було тихо.
– Хлопче, йди погуляй трохи.
– Я… – він дійсно перелякався, як уявив.
– Альберте, заспокойся. Ніхто нікуди не піде.
– Ех, сувора у мене любка.
Беатріче підняла голову, роздивляючись блідого до синього Жабеняти, зітхнула.
– Злякався?
Хлопець захитав головою, знітився, підчепивши задирку…
– Жабеня, тут два дужих мага, розслабся.
– Так, майстре.
Спав хлопець у ту ніч неспокійно, ледве не закричав, коли майстер з Пані в Білому зникли в кущах. Лежав під тонкою ковдрою, тремтів від жаху, скреготав пальцями по камінню, кинувся до Беатріче, коли вони повернулися, обіймаючи мало не до хрусту.
– Тихіше.
Альберт пригорнув їх удвох, і стало спокійно, тепло. Жабеня розревівся.
Їли вони м’ясо диких оленів, їх відстрілювала Беатріче. Чаилася між каменів, припадаючи до прицілу, вела дулом. Один постріл — один труп. Так просто.
Чи ловили рибу, стояли по щиколотки у воді, орудуючи списами, немов доісторичні істоти, неандертальці…
– Спробуй і ти, – запропонувала Пані, помітивши його інтерес до гвинтівки.
Жабеня вчився стріляти, притуляючись до теплого боку Пані. Поруч кадив Альберт, і нитки під його пальцями танцювали. Він правив траєкторію кулі, потім плескав, якщо Жабеня влучав. Хлопець червонів, відчуваючи себе нікчемою.
– Не робіть так більше.
– Як — так? – Альберт зробив великі й невинні очі, змахнув віями, посміхаючись краєчком рота.
– Будь ласка.
– Навіть пограти не дають.
– Доросла дитинка, їй-богу. Цицьку дати?
– Не будь такою, Бео.
– Не будь таким, Аль.
– Ну добре-добре.
Одного разу вони стикнулися з барибалом. Той окинув їх розумними сірими очима, й Жабеня інтуїтивно зрозумів — не звір зовсім, потопав у лісову хащу, погойдуючись, великий і жахаючий, але зовсім безсилий перед новим.
Потім були ще вовки, й пташки, й усі дивилися з німим засудженням і презирством, як на загарбників.
Альберт виставляв іноді щит, але ні поглядом, ні жестом не видав свого занепокоєння. Беатріче ж накреслила на лобі Жабеняти захисний символ, усміхаючись, потріпав хлопця по м’якій щоці.
– Нічого не бійся.
Так вони спустилися з гір у Велику Долину.