Що на думці у Богів, коли вони дарують життя? Чи є в їхніх діях приховані сенси, чи це лише лотерея – романтична доля, про яку всі люди так багато говорять. Їбо не знає. Не знає він, чому існують хвороби і війни, чи дії то Богів, чи провина людей. Але він знає, що все це щось має означати. Він прокльонами говорить вже третю добу, звинувачує вершників долі і себе. Себе. Того, хто відпустив, того, хто не боровся до кінця. Може зараз все б було інакше. А може то кара за дії минулих поколінь. Він, правда, вже безсилий. Падає на коліна біля ікон і ті немов би з ним плачуть. Молитися не виходить, як і вірити у краще, тому що щось, глибоко всередині, відчуває, що зараз надії немає.
Те що Сяо Чжань захворів кажуть криві літери, написані під час удушливого кашлю. І, як би Ван Їбо не хотів, але його не пускають у лікарню, аргументуючи це все небезпекою, майбутнім для королівства і тими речами, які для принца втратили первинний сенс. Нащадок не знаходить собі місця, викликає до себе різних лікарів, щоб хоча б так бути в курсі, намагаючись дізнатися, які все ж таки шанси, але всі їхні висновки втішними не назвеш. Чомусь спеціалісти мають звичку казати про чудо, ніби безнадійне положення виправити цими словами можна. Але принц не кричить вже, не плаче і не благає сказати щось ближче до реальності, а знову лише сідає біля ікон і правда сподіваючись, що хтось його почує.
***
В голові пустіє. Там цілий рій думок, але і жодної немає. Тому Ван Їбо намагається виокремити хоча б щось на листочку паперу. Перед очима пливе вже на третій годині. Він перечитує рядки лікарського щоденника, потім знову намагається поставити запитання і вже вкотре забуває про що секунду назад прочитав. Парубок бурмоче під ніс «ще хвилинку» і знову робить спробу запам’ятати незрозумілі наукові слова.
- До Біса все, - пошепки він промовляє.
- Та що ти кажеш? – звучить хриплий голос з темряви. – Чи певний ти, що саме цього хочеш?
- Хто тут? Хто ви? – впевнено промовляє принц, в ньому немає страху, бо не певний він, що це все не сон.
- Я – те чудо, про яке ти благав. – сміється голос з тіні.
- Господь? – перше, що спадає на думку Їбо і він підіймається з крісла, йде на зустріч звуку.
- По силі я рівний Йому. - все так само насміхається голос і принц чує, що він зовсім не хрипить, а шипить, немов змій.
- Чи виконаєте ви моє бажання, що на душі моїй? – неспішно питає парубок.
- Я не виконую бажання, я лише укладаю умови.
- Тож що ви хочете? - чужий сміх розрізає тишу замку і від звуку цього Їбо якось не по собі.
- Зазвичай, моє бажання не змінне і так як ти мене розсмішив, я назву його тобі, - все так само перериваючись на смішки говорить невідомий. – Я хочу душу твою, відняти життя твоє. Ти станеш лише лялькою, тінню історії і вже ніхто і ніщо, навіть найщиріше бажання, не поверне тебе до життя. Ти будеш існувати в садах, безсильно і безвольно, сидітимеш там в лабіринті, поки інші, і той, кого ти кохаєш, житимуть, все так само безглуздо проводитимуть свої дні. Ти будеш чути їхню скорботу, будеш чути їхні сльози і страждання, але неспроможний нічого змінити.
- І це ціна життя Сяо Чжаня? – пошепки промовляє Їбо.
- Ти ж хочеш його врятувати чи не так? – змій-спокусник, повзе до ніг принца, торкається його своєю холодною шкірою і язик його гострий і сміється він гидко, знаючи, що він вже переміг.