Сяо Чжань жалкує. Жалкує про зволікання, бо йому так до біса приємно триматися за руки під столом за вечерею, так лестять чужі дотики до талії чи шиї. Йому подобається життя без формальностей і цей після смак напівсолодкого вина, що залишається в секунди поцілунків-метеликів, що догорають на губах. Чжаню подобається, що Їбо щирий на всі сто відсотків. Він, звісно, не зізнається, навіть під страхом смерті, але все ж, тихо, вечорами, він записує на папері ті рядки, що шепотіла кохана людина на вухо, в перервах між розбором політичних питань.
Що стосується принца, то для нього все просто. Він прийшов до цього висновку ще тоді, коли погляд вперше впав на прем’єра. Стосунки – це вальс. Граційний і повільний танок, що заворожує глядачів, але ти маєш пам’ятати, встаючи в пару, що ти береш сміливість на себе наступити партнерові на ногу, так само, як і він тобі. Вся грація, прикрашається кров’ю, до того моменту, поки ви не знайдете спільний ритм, не станете вправними настільки, щоб літати пером білосніжного лебедя. Але можна ніколи не злетіти, тож залишається лише ризикнути. Дати шанс їм. Тому Їбо спокійно поступається, дає Сяо Чжаню обрати їхній темп. Навіть, тоді, коли самому хочеться бігти, він терпляче чекає, коли його візьмуть за руку і поведуть на паркет у великі зали, усипані квітами.
Вони гуляють садами, плутаними лабіринтами і світ здається яскравішим. Ніби наступила вічна весна, після довгої, холодної і такої ненависної зими. Сіре небо затягнуте хмарами, розрізали яскраві промені, ще недостатньо теплого, але такого яскравого, даруючого надію, сонця. Здається, що часу обмаль. Хочеться ловити моменти, жити ними на повну, забуваючи, про забобони, проблеми, труднощі. Просто хочеться жити тут, зараз, з цією людиною, даруючи їй не тільки, багатьма обітні, зірки, а світи, галактики називати на честь родинок на рідному тілі. Мліти віт дотиків, хворіти цими почуттями.
***
- Чжань-ге, ти ніколи не читав мені нічого окрім економіки, я ціную, твою працездатність, але все ж, може казочку? – очі Їбо благали, хоча нахабності його не було краю, бо робити такий вираз обличчя, лежачи на стегнах втомленого прем’єра, просто не можна. Але другий лише беззвучно сміється, торкається сором’язливо носа і відводить погляд кудись в бік.
- Колись обов’язково, але сьогодні нам треба закінчити з роботою, ти ж хотів мене вивести в місто завтра, Ді-ді.
- Я пам’ятаю свої обіцянки, - привстаючи шепоче молодший. Він повільно забирає документи з чужих рук, вільною своєю переплітає пальці і цілує ніжно, тягуче, рятуючись в чужому теплі, йому це необхідно і судячи з того, як лине до нього старший – не йому одному.
- Що ж там в документах? – тихо питає Їбо в губи, дивлячись, як чужі очі повільно розплющуються, ніби від сну.
- Ви засранець, Ваше Високосте, - сміється Чжань.
***
Серед людей треба ховатися, стримуватися, триматися на відстані і хоча хочеться стати поряд, але прем’єру це недозволено, тому він, понуривши голову, крокує позаду. Треба забути про цінність одне одного, що горить десь в середині. Щоб ніхто не знав, це те, що має бути лише там, далеко від чужих очей, вух і жорстоких вуст.
Їбо дивиться на Чжаня периферійним зором. Бачить, як стискаються чужі кулаки, коли люди підходять занадто близько, як кусає прем’єр свої губи, як тремтить, від того, що не може бути поряд. Хочеться стиснути його в обіймах, але не зараз, не тут, не в цю секунду, не перед тисячами, не на суд до мільйонів.
- Пане Сяо Чжань, - все ж промовляє він, вирішуючи піти на ризик, - не могли б ви підійти, я дещо хотів би обговорити.
Їбо не посміхається, щоб не видати себе, але в очах ого втіха для старшого. Ніби кажуть очі «довірся», «стрибни зі мною, у цю прірву, я не дам нам впасти».
- Так, Ваше Високосте.