Пролог.

Людське життя - цікаве. Воно наповнене щастям, горем, вічною боротьбою і поспіхом. На відмінок від Богів і янголів, ці земні душі - живі. Вміють в співчутті плакати, в радості сміятися. І проходити шлях, змінюючись залежно від того, що підготувала їм доля. Такі вже люди.

Якщо Боги дарували життя, то Диявол їх відбирав. Відбирав без сумлінь, не відчуваючи гріховності в своїх діях. Можливо, через те, що це його природа, і про яку совість можна говорити, якщо саме він випробовував людську міць? Саме він спокушав піти на брехню, на зраду, чи може навіть на вбивство. Він дивився, як слабкі душі, що не могли відмовити його вмовлянням, страждали, згоряючи у полум’ї жалоби. 

А може, це все презирство, до цих слабких і нікчемних, які щоденно намагаються знайти сенси, причини, дати відповіді на питання «Чому?» і «За що?». Хоча, нащо шукати? Нащо ступати на шляхи сповіді, після кожного вчинку, якщо вирок буде один для всіх. Його руки. От кінцева точка кожного. Неминуча смерть і спокута.

І все ж, частково він заздрив. Це те, що він дійсно вмів бездоганно. Вся його сутність складалася з цього. Він зневажав і ненавидів, але більше за все, його дратувала думка, що він – Диявол, величний і непохитний, незламний і всесильний, мав тихо спостерігати, за тим, як хтось «живе». Не існує, а саме живе, в найпрекраснішому значені цих слів.

***

Марцель – країна, що відома своїми розкішними палацами і садами, незвичною архітектурою і культурою.  Але там де панує розкіш, там і бідність часами процвітає.

Бідні – боролися за шмат хліба, за чисту воду і, дай Господи, солі, щоб все було не таким прісним. В кращому випадку, боротьба велася на полях. Від час збору врожаю, жінки, намагалися, якомога більше зібрати пшениці, бо вдома діти, голодні, невдягнені і, не дай Боже, хворі.

Але іноді, це дійсно бували бої. Десь на вулицях Марцелю, де чисте повітря і квітнуть сади, там де, королі їздять в каретах і коні копитами відбивають ритм, саме там, між будівель, б’ються чоловіки, жінки і навіть діти, за те щоб поїсти в перше за тиждень. В такі хвилини, дороги обливаються кров’ю жертв голоду і злиднів. І воно буде доти, поки злива не змиє сліди, до поки не настане весна.

***

Король – нічого не бачить. Його очі ясні, його погляд – пустий. Його оточують стіни, всі в золоті, як і потрібно вищому сорту. Але якби б це все перетворилось в руїни і вкрилося зеленим плющем, чи змінилося б щось? Королю невідомо. Він бачить лиш розкіш, цеглові грати і сина. Єдину живу душу, чиє існування приносило світло у серце короля.

Король вміє любити. Правда, не багато речей. Можливо, одну чи дві. Але син для нього все. Він невтомно говорить про «цінність» і про «промінчики світла», що з’явилися в його житті, коли з’явився нащадок. Про це знали невидимки-слуги, буржуазія і прості люди, котрі бояться і моляться про те, щоб принц змилувався над ними і дав їм все необхідне в майбутньому.  

***

Диявол нудьгував, все було занадто очевидним і навіть ті вилазки в люди, щоб спокусити нещасні душі, не давали приємної розради від своєї всесильності. Але він не відводив погляду, дивився зміїними очами на цей світ і закрадався в його голову задум, як згустити фарб.

- Пограймо ж, жалюгідні істоти.