Їбо не спить. Не спить вже третю ніч. В його голові лише одна думка про ті слова, що б’ють набатом. Він звинувачує себе. Тремтить від того, що саме він все зруйнував. Поклав кінець розмовам, сміху і відкотився назад, до точки, в якій вони просто працюють, існуючи в одному часовому вимірі.
Їбо мовчить. Він більше не задає нескінченних питань, говорить виключно про те, що треба зробити і уважно слухає рекомендації. Але ту тишу можна різати ножем. І, навіть, маючи прекрасні навички фехтувальника, йому не перемогти ворога, якого він бачить перед собою в дзеркалі.
Принц пливе за течією. Дозволяє воді відносити з точки у точку. Іноді хочеться піти проти неї, але чи готова людина там, за тим столом з червоного дерева, плести, боротися проти стихії, яка в рази сильніша люде.
Все це змушує кричати без звуків. Хапатися за голову в темряві кімнати і писати листи іноземними мовами, щоб хоч так стало легше.
Так проходять ночі, годити дня, поступово зникаючи в Бермудах.
***
Для Чжаня це виглядає не краще. Очі стикаються з образом, що втомлено бродить замком. Міністр бачить, як згасає погляд навпроти, як зорі вмирають. Мішки під чужими очами темніші ніж та діра, що поглинає світло. І все це його творіння. Він знає причину занадто добре.
Йому б сказати пару слів. Сказати причину, чому він так себе поводить, пояснити, що чужої провини в цьому немає. Донести бажане. Але Сяо Чжаня бере сором. Хапає за руки, за ноги і затуляє рота. Склеює ніжно губи, промовляючи своїм глибоким голосом - «ти винний».
***
- Чи можу я взяти папери з Вашого столу? – загнано шепоче міністр. Він благає, щоб людина, що дихає з ним в унісон відповіла звично пихато. Щось на кшталт: «Для Вас все що завгодно, міністре», але простір розрізають хвилі, але не ті.
- Так, звісно.
Це схоже на кінець. Болючий і невиправданий нічим.
Чжань прочищує горло, встає з-за столу. Його кроки не важкі, як і завжди, але зараз він намагається йти ще тихіше, не наступаючи на підбори. Він тремтить. Руки пітніють. Але картина перед ним, ще гірша, ніж та, що може розгорнутися після.
- Бо-ді, - чужі очі шоковано дивляться у бік нерішучого звуку, - тобі треба піти поспати. А після цього ми поговоримо, думаю, між нами є те, про що варто поговорити.
- Чому ми не можемо зараз? – Їбо знає відповідь, бачить збентеженість навпроти, але все ж, він хоче почути ще трохи про справжнього Сяо Чжаня. Зовсім трохи.
- Тому що, я переживаю за тебе.
- Я почув тебе.
***
Вечір теплий. Це відчувається в повітрі, що проходить крізь відчинене вікно. Іноді вітер відносить пелюстки квітів в кабінет і Чжань не може відвести погляду. Він так і не торкнувся роботи після того, як принц пішов. Хай вона почекає, в нього ще повно часу. Повний місяць в небі дарує надію. Сонце може без місяця, а місяцю без сонця самотньо. Так само як і міністру, без безтурботного, пихатого і до біса рідного принца.
- Про що ти хотів поговорити? – і в який момент двері відчинилися, Сяо Чжань не знає, він знає лише те, що Їбо тепер стоїть позаду нього, готовий до розмови. І хоча старший зовсім не розділяє цих почуттів, але він ніколи не буде готовий. Міністр розвертається на підборах. Дивиться в очі навпроти, які дарують рішучість і все ж промовляє:
- Я люблю тебе, Бо-ді. Люблю, але я не з тих, хто готовий ризикувати. Я вічно думаю про те, що буде далі і я знаю, що це зовсім не для тебе. Знаю, що ти не переймаєшся таким. Але я хочу щоб ти дійсно подумав, що чекає нас…
- Хіба не достатньо, що наші почуття взаємні? – перебиває Їбо Чжаня, тому що відчуває, що його слова зовсім не є згодою.
- Для тебе може і достатньо, можливо, цього і достатньо для нас, але не для майбутнього. Вже зараз для Короля гостро стоїть питання твого одруження, а далі буде гірше і це я не кажу про те, що ти нащадок – надія, віра і ідеал для людей. Зрозумій, благаю. Я хочу захистити нас. Краще нічого не починати, не руби з плеча, зваж все, благаю…
- Єдиний, хто рубить з плеча – ти. Тобі страшно? Боляче? Хочеш захистити? – Їбо намагається зберігати спокій, намагається тримати голову в холоді, але почуття захоплюють і голос надривається на секунду, - А що з приводу мене? Що відчуваю я? Покладись на мене, благаю, дай мені зробити щось для нас…я захищу нас, тільки для цього треба, щоб «ми» існували.
Сльози збираються в куточках очей Сяо Чжаня. Він готовий розридатися прямо тут, чи то від образи, чи то від того, який він слабкий.
- Бо-ді… - хрипить він.
- Давай зіграємо у шахи. Якщо перемога за мною – ти станеш моїм, якщо перемога твоя – клянусь, я відпущу.
- Сьогодні я гратиму за білі.
- Як забажаєш.
***
Сяо Чжань пішов пішаком.
Принц віддзеркалив його хід. На центр вийшли 2 чорні коні, один білий і один білий пішак. Дислокувався білий слон. І другий. Білі постаті Чжаня тихо просувалися вперед. Он зрушила тура.
Вийшов білий ферзь.
Гра була ніби рваною. Не хотілося б засмучувати принца — виграш означав би порожній постріл у рулетці. Легко на душі від уяви того, що нічого не змінилося… Однак і неймовірно тяжко, адже він навіть не спробував! Так, він не мав такої високої рішучості і чуттєвості, що й Бо, але мав хоч чимось! Задатками, крупицями… Які всього-то треба було зібрати воєдино.
Чи то від втрати під час гри, чи то від надмірного хвилювання, він не міг зосередитися. Його пішак опинився під загрозою ворожого слона. Він зберіг її. Кинув пару пішаків на волю долі і зайнявся своїм центром, намагаючись не пропустити жодного підступу до його короля.
Майже підійшов до чорного короля.
Принц тим часом роздумував, не менш серйозним думам він вдавався. І ось перша з’їдена постать. Чорна фігура.
Друга.
Чорний кінь.
Другий.
Ще одна чорна постать.
І знову.
Міністр зіщулився. Ні, він не хотів вигравати. Він має віддати перемогу. Ціною гордості та обережності…
Різко білий король мало не з’їли.
Чорних фігур дедалі меншає. Білий король вибирається із засідки двох чорних турів, з’їдаючи одну. І вибирається із безпечного кута.
Минає ще час, і обидва королі недалеко один від одного. Ось вони вже навпаки. Знову розбіглися дошкою.
Принц почав активно прибирати з неї білі постаті. Йому доводиться тягнуться через всю дошку, аби чорний король залишився цілим і неушкодженим.
Королі знову стоять один навпроти одного.
Біла тура бігає з боку на бік.
І знову, через десяток ходів, королі стоять навпроти. Фігури все бігають навколо і навколо. Принца це почало лякати та дратувати одночасно.
Нічия. Звучить як вирок для обох.
- Ну і як ми це вирішимо, Чжань-ге?
Їбо сидить спокійно, хоча всередині все стискається. Тепер це не його відповідальність, він зробив все що міг.
Чжань потягнувся до свого короля і, трохи задумавшись, збив його щербанем, тим самим вклавши на дошку.
- Ти переміг, ді-ді.