Яскраві кольори змінюються на холодні в той момент, коли Король дізнається, що син його зовсім не збирається одружуватися на жодній з тих дів, що ласкаво Його Величність пропонував. Дізнається він про це з вуст принца. Ван Їбо не думаючи говорить те, що і має на увазі. Він благає не нав’язувати йому те майбутнє, до якого він сам не готовий.
- Батьку, так мало речей існує, про які я тебе коли-небуть просив, але заклинаю тебе, благаю смиренно, сидячи на колінах, мене не цікавлять ті дами, що ти приводиш до мене. Кожна з них нудна, сфокусована на собі, в нас різні цілі і не побудувати нам щасливого шлюбу, тож дозволь не робити цього, - вічно відведене назад сине волосся, тепер струїться по обличчю, падає на очі, торкається довгих вій, - Я знаю, що думаєш ти про нащадка, але не думаю, що я зможу вгамувати це твоє бажання, бо не кохаю, я жодну з тих жінок.
- Не в коханні річ, світ очей моїх, - Король промовляє крізь зуби, стримуючи темні емоції, що захоплювали його. Його гострі вилиці в цей раз здавалися ще гострішими, а золотисті пасма спадали на плечі, залишаючи тіні на лиці, що тепер він виглядав мужнішим, грубішим і непохитним. – Це твій обов’язок, як принца і як, майбутнього короля, тож буть ласкавим, обери одну, будь-яку, хоч руду, хоч брюнетку, худу чи товсту, головне, щоб вона була рівна по статусу і не вдова, про інше я тебе не прошу.
- Але батьку, - піднімаючи голову, молить Їбо.
- Так, я-твій батько, але не забувай, що я є Королем, тож це мій прямий наказ, до свого нащадка, - чоловік встає з трону, його одежі торкаються підлоги при повільній ході, - І ще, я прийняв рішення, яке, на мою думку, розумне і не підлягає розгляданню. Твій друг – молодий прем’єр, через тиждень я його відправлю в окрему резиденцію на Захід.
- Батьку, ти не можеш. Чому? До чого так скоро? Нащо це все? – перелякано шепоче принц, він відчуває біль, що розриває його на частини, бачить перед собою картину, де він сидить один в кабінеті, один за двома пустими холодними столами з тепло-червоного дерева.
- Ти думаєш, що я не бачу, як ти носишся з ним, як жовтець прикрасив наші зали? Хіба я можу дозволити цей вплив? Це про це кохання ти говорив? – не стримує себе в гостроті слів Король. - Це лише чари, які пройдуть і я покладу їм край.
І очі зімкнуті у печалі і ті краплі на підлозі від смутку і болю, і голова вже більше не підіймається. Ван Їбо відчуває себе так, ніби не батько стоїть, а безжальний кат, що заносить свою зброю, готовий відрубати дві голови одним замахом.
***
Сказати, що Сяо Чжань знав, що це так і буде, чомусь здається жорстоким. Він сидить за столом у своїх покоях. Його перо повільно виписує листа до себе, у відблисках майже дотлівшої свічки. Він не бурмоче і не наспівує пісень. Чутно вітер з щілини у вікні і вперше від цього відчуття так холодно і самотньо.
Чомусь хочеться кричати, рвати горлянку, хочеться, але виходить лише мовчати, молитися і благати Бога про милість. Хоча, хіба він не був милостивий до них? Це лише відстань. Ніхто не помер і голова прем’єра все ще на плечах. Але від цього не легше. Здається, що зробили тільки гірше, йому ж вирвали серце живцем.
Остання крапка.
Остання…
Чжань встає зі столу. Його ноги тремтять і лише одне бажання – сховатися. Накритися теплою ковдрою і сидіти в кутку, скрутитися там малим клубочком і хай його виносять, нехай загрожують життю, він не піде. Буде тут, буде коло принца. Але в противагу бажанням чоловік вправно складає речі у валізу. Шепоче ніби хворий щось про «все буде добре» і «це на краще». Чжань так не може, але робить. Просто щоб не дати слабину потім.
Стукіт в двері виривають з думок і він виринає з під води. Боїться відкрити той триклятий шматок дерева, але все ж хапається за ручку.
- Їбо, - шепоче лише губами, бачить розбитий вигляд парубка перед собою. Той проходить у глиб кімнати мовчки. Мовчки сідає на ліжко. І ця мовчанка вбиває. Варто було в закрити двері.
- Мені треба збиратися, ді-ді, - голос тремтить, але все ж він промовляє ці жорстокі слова.
- Я знаю, - шепоче так само Їбо. Ніби порушити зараз тишу – визнати болючу правду.
- Чому ти тут?
- Хотів тебе побачити в останнє, запам’ятати, як тремтить твій погляд, коли ти бачиш мене, поцілувати і віддати тобі всього себе, але не сказати «прощавай», бо я не хочу це казати і чути не готовий.
- Бо-ді, скажи мені, як мені бути? – щоки торкаються солоні сльози, залишаючи вологі сліди. – Чи бути мені в останній раз з тобою чесним, піддатися усім темним бажанням, взяти все, відняти все і відати тобі себе, щоб розбитися вкотре. Чи розумним і поставити крапку тут?
- Ге-ге, ти знаєш, - підходячи промовляє Їбо, його трусить не менше, він боїться, боїться відпусти руку, почути найгірше, - що найбільше я ціную чесність.
Поцілунок сповнений болю, такого в них ще не було. Але вони обидва хапаються одне за одного, це і правда в останнє?