Минали роки. Акіо сам не помічав як змінювався. Відростив борідку, яку час від часу приходилось підстригати в барбера.
Чоловік ліниво розплющив очі в кімнаті, пропахшей тютюном, як і завжди. Він піднявся і натягнувши штани подивився у вікно дістав сигарети.
⟪З Цими багатствами я ніяк не позбудусь хаосу⟫, — Акіо всміхнувся, роздивившись що позаду нього все знаходилось в повному безладі.
Він повернувся знову до вікна і сумно зітхнув. Згадував лише один образ дівчини з темними волосами і такими ж темними очима.
⟪Чому вона ніколи не казала?… Я присягаюсь, вона знала за свої проблеми зі здоров’ям, дурепа… ⟫, — чоловік зробив затяжку. В його пам’яті поставав потускнілий образ сяючих темних очей.
Акіо не любив згадувати, що цієї дивної дівчини не просто не було поруч, а давно не було в живих. Її образ завжди зникав то в світлі слави за важку працю, то всепоглинаючій темряві тяжких думок.
⟪Чи достукався я до тебе…Юкіме⟫, — сумно зітхнув він.
Чи можна назвати задоволенням, якщо те заради чого був пройдений шлях не досягнуто?.. Акіо для себе знав що ні. Серце затягувала лише екзистенційна порожнеча.
Докурив сигарету, погасив об попільничку. Він взяв телефон і глянув на час.
⟪Прокинутись в обід… обожнюю…⟫, — подумав він і слабко подивився на фотографію з Юкіме. Єдина спільна фотографія. Тепло в грудях стало болючим.
Акіо опустився на ліжко і прикрив очі. Він з сором відчував як кутки очей знову запекли.
У мареві. серед бурштинового туману він бачив Юкіме. Дівчина загадково посміхалась. Виглядала, як в ті студентські роки, де поєднувала енергію і неймовірну втому. Вона протягнула руку.
⟪Юкіме⟫
Акіо ледь вимов ім’я взявши її за тендітну бліду долоню. Він крокував за нею по дивному дерев’яному мосту. Ставало тепло. Акіо бачив, як на березі розпустились червоні променисті Лікориси.