Солітюдний

Це дуже дивна історія. Настільки дивна, що я в неї закохався. Знаєте, коли ви в такому шоці від побаченого, що не можете відірвати очей і згодом звикаєте. Як арт-гаус або комікс про канібалів. Або пандемія. Чиясь сімейна фотокартка біля порослого грибами тіла.

Я прокинувся через відрубану голову. Взагалі, я не спав, а голова не здалася мені настільки страшною, щоб назвати її жахіттям, але я все ж прокинувся. Рубі сиділа поруч за столом і щось від байди малювала в кутку карти. Я потер очі, глянув на неї та спіймав її сірий погляд з-під лоба.

Було багато речей, яких я волів би не знати або ж які мені не подобались. Іноді вони підпадали під одну категорію, іноді навіть поряд не стояли.

Ми зупинилися, тому що Ноель почув звук запобіжника — ні за що у світі він не сплутав би його з чимось іще. Його батько був мисливцем, і Ноель стріляв ще змалечку. Підтвердити це, однак, він нічим не міг, лише своїми розповідями, тому я йому і не довіряв.

Я прокинувся раніше за Хідана. Я взагалі прокинувся — і це вже можна було вважати досягненням.