Розділ 5. Брехня

Я прокинувся раніше за Хідана. Я взагалі прокинувся — і це вже можна було вважати досягненням.

Коли я розплющив очі… Ні, не так. Коли я відчув, як жар посунувся ближче мені до лиця, я розплющив очі й побачив вогонь. Спершу я відкинувся назад, — на мить здалося, що все навколо палає; але полум’я було лише у каструлі, що стояла навпроти. З неї до моєї ноги визирало розжевріле поліно.

Хідан дрімав з протилежного боку. Він притягнув мене сюди й розпалив вогнище. Я подумав, що там і сконав, на півдорозі до Айова-Сіті, бо мало вірив у те, що Хідану була хоч якась користь з порятунку мене від буревію. Але він щось пробурмотів уві сні, і реальність повернулася, прямо як у кіно. Жахливе відчуття, ворогу не побажаєш.

Ми знаходилися у якійсь школі. Я загубив мапу, але й так не знайшов би на ній того, що шукав. Попереду витягнувся коридор з рядом шафок, ззаду він закінчувався, і починалися зачинені класи. Ніколи до цього не був у американській школі, зізнаюся чесно. Університет виглядав зовсім по-іншому.

Рюкзак виявився напівпорожнім. Можливо, половина речей загубилася тоді, коли я звалився з коня. Можливо, доки мене морозило у непритомному стані, Хідан просто забрав їх собі. Він прокинувся, коли я голосно застібнув рюкзак.

— Ти давно… — Хідан потер обличчя.

— Щойно.

Клянуся, я прямо відчув, як він напружився. У всякому разі, зі мною йому розслаблятися ніколи не варто було.

Ніхто не знав, чим себе зайняти, тож ми мовчки слідкували за багаттям: кожен підсовував дровини назад, і кожен зі свого боку, поки в животі не почало бурчати. Не пам’ятаю, щоб узагалі щось їв з тієї ночі, коли нас відправили в патруль. Звучить так, ніби ніч та була місяців зо два тому, правда? Повірити не можу. Здавалося, що ми опинилися в дупі — глибше нікуди.

Хідан понишпорив у своєму рюкзаку і витягнув консервну банку.

— Знайшов у столовці, — він штовхнув її, і банка ковзнула мені до ноги, крутнувшись, як лялька-неваляйка. Хідан махнув рукою: — Хрін знає, скільки вона тут пролежала. Можливо, їй більше, ніж тобі.

Він з’їв її сам, бо несло зсередини нестерпно. Мій шлунок подібного не витримав би. Я дивився, як він їв, не стримуючи відрази.

— Ти хоч би проварив її.

Він ковтнув останнє, що зміг вишкребти.

— Пізно.

Я пирхнув, відвернувшись.

Хурделиця не вщухала, видивлятися щось за снігопадом було марно. Мене мілко трусило. Мені було млосно, гаряче, морозно. Мені було всяко, бо якщо ви не маєте навіть приблизного уявлення, що робити далі, саме так ви й почуваєтеся. Звісно ж, у мене все було схоплено. Я прямо-таки парував самовпевненістю; я прораховував кожен свій вчинок на три кроки вперед, аякже.

Знаєте, що? Ніколи не вірте думкам у своїй голові.

У внутрішній кишені куртки я намацав цигарницю і вибив із неї самокрутку. Підкурив від вогнища, ледь не спаливши брови, і вперше за ці дні глибоко затягнувся. Чесно? Стало легше. Не брешу, мене це заспокоювало. Я помітив, що рідко коли залежні люди справді насолоджувалися тим, від чого не могли відмовитися. Їх тому і називали залежними. Хтось, як я, палив; хтось пив, хтось дрочив без зупину. Хтось не випускав із рук биту під час зачисток, а хтось у шалених дозах приймав пігулки, термін придатності яких вийшов задовго до Спалаху. Хтось був залежним від думок, а хтось від мовчання.

Я простягнув самокрутку Хідану, і його погляд розширився, а потім він глянув на стелю. Я підняв очі за ним — точно над нами був датчик протипожежної сигналізації. Певно, це теж була його стара залежність, яку він не міг побороти.

— Нас би вже давно мало облити водою. Бери, поки даю.

Хідан забрав самокрутку і затягнувся.

Щось у цьому було. В тому, як ми ділили її на двох у покинутій школі, поки Інвайт був позаду, а попереду — те, чого я знати не міг. Не те щоб я всього цього по-справжньому прагнув. Я волів би слухати завивання вітру у своєму будинку, на своєму ліжку; там, а не тут. Але Кенді, бувало, казав нам перед вилазками: “Якщо з вашими сраками щось, не дай Боже, станеться — не розчаровуйтесь і не панікуйте. Влаштуйте собі привал і подумайте, як бути далі. Рано чи пізно ви все одно повернетеся в Інвайт. Від нього вам нікуди не втекти”. Не слухатися Кенді було категорично заборонено негласним місцевим статутом.

Тож, ось, у мене був привал, і я ніби як не панікував, проте на думку нічого путнього не спадало. Я був у відчаї. Я сподівався, що не один.

Сидіти на місці не мало сенсу, тому я вирішив обшукати кілька сусідніх класів. В жодному з них не залишилося нічого корисного. Судячи із розсунутих парт і спальних мішків з початком пандемії тут жили люди. Можливо, вчителі або учні. Всі ці покинуті записники й повідкривані підручники здавалися мені одним великим кладовищем американської освіти. Я теж це пережив. Коли запаси туалетного паперу почали закінчуватися, а виходити за межі студмістечка ніхто не хотів, бо ніхто і не знав, що там відбувалося, ми почали рвати книги. Нам доводилося палити столи, аби зігрітися. Їжа — будь-яка, від борошна до желейних ведмедиків — перестала бути чимось смачним. Вона допомагала виживати. Вона обігрівала, затикала шлунок на якісь три-чотири години й давала можливість думати про щось, що не вона.

Застрягши в тому університеті, ми всі ніби опинилися у телевізійному шоу про гру на виживання. Тільки нашими ворогами були не отруйні павуки, і у винагороду теж давали не гроші. Я б сказав, що давали життя, але насправді їх лише забирали. Ось так: учасник ти чи спонсор, платити однаково доводилося однією монетою.

У класі географії я знайшов кілька старих карт. На одній із них було датування за сорок сьомий рік. Навряд чи цим картам можна було вірити, та вибору я не мав. Хіба що взяти собі за дорожній довідник якийсь шкільний проєкт, де різнокольоровими олівцями криво обведена через копіювальний папір карта штату, а замість міст — зірочки чи (здохнути від сорому можна) сердечка.

Сюр у вищому його прояві.

Я хотів повернутися до багаття, але зупинився і прислухався. Вітер все ще вив так, що за ним не розчути й вовка, однак щось із цього виття виділялося. Я вимкнув ліхтар і роззирнувся. За найближчим вікном билася тінь — якогось зараженого, звісно ж. Жодна адекватна людина не буде бездумно рватися кудись тільки тому, що побачила за дверима світло. Можливо, лише за умови, якщо у неї деменція, або параноїдальна шизофренія, або за нею гониться зграя інфікованих…

Ні, це точно був заражений; якийсь бігун. І він був не один.

Я схопив стілець і підпер ним двері з іншого боку класу. Анаконда грілася в рюкзаку за одним поворотом, і всього нічого було її дістатися. Всього нічого. Я вибіг у коридор і покликав Хідана, але той не відгукнувся. Шукати його не було сенсу. Я схопив свої речі, витягнув і клацнув запобіжником револьвера, однак завис на місці. За спиною, в одному із зачинених класів, розбилося скло. Крізь щілину між підлогою і дверима пробивалося нерівне місячне світло, і коли я підійшов ближче, прислухаючись, воно зникло. Натомість на весь клас прогримів рев.

Тієї ж секунди в інший клас завалився ще один інфікований, почали тріщати й битися вікна. Я озирнувся на крик з іншого кінця коридору, і тільки потім до мене дійшло гупотіння десятка, двох десятків бігунів, що ввірвалися до школи. Вони оточили її — це була грьобана засада. А ще кажуть, що після зараження ти стаєш тупим, як звір…

Звірі не тупі. Просто вони керуються не тими інстинктами, якими звикли керуватися люди.

Я зробив повільний крок назад, але, як це буває в усіх дешевих фільмах жахів, натрапив на консервну банку. Якщо Хідан вірив у Бога, той мав би його за таке покарати. Рев за дверима повторився, тепер набагато голосніше, і відбився відлунням далеко позаду мене. Я розвернувся — і побіг.

Далі одного коридору я не заходив, тож поняття не мав, куди біжу. За серцебиттям нічого не було чути, проте я відчував усім своїм клятим тілом, як заражені, що вирвалися із класу, переслідували мене. На одному з поворотів мене занесло, і я загальмував, добряче приклавшись плечем об залізні шафки. Напевно, це було на щастя, бо так би я і не побачив зграю інфікованих, яка сипалася з вікон в коридор, що вів до виходу зі школи.

Що ж, можливо, багато чого в той вечір сталося на щастя. Коли я розвернувся з метою бігти куди-небудь, лише б не в обійми бігунів і клікерів, ноги на мить перестали слухатися, і я на рівному місці завалився на спину. Дихалка збилася, в очах потемніло. Один з бігунів швидко рвонув до мене. Момент істини, в який я куточком свідомості вже обрав собі надгробну плиту, якби не те “на щастя”.

Щастя, до речі, звали Хіданом. Ви й так це знаєте, але повторити ніколи не буде зайвим.

Прямо над моєю головою Хідан відбив зараженого, смачно проїхавшись відірваними дверцятами шафки по його обличчю. Мені знадобилося кілька секунд, аби усвідомити, що мене не вкусили.

Хідан подав мені руку, і тільки коли став на ноги, я зміг дістати Анаконду й відстрілятися від компанії найближчих заражених.

— Сюди! — Хідан вказав ліхтарем у вузький коридор, який вивів нас до їдальні.

Ми не пробігли — пролетіли нею, розкидуючи за собою стільці та з розбігу перевертаючи столи. Хідан схопив мене за плече і потягнув в інший бік, коли я випадково звернув не туди. Я поняття не мав, куди він завів коней, і мені нічого не лишалося, окрім як просто йому довіритися. Одразу за їдальнею виявилася актова зала. Ну звісно ж: де іще можна було полишити трьох жеребців, як не в приміщенні з двома виходами, один з яких знаходився — вам і вгадувати, напевно, не потрібно — вверх по сходах.

Дужче за Ноеля Голма я міг ненавидіти лише Хідана.

— Шматок довбойоба, — прогарчав я, відв’язуючи Вітерця від крісла, — який тільки пошукати треба.

Хідан випустив кілька куль в інфікованих, що забігли в коридор, але великої справи це не зробило. Він заскочив усередину і змотав ручки дверей проводом мікрофона. Вхопив повід свого коня і почав його розмотувати. Я глянув на ряд крісел, що височіли над нами, і стис зуби.

— Ну і як ти збираєшся їх звідси виводити? — Відповіді я не почув. — Га, розумнику?

— Замовкни.

Мене ніби окропом облили.

Запам’ятайте цей момент, а краще — запишіть, замалюйте, занотуйте у найзаповітнішому куточку свого щоденника, бо більше (клянуся серцем своєї скоріше за все покійної матері) ви ніколи подібного не побачите. Щонайменше тому, що тієї миті я наново був готовий прострелити йому голову. По-справжньому, наскрізь.

Я підійшов до нього так близько, як тільки міг.

— Що ти сказав?

Він підняв на мене очі, в одне з яких я в той момент, за усіма законами людської психології, мав плюнути або приземлити кулак.

— Я сказав, щоб ти замовкнув.

Він заграв жовнами, і я парою рухів приставив до його лоба револьвер. Вкотре? Не скажу, бо не пам’ятаю. Подумки я робив так кожного разу, що він відкривав рот. У відповідь Хідан лише щільніше притулився до дула. Заражені почали битися у двері.

— Ти кретин, якщо єдине, чого не боїшся, — це пристрелити людину, яка двічі врятувала твоє життя. — Він дивився мені прямо у вічі.

Я відчув, як напружилося підборіддя, і ось — я вже не міг сфокусуватися на його погляді. Занадто він у нього був важкий. Не кожна людина витримала б подібний.

— Я краще вже здохну, ніж… — Зграя за дверима знову заревіла, і я прочитав кінець по його губах. Ковтнув слину і зняв револьвер із запобіжника, але виглядало це навпаки, тож Хідан вхопив мене за руку і притис дуло так, що на лобі точно лишиться слід. — Ну, стріляй! Раз сам такий розумний…

Долоня затремтіла від хватки, і я його відштовхнув. Озирнувся на двері — провід міг от-от порватися, — взяв Вітерця за повід і швидко повів до виходу.

Коли ми вивели коней зі школи, на вулиці була глибока ніч. Інфіковані оточили її з боку головного входу, тож якийсь час ми залишалися непомітними, доки пробиралися крізь гори снігу, нам чомусь так здавалося, проїзною частиною. В якийсь момент Ноелів кінь спіткнувся і голосно заіржав. Здається, перед смертю його власник нас прокляв.

З найближчого магазину з голосним клекотінням вибіг клікер. Мене вже нудило від них. Мене нудило від кожного інфікованого у світі, але від того, як часто вони нам траплялися, мене нудило найсильніше. Хотілося заплакати, коли клікер почав рухатися у наш бік. Я помітив, як Хідан стис щелепи коня, на що той незадоволено запирхав носом. Він глянув на мене і кивнув на клікера.

Я намацав у задній кишені ніж, клацнув ним і обережно обійшов інфікованого боком, аби схопити його з-за спини. Кожного разу, вбиваючи заражених, нутрощі переверталися. Вам могло бути хріново після першого поцілунку або сигарети, що ви до цього ніколи не тримали її в роті; ви тремтіли від хвилювання, і обід чи, не знаю, сніданок миттєво підходив до горла. Або ж навпаки: десь на рівні між шлунком і стравоходом, там, назву чому ви ніколи не змогли б дати (ви навіть не знаєте, чи вона існує), вас стягувало, перекручувало, ніби випрану білизну. Це відчуття — воно схоже на нудоту, але ж вас, мене і так нудило від інфікованих, тож… Це відчуття — не нудота. Не хвороба. Воно просто було і є, і я відчував його, бо я така ж людина, що і ви.

Лезо з тріском увійшло в покриту наростами шию, лишаючи за собою слід, коли я повів ним у бік. Клікер випустив хлипаючий хрип і вивалився мені з рук. З магазину знову донісся клекіт, і я швидко осідлав Вітерця, озираючись. Хідан повторив за мною. Ми розчули, як з криком із магазину вивалилося ще кілька заражених, коли зникли за поворотом.

Перші кілька годин ми блукали вулицями, поки не почало світліти. Ми не знали, куди йти чи дітися. Я не знав. Сенс раз у раз відкривати карту, шукати дорогу на якийсь час загубився. Коні ступали повільно, слабо перебираючи копитами. У якусь мить мене почало нудити від хитання з боку в бік, тож я сплигнув на землю. Світанок був таким само, як тиждень тому, і місяць тому, і рік, — нічого особливого я в ньому не бачив. Але якщо подумати, що був він таким само, як і минулий, цигарниця у внутрішній кишені куртки починала палати вогнем. Я хапався за груди, за живіт; той вогонь горів, спалюючи мене заживо. Я повільно помирав. Здається, мій прах так і лишився на тих вулицях Айова-Сіті.

Я не пам’ятаю, чи вірив тоді, що ще повернуся в Інвайт. Здається, я перестав вірити в усе, що існувало на світі. Запитали б мене, і я б сказав, що земля пласка, а фокусники послуговуються магією. Напевне, єдине, у що я тоді справді вірив, було: з Хіданом у мене не могло все скінчитися так легко, як з Інвайтом.

Минув день. Ціли з біса день. Якщо ви раптом хвилювалися за моє здоров’я, то можете бути спокійні: дорогою я поїв, поспав і навіть помився. Частково. Топленим снігом. Коли Хідан теж мився у ванній одного покинутого будинку, я жував засушену телятину і мав нахабність залізти до його рюкзака. Лише аби перевірити, чи залишився він тією сволотою, якою потрапив до нас в Інвайт. Нічого свого я там не знайшов. Сволотою перестати вважати його було б протизаконно.

Я застібнув його рюкзак за мить до того, як Хідан вийшов. Він зупинився посеред кімнати, розтираючи червону шкіру, і кинув мені якийсь одяг. Перевдягалися мовчки.

Ми багато чого того дня робили мовчки. Як раніше. Ми повернулися до осені, коли я шукав Хідана, аби уникати, а він робив усе можливе, щоб мені у цьому допомогти.

Вирушили вночі. Не знаю, куди, не знаю, навіщо, не пам’ятаю, як. Нічого не питайте, ба й навіть якщо будете, відповіді ви не отримаєте. Дорогою в нікуди я був безпорадним цуценям у руках долі-гицеля. Я не мав нічого, або ж нікого, хто міг би мене звільнити. Хідан спереду прискорив ходу; потроху вщухала вечірня хурделиця. Я дивився йому вслід, поки міг бачити за снігопадом. Потім сам пустив Вітерця галопом. Собачий холод стискав спину залізними лещатами.

Так ми й дісталися Сідар-Рапідса. Місто, в якому я щось усвідомив і дещо змінив. Але про все по черзі.

Як ви уявляєте собі мегаполіс після падіння світової цивілізації?

Ошмаття військових у ролі місцевого самоуправління зустріли нас на першому ж блокпосту. Я давно не бував у великих містах, Хідан, здається, узагалі ніколи. Він жив своє маленьке життя мародера у маленькому містечку мародерів і ніколи не думав, що колись з ним трапиться те, що відбувалося зараз. Ще здалеку ми почули, як кілька чоловіків у формі здивовано вилаялися. Я сплигнув з коня і сказав Хідану зробити те саме.

— Мовчи, — прошепотів я, — говоритиму я. Роби усе, що вони казатимуть. Не діставай зброю, якщо не накажуть.

Хідан ледве мугикнув, і я побачив, як на поводі побіліли його кісточки. Фантастичним чином я встиг відвернутися, коли він спіймав мене своїм поглядом.

Ми наблизилися до чужинців. Фактично, у цій ситуації саме ми були чужинцями. Фактично, я вважав чужинцями всіх, хто не Сакура, чи не Наруто, чи не Кенді, чи не хто-небудь, хто не хотів мене вбити. Хідан входив до числа перших.

— Ви хто такі? — Чорнявий чоловік перетягнув автомат зі спини собі на широкі груди. — Чого тут треба?

Голос у нього був неприємний. На нашивці було прізвище Довсон. Я подумав, підіймаючи з нашивки очі: “Якщо ми ще раз зустрінемося — прострелю йому довбешку”. Не те щоб це мало стати моєю ціллю. Я ж не психопат.

— Ми з Канзасу, хлопці, — підняв я руки. — Тільки не женіть в шию. Наше поселення оточили ці монстри, довелося тікати, куди очі бачать.

Майстер брехні та маніпуляцій. І як ви вірите всьому тому, що я тут розповідаю?

Інший військовий — Лейчич, здається; нашивка була брудною — переступив з ноги на ногу, аби заглянути Хідану за спину. Із самого заду стояв Ноелевий кінь. Чомусь у мене скрутило пальці ніг.

— А третій вам навіщо?

Я озирнувся, ніби забув про того коня.

— Так з нами ще один хлопець був, але… Його вкусили, — додав я, ковтаючи слину.

Хідан прокашлявся і заглянув собі під ноги.

Військові обвели нас уважним поглядом. Довсон запхнув автомат назад — це вже можна було назвати досягненням. Ним же можна було назвати й той факт, що на підході до блокпоста нас не сприйняли за бігунів. Або той, що ми відійшли від Інвайта на тридцять миль — і все ще були живі. Рація Довсона зашипіла, він повідомив про нашу присутність.

Блокпост за його спиною розвертався у сітчасту горожу вздовж, здавалося, усього міста. Ніби заклеєна газетами громадська вбиральня, зсередини вона була покрита ржавими пластами металу. Я вдивлявся у щілини між тими пластами й згадував. У Вашингтоні структура була надійнішою. В перший рік усі можливі ресурси пішли, аби звести цегляну загороду заввишки в три людини. У Чикаго ж ніякої огорожі не було, її просто не встигли побудувати. Захисну функцію там виконували найближчі до краю міста будинки, що їх як уміли заколотили дошками. А Інвайт узагалі спочатку обходився частоколом, поки не побільшало людей, щоб мати змогу порубати на матеріали найближчий прилісок і кілька стареньких хатинок.

Військові не зводили з нас очей. Хідан тупав на місці, то стискаючи, то розтискаючи повід свого коня, немов гумовий м’ячик. Я слухав, як під його ногами скрипів сніг.

— А документи у вас якісь є? — врешті не витримав Довсон.

Хідан відкрив рот, ніби хотів щось відповісти, але миттєво передумав. Я заплескав по кишенях.

— Нема, очевидно… Ми похапали перше, що було під рукою, — знизав я плечима, — які там документи?

Лейчич заглянув Хідану за пояс і витріщився на мене.

— І що ж це, пістолет теж був під рукою?

Хвіст хитнувся під поривом вітру, і я відчув, як потилицею крапля холодного поту затекла мені за комір.

— Це фамільний.

Грати дурня мені завжди було найважче. Довсон потягнув свій автомат наперед ліктем.

— А ти? — кивнув він на мене. — Зброя є?

— Та де там? Я ж кажу, що…

Я замовк, щойно за спинами військових відсунувся брезент. Навпроти нас зупинився високий чоловік, вищий навіть за Джо; він кивнув Довсону, потім Лейчичу, а потім почав уважно мене розглядати. За здорованем вийшла жінка. Я завмер.

Згадайте свою подорож до лісу з батьками. Батько сказав, що їхати потрібно рано-вранці, та на задньому сидінні ви чуєте, як ваша мати позіхає і каже, що в таку годину насправді можна було і не вставати. Просто ваш батько — затятий рибалка. І просто ваша мати — лінива, ні на що не спроможна жінка з двадцятирічною депресією, над якою батько морально знущається з першого року їхнього шлюбу, який відбувся лише з причини вашої у їхніх життях небажаної появи. Тож ви озираєтеся на безкрайній темний ліс. Небо ще сіре, рожевуватого відтінку; воно не встигло прокинутися до вашого від’їзду і тепер позіхає, як ваша мати, показуючи свої прозорі зуби-хмари. В якусь мить ви помічаєте на дорозі молодого оленя. Він заскочений зненацька автомобільними фарами. Ваш батько не справляється з керуванням, і автомобіль заносить в кювет. Димить капот.

Я був заскоченим зненацька молодим оленем.