Розділ 2. Хлопчисько

Я прокинувся через відрубану голову. Взагалі, я не спав, а голова не здалася мені настільки страшною, щоб назвати її жахіттям, але я все ж прокинувся. Рубі сиділа поруч за столом і щось від байди малювала в кутку карти. Я потер очі, глянув на неї та спіймав її сірий погляд з-під лоба. Не такий, яким мене могла нагородити Сакура або Кенді. Вона одразу ж його відвела.

— Ти плакав уві сні, — сказала Рубі.

Я провів пальцями по щоці й відчув вологу. Шкіра навколо очей стягнулася, губи потріскалися. Схоже, відрубану голову мені було дуже шкода.

— Чому ти не розбудила мене?

Рубі кинула олівець, в тиші будинку цей звук був схожим на постріл з дробівки. Вона підвелася і підійшла до дверей. Знову палити… Я б зараз теж від цигарки не відмовився. Ніхто не знав, звідки вона їх брала — справжні Лакі Страйк, тому що в Інвайті ніколи не бувало контрабандистів, а торік Рубі зламала ногу і відтоді не патрулювала. Здається, саме тоді вона і почала палити. Я ж почав палити, коли склав вступні екзамени. У кожного свій досвід.

Вона зупинилась у відкритих дверях і подивилася на мене, але мовчки вийшла. Згодом в будинку запахло димом.

Я озирнувся: під стіною стояло ліжко, однак стояло воно тут ще з часів смерті господаря, на якому він, певно, і сконав. Двері в кухню були щільно зачинені, зашторене віконце теж. Я вже взяв карту Рубі до рук, коли почув стогін з-за тих дверей.

Вам, напевно, цікаво, що з нею — з моєю коханою історією. Що ж, як виявилося, кохану історію звали Хіданом, проте японської він не розумів, тож взяв це прізвисько з якоїсь першої стрічної книги. Можливо, навіть сам його вигадав. Його кинули в цей будинок і сказали нам з Рубі за ним наглядати. У нас не було в’язниці, тому що винних карали іншими способами: змушували чистити стійла, місяцями прибирати в сусідніх будинках; загалом виконувати ту роботу, за яку в Інвайті зазвичай бралися позмінно. Але Хідан був чужаком. Нат навчила нас — всіх нас — поводженню з чужаками, і це були не самі захоплюючі уроки в моєму житті. Тож тепер Хідан сидів в цьому будинку і стогнав незрозуміло від чого.

Я насупився, обережно відвів шторку в бік і відчинив віконце. Хідан стояв на четвереньках, вхопившись за одежу на грудях. Я повів дулом Анаконди по меблям: всі шафки були відчинені, стіл відсунутий під стіну. Запобіжник тихо клацнув під легким натиском.

— Що з тобою?

Хідан не чув на те вухо, що підставив мені, на ньому яскравів кривавий рубець. Через хвилину мовчання він підняв на мене червоні очі, і його одразу ж знудило шлунковим соком. В мене здригнулася рука, коли я відклав Анаконду на стіл. Якщо вам все ще його не шкода, то і мені, певно, теж, однак мені було шкода Наруто два роки тому. Тож я розпакував Сакурові сандвічі, взяв кухлик Рубі з холодним чаєм, який вона не любила, і поставив їх на якусь дощечку, неважливо, яку, головне, що вона ковзала по підлозі. Під прицілом Хідан випив одразу всю чашку, а потім впав на бік і звернувся.

Востаннє він їв ще вчора, в шпиталі. Рубі не стала б віддавати йому свою картоплю з курятиною, а я ночами не голодував.

Через пів години ми з Рубі слухали сухе чавкання. Ще через годину — хропіт.

Ми теж спочатку не знали, чому саме він тут сидів. Кенді поклав перед ним карту, щедро зачерпнув лезом ножа кров з його щоки й сунув Хідану в зуби: якщо той відмітить бодай одне місце, яке не зійдеться з помітками на карті його дружка… Чомусь я впевнений, що ви знаєте, що буде. У всякому разі, можете здогадатись. Але Кенді не відправив групу одразу після допиту — не тому, що було темно, а просто за якихось причин. Ми з Наруто попалися, коли він виводив Хідана з будинку, тож тепер я сидів тут, а Наруто спав у своєму теплому і м’якому ліжку.

Я не роздумував, чому патруль ще не ходив по околу. Натомість під ранок Рубі з сигаретою в роті зайшла до будинку і пхнула мене, аби сказати, що патруль вже готовий відправлятися, а до нас йде заміна.

Ближче до вечора мене розбудила Сакура зі сну. Як виявилося, плакав я, тому що то була її голова. Реальна ж Сакура зайшла до мене і поставила на стіл дерев’яний ящик з гучним стуком.

— Прокидайся. — Вона торкнулася мого лоба, але одразу ж повернулася до ящика. Те, що я не відчув сигаретного запаху, здалося мені не просто дивним, — неприродним. — Патруль вже повернувся. Ти не повіриш, скільки всього вони знайшли в тих місцях. Одяг, взуття, ліки… Вставай, тобі варто на це глянути.

Я б радше глянув ще один сон (без голови, будь ласка. Дякую). Я сперся на лікоть, озирнувся, протираючи очі, але майже нічого не побачив; настінний годинник знову лежав на підлозі. Спросоння мені подумалося, що Сакура була в ПНБ. Ну, знаєте, ці думки, коли у вас функціонує не лише мозок, а і ноги, і руки, і зад, а потім виявляється, що мозок взагалі-то не функціонує зовсім. Але ні: Сакура викладала нові сорочки мені на стільчик, а на голові у неї була лише її голова. На щастя, не відрубана.

— Що це за речі? — Я деяк встав на ноги, клацнув світлом і заглянув до ящика. В ньому вже було пусто, однак в кутку стояла одна консервна банка. — “Шпроти в томатному соусі”. Скільки цій банці років? Десять?

— Не крути носом. Бери що є.

Я уважніше придивився до етикетки. Насправді датою виготовлення був День спалаху, через тиждень після якого зупинилися, певно, всі заводи світу. Ми загалом і не знали, що сталося з Європою, Азією… Австралією, наприклад. Вона була відрізана океаном від оточення і до інфекції. Якось я розмовляв про це з Наруто — він знає небагато, але радо ділиться своїми думками. Так от він вважає, що Австралія єдина змогла врятуватися і зараз зберігала свою чистоту під куполом, як в тому серіалі, що вийшов в червні. Ми з Наруто встигли глянути кілька серій. І я не казав, що він ділиться лише адекватними думками.

Знаєте, я майже впевнений, що сконала вся планета, бо ми не могли страждати самі.

— Вона зі Східної Європи, — поставив я банку на стіл і взяв до рук чоботи. Справжні шкіряні чоботи в дусі Дикого Заходу, але не обвішані дурницями, як у Волтера. Мене зацікавив їх насичений колір, шкода, розмір не мій — більші будуть. Я взяв одну з футболок, глянув на лицьову сторону і розвернув її до Сакури. Вона гмикнула.

— Не знаю, як на мене, ти більше схожий на Твайлайт.

Я взагалі не був схожий на поні, але що є, то є.

— Тоді забирай, — пхнув я Сакурі футболку до рук.

— Гей, а мені вона навіщо?

— У тебе волосся рожеве.

Сакура ще раз глянула на футболку, зітхнула і закинула її на плече.

— Браво, Шерлоку.

Коли я взявся за в’язаний светр, у двері кілька разів постукали, і через отвір вилізла голова Наруто. Він і дійсно виглядав стурбованим.

— О, Сакура, — Наруто зайшов і махнув рукою за спину. Його брови були заломлені, він пробігся долонею по шиї, — там, цей… Хіната каже, що хлопці знайшли фарбу для волосся. Не хочеш глянути?

Сакура запхала футболку з Пінкі Пай за пояс і зникла за дверима. Я глянув на Наруто, коли той перевів на мене неспокійний погляд.

— Що сталося?

— Ти тільки не злись.

Вас же теж починає злити ця фраза?

— Наруто…

Він напружено посміхнувся і виставив руки, ніби я був собакою, що от-от могла кинутися. Заперечувати немає сенсу: іноді в мене аж занадто бурхлива реакція, але стріляє вона так рідко, що навіть Наруто з його комашиною пам’яттю може пригадати всі рази, та ще й порахувати на пальцях. Я обійшов його і вийшов на вулицю. Була майже ніч, з-під мого носа з кожним подихом струменів пар. Довкола ще ходили люди, над головою світилися натягнуті гірлянди, замінюючи вуличні ліхтарі. Чомусь я думав, що діло було в Хідані, тому що ні разу ще чиясь поява в Інвайті не обходилася без трагікомедії. Якщо діло було в Хідані, значить, діло було в Кенді.

Пам’ятаєте, що я казав про мамцю Кенді? Дозвольте внести корективи.

Мамця Кенді було регулярним (жахливим) явищем. Прокидалася ця мамця у моменти загрози місцевим або коли справа стосувалася організації. Кенді не був лідером, не був навіть тим же організатором, він просто любив командувати, але стверджували рішення ми однаково всі разом. Тож я сподівався, що все було гаразд, і Наруто просто щось не зрозумів. Або невірно сприйняв. Або я все ж таки влип по самі шпроти в томатному соусі.

Я знайшов Кенді біля східних воріт: він щось бурхливо пояснював Мартіну, що висунув з віконця будки своє червоне обличчя. Пояснював, схоже, не першу хвилину.

— Гей, — я плеснув Кенді по плечу, — що тут у вас? — Чоловік окнув і відразу ж перемкнув свою увагу на мене, Мартін зітхнув і сховався назад до будки. — Що з тим дуб’юківцем?

— Шіко, я щойно про тебе згадував. — Як неочікувано. — Ходімо, є одна справа. Давай, не стій стовпом.

Кенді потягнув мене до стайні, з неї на темну вулицю випадало м’яке світло і валив теплий пар. Скільки пам’ятаю себе в Інвайті, мені завжди подобалося палити поряд зі стійлами: вони смердять, але в холодний сезон можна зігрітися. Я машинально дістав з кишені цигарницю і вибив рівненьку самокрутку, доки Кенді здоровався з усіма підряд вдесяте за день.

Він глянув на мене і відмахнувся від диму.

— Як довго мені повторювати, щоб ти не смалив цю хрінь біля дерева? — Напевно, до тих пір, доки не запам’ятаєш, що тут все з дерева? — Слухай, ти ж вже скільки сам живеш. Не нудно?

— Ні.

Я любив подрочити, якщо сон не йшов через думки, і готував раз в тиждень, перебиваючись Сакуровими сандвічами та Нарутовим ниттям. Читати при світлі до самого ранку, іноді палити, висунувшись в кухонне вікно. Спершу я жив з Наруто, але тільки-но ремонт в його будинку скінчився, він чимдуж від мене чкурнув. Мені не потрібні були сусіди.

Кенді по-особливому чмокнув, ви точно чули цей звук. Він означав: “А шкода…”, але повна його назва була “А шкода… Я б зробив не так”.

— Той хлопець, Хідан. Ми, коротше, вирішили поки що лишити його в нас. Зайві руки завжди потрібні, сам розумієш.

— “Ми” — це хто?

— “Ми” — це ми, Шіко, не гівнись на рівному місці. Дай-но мені цієї гидоти, — простяг Кенді руку, і я передав йому самокрутку. Він смачно затягнувся, примружився і видихнув дим собі в ноги.

— І як?

— Як лайно.

Ми якийсь час стояли мовчки. Кенді спостерігав, як повз нас проходили люди, іноді махав їм рукою або брався за поле свого рудого стетсона. Я докурив самокрутку і викинув недопалок в купу бруду, яку щойно вигребли зі стайні.

— Ну і він поки поживе в тебе. Дуб’юківець.

Я, певно, задовго вас до цього підводив. Радше було сказати про це ще тоді, коли до мене зайшла Сакура, або на самому початку. Але я пішов по тому шляху, який мені здався найкращим — шляху смерті, бо так воно і було в той момент, коли я почув слова Кенді. День перед цим здавався мені довгим, але цю мить я відчув як секундний вибух атомної бомби… Згоден, звучить драматично, однак розповідаючи вам зараз цю історію, я думаю, вибух атомної бомби однаково був би кращим варіантом.

Я пожалкував, що так рано викурив самокрутку.

— Ти зараз серйозно?

Кенді підняв на мене погляд, що лежав на моїх кросівках, і зробив вигляд “Мені шкода, але ти сам винен”. От тільки я ні в чому не був винен, і ми з вами це прекрасно розуміємо.

Його задобрили знахідки в Хіданових сховах. Він поклав руку мені на плече.

— Зрозумій: люди міняються. Цей хлопець теж вирішив змінитися, — по-дурному знизав плечима Кенді. — Він сказав, що не буде тобі заважати.

— А в мене він запитав?

— Я запитав в нього за тебе.

Це не так працює. Я скинув руку зі свого плеча.

— Ми зараз про одну і ту ж саму людину говоримо? Він мародер, Кенді. Ймовірно, і ґвалтівник теж. Уяви, чого він може наробити в місті посеред ночі… Якщо він почне задиратися, я смальну — і тоді не буде ні його, ні вікна в моїй спільні. Я попередив.

“Швидко здався”, — подумаєте ви. Просто я не міг йти проти Кенді… В сенсі, я міг спробувати морально відгризти йому голову, однак це нікому не було потрібно, та і я не така людина. Кричати теж не в моєму стилі.

Натомість я мовчки повернувся в будинок. Сакура вирішила більше мене не турбувати (якщо вона знала — вона вже на олівці), Наруто занепокоєно перебирав пальцями щербини по краєчку мого стола.

— Ну? Що там?

Він скочив з місця, я повільно схилився над столом. Хотілося викинути щось гидке, щоб Наруто потім розгрібав це ще тиждень як мінімум, але злитися на нього не було сенсу. Я відчував якусь неймовірну втому, і ви теж колись відчували її після бурхливої суперечки з матір’ю, або коли побачили, що вашого хлопця поцілував хтось інший. А ще, можливо, після того, як ви годинами плакали без перестанку.

Ні. Я не хотів плакати.

— Допоможеш мені прибратися в другій спальні?

Наруто був дурним, але не тупим. Він тихенько лайнувся і зняв піджак.

Хідан з’явився зарана. Виглядав він так само жахливо, однак я до останнього це ігнорував, розповідаючи, що в мене до чого. Палити навіть у вікно я йому заборонив, сказав, що готувати будемо по черзі, і назначив генеральні прибирання кожні два тижні. Як ви вже знаєте, кожні два тижні не прибирав навіть я, але Хідан радо на все погодився. Загалом він лише мугикнув, однак я сприйняв це за ось те “радо”. Він поставив ящик з речами й закрився в кімнаті.

Я чув, що він спав і голосно розмовляв уві сні. Першим на черзі в готуванні став я.

І, знаєте, я не був незадоволеним. Загалом я був, але не в цьому випадку. Хідан був тихим сусідом, як Саске в часи універу. Він їв, спав і раз в три дні займав душ, на що Наруто сказав, що до Інвайту він, певно, міг не митися з місяць. Я теж так думав. Стосовно себе Хідан не був круглим чепуруном, але дотримувався встановлених правил. Через тиждень після його приходу мені наснився великий слухняний пес, і чомусь уві сні я був певен, що його звали Хіданом. А ще Хідан майже ніколи не бував в будинку. Я не брав до уваги, однак знав, що він йшов ще коли на небі не було сонця і повертався, коли воно вже зникало; вихідними він спав до обіду. Обід в моєму домі приходив з третьою годиною.

Звучить так, ніби пройшов вже рік, правда? Насправді минуло лише пів місяця, але йшла ця половина довше, ніж було насправді. Я відвик жити з кимось іще.

Гаразд, впевнений, що це нудно: слухати про бандита в моєму будинку, тож я розповім вам про вечір кіно, котрий щомісяця влаштовують в Інвайті. Ідея ця прийшла ще Нат.

Першого літа в поселенні вона відіслала мене і Ноеля в патруль. Склавши два і два, ви вже могли зрозуміти, що саме тоді ми й почали один на одного плюватися, але історія не про це. Історія про те, як я натрапив на хлопчиська в сукні. Було спекотно, що не скажеш про сьогодні; ми вирішили перечекати градус в ательє посеред американської пустелі. Ніхто поняття не мав, навіщо його тут поставили, можливо, це був сімейний бізнес, хто знає. Ми лишили коней на ґанку і скинули рюкзаки, в кілометрах навколо не було жодної живої душі; ательє збереглося таким, яким його і покинули. Ноель відразу плюхнув в пильне крісло і закрив очі кепкою. Він вже тоді до нестями дратував мене; я глянув на нього, але мовчки піднявся з примірювальної в майстерню. Ледве я відчинив двері, як на мене ринула зграя молі, що з роками тут влаштувалася. В майстерні залишилася купа одягу, однак перебирати його не було сил, так що я просто витріщався на всі ті вишукані костюми й одягнені манекени — ательє було дорогим. В комоді я знайшов купу дрібниць: фотокартки, “їжачки” з поролону, багато ножиць і одна-єдина вимірювальна стрічка. За комодом виявилась лазівка. Вона вела до драбини на дах, тож я витягнув Анаконду і піднявся, однак дах виявився абсолютно в біса порожнім. Я стягнув револьвер з запобіжника — ви вже знаєте, як це робиться — і повів ним по всьому, що бачив, але тут дійсно нічого не було. Крім, напевно, старого кривавого сліду на підлозі: він вів до стіни з крихітним трикутним віконцем, яке заросло павутиною. Під ним лежала давно мертва дитина. Хлопчисько в сукні. Він не був інфікованим, не був навіть вбитим, просто його сукня якось просякла кров’ю, або він такою її вдягнув. Хлопчисько міцно тримав в руках згорнутий вчетверо папірець, і мені ледь вистачило сил, щоб розщепити його кістляві долоні.

“Ма,

Я в курсі, що ти зараз з татом. Я знаю, він відвіз тебе до хороших людей. Дядько Реймонд сказав мені не виходити назовні, бо там божевільні. Знаєш, він і сам трохи божевільний. Не такий, як ті, що на вулиці, але він теж ходить по колу і щось бурмоче собі під ніс. А коли я попросив його приготувати мені бургер, він на мене нагримав. Ма, я зголоднів, але я дочекаюся, коли тато привезе тебе назад вже з сестричкою і ми разом поїмо. Дядько Реймонд не бачив, але я взяв сукню, з якої тато тебе переодягнув. Ма, я хочу, щоб ти розповіла мені, чому вона в крові. Мені страшно за тебе. Але я знаю, що з тобою все буде добре.

Це Тім”, — було написано кривим почерком. Я перевернув папірець тремтячими руками. — “Блін, потрібно буде сказати дядьку Реймонду, щоб надіслав тобі цього листа. А ще в його майстерні є купа дисків і телек! Не знаю, чи є в тебе там телек, але я надішлю тобі нових “Трансформерів”. Покажеш сестричці”.

Він помер від голоду. Хлопчисько. Він просто сидів тут, а дядько Реймонд забув про нього; через тиждень він заснув і більше не прокинувся. Дітям складно переносити голод, особливо без води. Тім боявся спуститися в пошуках їжі, бо дядько Реймонд наказав йому не виходити назовні. Сестричка Тіма була викиднем.

Жорстокість цього світу була в таких деталях: в хлопчиську в сукні, в пилові і павутинні. В Ноелі, що дрімав в кріслі під кепкою. В зруйнованих природою будівлях і їх мертвих мешканцях. В спеці, в холоді, у вогкій землі. Я знаю, ви відчуваєте її, по-своєму, але відчуваєте, — жорстокість світу.

Я натягнув куртку на заляпану футболку; сьогодні був черговий вечір кіно, на черзі стояли воєнні драми. В Інвайті була старенька автомийка, яку з часом обладнали під кінотеатр: знайшли в Давенпорті проєктор, перефарбували під нього стіну в сніжний білий, поставили дивани. Зараз на них містилися десятки закоханих парочок, і я бачив, як Сакуру від них вернуло. Вона не довго просиділа — зникла після першого фільму, мені ж просто було нудно.

Я зачинив за собою двері, став під молодий горіх і закурив. Хідана, на диво, теж запросили: він сидів в кутку позаду всіх і уважно спостерігав за подіями на екрані. Я помітив його на вулиці.

Всі містяни зараз були тут, без перебільшень. В домівках було пусто, спали новонароджені діти, береглася зброя, старенька техніка. У Хідана була величезна можливість сперти чиюсь рушницю, вбити сторожів і втекти. Але ж ні, він продовжував вештатися тут вже третю суботу: старанно працював в теплицях, прибирав в стайнях, мив за собою посуд і витирав пил. Невже він дійсно цього хотів? Жити спокійним життям, як це робили ми. Я покликав його, і лише потім виринув з думок.

Він обережно забрав з моїх рук запропоновану самокрутку. Став поряд, затягуючись.

— Ну і… — Чесне слово, я не хотів заводити розмову, але мої бажання йшли проти мене. — Як тобі тут?

Хідан здригнувся, але мугикнув у відповідь, мовляв, прекрасно.

— Кенді ще добре тебе прийняв. Твоєму дружку не пощастило.

Мені хотілося його залякати. Щоб він навіть не думав красти рушницю, стріляти сторожів, тим паче тікати. Як він вже тут, дороги назад немає.

Я уважно на нього глянув.

— Знаєш, ми звичайні люди, — затягнувся я. — Ходимо в патрулі, вирощуємо овочі, одружуємося і заводимо дітей. Якщо тобі подобається подібна перспектива, як бачиш, ми тобі раді. Якщо ні — можеш одразу застрелитися, тому що Кенді, — я кинув самокрутку на землю і туди ж видихнув дим, — так просто тебе не відпустить.

І я пішов.