Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Ми зупинилися, тому що Ноель почув звук запобіжника — ні за що у світі він не сплутав би його з чимось іще. Його батько був мисливцем, і Ноель стріляв ще змалечку. Підтвердити це, однак, він нічим не міг, лише своїми розповідями, тому я йому і не довіряв. Хідан вийшов за межі стежки й став біля мене. З присутніх я не довіряв нікому.
Вітерець переступив з копита на копито; Ноель не повертався до мене — він знав. Хідан зіскочив з коня, коли я голосно ковтнув слину. Здається, по скроні в мене потік піт. Він теж помітив і тепер знав.
— Злізь, — тихо сказав я і знову ковтнув слину. Ноель підняв руки, немов здаючись. — Злізай.
Він повільно перекинув ноги на один бік і сплигнув на землю. Рука Хідана лежала на поясній кобурі, яку йому дав Кенді. Мені й бачити цього не потрібно було, щоб знати. Я зіскочив на землю слідом за Ноелем, не опускаючи револьвер.
— Зніми рюкзак.
— Якого хріна?
Я підійшов ближче, Ноель це відчув.
— Я сказав, знімай рюкзак.
І він дійсно почав знімати рюкзак. Він знав. Він все, бляха, знав. В мене тремтіли руки й цокотіли зуби. Сім років тому таке могло бути зі мною перед побаченням або важливим екзаменом: моє серце билося, і всі внутрішні органи билися разом з ним. Я був червоним, неначе наївся гострої локшини, а по скроні так само тік піт. Я повільно видихнув через ніс. На моєму місці ви б теж спробували видихнути, але у вас нічого б не вийшло, тому що у мене нічого і не вийшло. Руки не переставали тремтіти, тож я міцніше стис револьвер.
Ноель кинув рюкзак на сніг, і я глянув на Хідана.
— Забери у нього пістолет.
Хідан підняв куртку Ноеля на спині та витягнув з кобури начищений Геклер. Він кинув його на рюкзак, я махнув револьвером.
— Зніми з нього куртку.
Ноель хотів було опустити руки, щоб розстібнутися самому, та Хідан став до нього обличчям. Я побачив, як він подивився на нього — ви б в житті не забули цей погляд, а потім він перевів його на мене, і револьвер в моїх руках здригнувся, сильніше, ніж було до цього.
Хідан зайшов Ноелю за спину і різким рухом стягнув з нього куртку, потім відтягнув горловину светра, так, що ми обидва побачили його хребет. Разом з хребтом ми побачили укус.
Відчуття, коли я зміг розгледіти той укус, було схоже на зраду найкращого друга. Я ненавидів Ноеля Голма. Я вважав його пихатим, задавакуватим і аж ніяк не своїм найкращим другом…
Знаєте, а він же вчив мене стріляти.
Кілька місяців підряд ми ходили в поле біля Інвайта, щоб не лякати місцевих дітлахів. Джо встановив там мішені, примітивно розставлені та примітивно пофарбовані, Моллі дозволила взяти в неї кілька старих залізних бочок. Ще на початку я брав пістолет і стріляв сам — виходило погано. Потім я знайшов револьвер, вичистив його і погодився на Ноелеву пропозицію навчити. Почало виходити краще, але Ноель був жахливим учителем: з кожною помилкою він придумував мені нове лайливе прізвисько. Ким я в нього тільки не був… Проте за кожне пряме влучання я отримував похвалу. Він не міг скласти собі ціни; поводився, неначе суворий батько. Мене це смішило, однак сміявся я подумки. Навіть в ті моменти я його ненавидів.
— Шікамару…
— Як давно тебе вкусили?
Ноель опустив голову і лайнувся. Я спробував уявити вираз його обличчя, однак в очах чомусь стояли сльози, тож я полишив цю справу. Певно, мороз був аж занадто лютим, і слизова не витримала. Цьогорічна зима обіцяла бути жорстокою.
— Вночі. Тоді…
— В Центердейлі? — Я не витримав і опустив револьвер. — І ти мовчав?
— А що мені потрібно було робити?!
Він різко розвернувся і натягнув одяг назад, махнув руками, стис губи. Здавалося, він теж переживав зраду найкращого друга.
— Одразу ж здатися, щоб ви двоє мені голову продірявили? А зад мій поцілувати не хочеш? — Він приставив середній палець до мого лиця. — Я ще нормальний. Нормальний!
— За добу кордицепс перетворить твій мозок на опеньок, — тихо сказав Хідан. Він не дивився на Ноеля.
— Що ще скажеш, генію?
Хідан одним рухом витягнув з кобури пістолет і приставив його до Ноелевої голови. Ми обидва здригнулися, Ноель знову підняв руки, але цього разу здавалося, що він захищався. Я міг його зрозуміти: Хідан не був тією людиною, від якої хотілося отримати кулю. Радше буде сказати, від Хідана взагалі нічого не хотілося отримувати.
Я обережно відгородив рукою дуло від Ноеля. Хідан подивився на мене — він не розумів.
— І що, ти плануєш повернутися з ним назад? — В мене впилися його яскраві очі. Мені закортіло вирізати їх ножем, бо здавалося, відведи я погляд, — вони зроблять в мені дірку.
Ні, я не хотів, аби Ноель повертався. Ніхто з нас цього не хотів, проте Ноель найменше.
Ви їдете у вагончику по скелястій трасі американських гірок, поряд з вами найкращий друг, або кохана людина, або ж взагалі ваша мати. Вагончик різко злітає з рейок, і ви опиняєтеся у повітрі. Земля далеко внизу, а хтось, кого ви там уявили з ваших близьких, в небезпеці. Як ви вчините? Правильно: міцніше стиснете поручень вагончика, тому що вижити за будь-яку ціну — непереборний людський першоінстинкт.
Врешті-решт, я глибоко вдихнув холодне зимове повітря.
— Зробимо інакше.
Я повернув Ноелю пістолет і рюкзак, обтрусивши той від снігу.
“Зробимо інакше” полягало у тому, аби відправити Ноеля у Вест-Бранч. Подумайте самі: ми повернулися з Центердейла ні з чим. Усе, що знайшов я, — нічого, все, що знайшов Хідан, — стара аптечка пенсіонера. І все, що знайшов Ноель, — це проблеми нам на голову. Здавалося, меж моєї до нього ненависті не існувало.
Перед нами лежала дорога до траси, якою я і Хідан замкнули Ноеля посередині. У нього був такий вираз обличчя, ніби ми й справді тримали його за в’язня чи, щонайменше, психічно хворого. Хворим він був, але укусу, як на мене, це не стосувалося. Інертно розхитуючись на коні, я думав, чи справді Хідан був проти Ноелевого повернення в Інвайт. Я не знав ні його мотивів, ні рушійної сили, що ним керувала. Очима я відшукав його спину далеко попереду. Він був найтемнішою ланкою цієї історії.
Ми стали під мостом. На карті чи то Кенді, чи то Кеті широко закреслила Вест-Бранч, і з-під чорного блискучого хреста я бачив лише частину шляху, яким ми йшли. У всякому випадку, не важко було здогадатися, що зупинилися ми прямо посеред міжштатної автомагістралі. Таку важко не помітити. Я підняв погляд з карти й глянув уперед, кудись в бік Небраски. Якби ми цієї ж миті взяли прямий курс на якійсь тарадайці, зупиняючись лише, аби зливати паливо з машин на стоянках, то вже за тиждень гріли б боки на каліфорнійських пляжах… Я озирнувся на Ноеля, чиї очі вже почервоніли, і подумав, що найкращою відпусткою для мене стане повернення в Інвайт. Цілим і неушкодженим. Ну хоча б цілим.
Наші з Ноелем погляди зустрілися, я не хотів припускати, що востаннє, і він пішов. А далі… Далі ми чекали.
Автомагістраль умовно розділяла місто на дві частини: та, куди попрямував Ноель, була більшою і, ясний хрін, небезпечнішою. Хоча знати, що відбувалося там, куди йшли ми, я теж не міг. Ні я, ні Хідан. Він йшов поряд, пильно оглядаючи околиці. Час від часу його очі зупинялися на мені — я відчував це спиною, потилицею, правим плечем, але озиратися не поспішав. А ще я відчував, що на язиці у нього крутилося якесь питання, та відповідати на нього я теж не палав бажанням. Він грав зі мною у гру. Правила прості: дивися, але так, щоб не бачили; питай, але так, щоб не чули. І ця гра довго переслідувала мене, аж допоки попереду ми не угледіли клікера. Він з’явився посеред засніженої дороги ніби з повітря і тепер нетерпляче озирався на всі боки. Вітерець відчув недобре, затамував подих (чи вміють коні взагалі затамовувати подих?), і я скористався цим моментом, аби злізти на землю й підкрастися до інфікованого. Тіло виявилося легким.
Роками жодна жива душа не ступала в це богами забуте місце. Чи можна було нас з Хіданом вважати живими душами?
Першими впали в очі порожні автостоянки. Одна біля МакДо, біля того, що від нього лишилося; одразу ж навпроти — паркінг піцерії, за ним стоянка типового американського мотельчика. Вест-Бранч виявився тією ще дірою. Я пройшовся кількома автомобілями, навіть злив трохи старого й смердючого бензину. Сам я в ньому не розбирався, а от Джо зміг би дати цій термоядерній зброї раду. Хідан покликав мене десь здалеку, і я помітив його аж біля мотелю. Коли я підійшов ближче, він повів мене до однієї зі стареньких вантажівок, а коли опустив стулку, з нього посипалося сіно.
— Мотузки полопалися, — підняв він зі снігу якийсь шнурок, — і в спеку трава розлізлася.
— Вау, ти й справді геній, — кинув я і заліз всередину, аби витовкти з вантажівки кілька безформних тюків, цокаючи язиком. До моїх ніг одразу ж зійшлися коні.
Кращого привалу годі й було шукати. Дякувати Хідану за те, що той просто знайшов підхожу вантажівку з потрібним вмістом, було безглуздо, але водою я його пригостив. Ми задерли тент — і разом відключилися.
Сон був неглибоким, я б навіть сказав, що просто від’єднав від мозку все, окрім слуху, тому зараз вже й не згадаю, чи снилося мені тоді щось. Ба і якщо снилося, якого роду психоделічний мультик це був я теж вам не скажу. Крізь заплющені очі я бачив, або відчував, як підіймалося сонце. Зимове сонце — такий парадокс, знаєте. Ви можете стояти під ним годинами, вбирати в себе вітамін Д по максимуму, а потім ви повертаєтеся додому, де падаєте на ліжко і починаєте нестримно ридати. Правило дешевих батарейок: працюють вони погано, але ж краще з ними, аніж навпаки.
З дрімоти мене вирвало далеке шурхотіння. Щойно розплющив очі, сонячні промені, що відбивалися від снігу, осліпили мене. Я виглянув з-під тенту, прикриваючись рукою, але ще кілька секунд нічого не бачив, поки не вихопив крізь пальці силует на коні. Від вантажівки він був ярдів за тридцять. До коня щось було причеплено, та що саме мене тоді чомусь не хвилювало. За мною прокинувся Хідан і моментально вистрибнув з кузова. Він дістав з-за поясу пістолет і взяв Ноеля на приціл. Так, то був він. Хто ж іще? Огидного білого чуба не угледів би хіба що сліпий. Ноель не хитався і не сопів, він все ще здавався таким само нормальним хлопцем, наскільки Ноель Голм взагалі міг бути нормальним.
“Якщо продовжиш просто стояти, пістолет ніколи не ляже, як треба”.
Звук запобіжника з боку Хідана в голові відбився голосним відлунням. В той момент вона була порожньою, що старенький ангар обабіч дороги.
“Витягни руку, бо вцідиш по носі, а віддуватися потім мені”.
Ноель легенько потягнув на себе повід, і кінь зупинився. Втрьох ми стояли так хвилинами, аж поки подумки цифра не добігла семи.
«В небо цілишся, йолопе!»
Я прислухався до тиші навколо і, перш ніж Хідан вистрелив, розчув крізь неї видих:
— От же бісів…
Тіло Ноеля Голма бездушно впало з переляканого коня.
Моя голова повисла на плечах. Під тиху Хіданову ходу я сів і взявся терти лице брудними рукавицями. Чистішим воно після цього не стало, лиш розмазав нежить і сльози по щоках. Підходити до тіла не хотілося. Здалеку я спостерігав, як Хідан намагався втихомирити коня і відв’язати від нього багаж. Врешті-решт, довелося виплигнути з кузова.
Від Ноеля смерділо. Чули коли-небудь, як смердять небіжчики? Насичений, їдкий кисло-солодкий запах. Скажете: “Він же щойно вмер”, та навряд чи я зможу адекватно пояснити вам, чому інфіковані кордицепсом після смерті вже мають цей огидний сморід. Можливо, насправді це й не той сморід, що колись його чули ви. Просто опускати демографічні показники заражених мені, вже так сталося, доводилося частіше, ніж здорових людей. Носком чобота Хідан підібгав Ноелеве лице вниз, але кращою картина від цього не стала. Велика червона пляма розповзалася від його тіла, зачіпаючи наше взуття. Різкий контраст кольорів лякав коня, що вже казати про мене, тож ми затягли Ноеля в найближчу купу снігу й присипали його соломою. Хтозна, як швидко граки-інфіковані могли злетітися на свіжу мертвечину; прощатися часу не було.
Хідан прив’язав до свого коня один з громаків з привезеними припасами, я взяв інший, і ми пустилися якомога далі від Вест-Бранча.
Того дня я повинен був зупинитися, аби обдумати все, що сталося. Сонце світило аж занадто яскраво, повітря облизувало шкіру, лишаючи на ній крихітні порізи. Ми поверталися в Інвайт тією самою магістраллю. На розвилці до кемпінгу, давно покинутого і тричі перевіреного нашими патрульними, нам лиш потрібно було повернути в інший бік. Шум за нами тягнувся нестерпний, і я постійно озирався, аби знову і знову не бачити жодного зараженого. Зате виразні криваві сліди від Ноелевого коня переслідували нас ще кілька десятків ярдів.
Піднявши голову, я нарешті помітив тонкий струмінь диму — Моллі сьогодні пекла. А коли мої очі опустилися нижче, я сповільнив ходу, і Хідан зупинився за мною. Коло Інвайта вешталася зграя інфікованих. Це була саме та зграя, яку ми вивели з Центердейла, тільки здавалася вона тепер набагато більшою. Всередині щось стислося, чи перевернулося. Можу сказати лише, що органи тієї миті у мене точно були не на місці.
Я почувався так, ніби мене могло знудити у будь-яку хвилину. Звісно, люди Інвайта мали змогу постояти за себе: у них були зброя, коні, вогонь і пів сотні чоловіків. Але чи було мені від цього легше?
Хідан перевів на мене свій жалібний погляд (який талант пропадає), але я не глянув у відповідь. Натомість я ковтнув, намацав на стегні Анаконду і витягнув її над головою дулом догори. Зараз мені більше смішно, аніж злісно, з того, як Хідан захвилювався в ту мить.
— Чекай-чекай, — він потягнувся до моєї руки, — ти що робиш? Ти їх до нас хочеш витравити?
— Один раз спрацювало. — Я глипнув на нього.
— Їх було у два рази менше!
Дітей вчать, що хвалитися погано, але я вже давно не дитина, тож от що скажу: в мене завжди все було схоплено. І коли хтось якорем тягнув мене в моїх планах вниз, назад чи куди там ще можна було тягнути, я починав дратуватися.
Я змінив ціль з повітря на Хідановий лоб.
— Може, тоді сам підеш і розберешся з ними?
Він на секунду звів очі до дула, потім знову подивився на мене, але так нічого і не сказав. Я тихенько лайнувся — “Ото ж бо й воно” — і зробив постріл у повітря. За ним ще і, здається, ще один, аж поки частина інфікованих не почала рухатися до нас. Інша частина хаотичним ланцюжком потягнулася слідом, і я поволі почав відводити коня в бік.
— Ну і куди тепер? — Хідан не зводив погляду зі зграї. — Прямим рейсом в Лас-Веґас?
Що йому відповісти, я не знав, однак розмова тоді й без того не йшла. З’явилися, знаєте, нагальніші справи.
Ми пустили коней галопом. Скільки миль нам потрібно було пробігти, аби відвести зграю на безпечну для Інвайта відстань, я не знав. На щастя, шум від громаків не давав інфікованим можливості відірватися. Перед очима розпливалася карта, яку я не міг дістати й просто згадував. У мене все було схоплено. Все було схоплено.
Далеко попереду знову постав Вест-Бранч.
— Обійдемо? — голосно запитав Хідан.
Ні хріна. Або ми загубимо зграю на половині шляху і вона знову повернеться до тепла і запаху їжі, або заведемо її в місто.
— У тебе, блять, клепка не на місці! — прокричав він, коли я запропонував повернутися у Вест-Бранч. В чомусь він мав рацію. — Там же купа таких самих виродків!
— Якщо заведемо їх у місто, зможемо відірватися!
Я спіймав його широкий насуплений погляд. Здавалося, очі у нього от-от полізуть з орбіт; він хотів хитнути головою, як це завжди робили мої батьки.
— Ти йобнутий, — я прочитав по його губах.
Ось так. Я — йобнутий.
Ми вчинили так, як я того і хотів. Ми завели зграю у Вест-Бранч і почали петляти вузенькими вуличками. Дорогою нам і справді зустрілася пара заражених, але, повірте, це було ніщо у порівнянні з цілим натовпом. Будівлі проносилися повз, бо сповільнювати ходу я не дозволяв. Вест-Бранч здавався недоторканим. Можливо, я б і сам міг сюди піти, і тоді всього цього не було б. Цього всього не було б ще і якби я з самого початку відмовився йти з Ноелем в патруль. Чи все ж з Хіданом? Він швидко пересувався поряд, я міг бачити краплю поту на його щоці.
Помах крил метелика в Бразилії спричинить смерть трьох людей в Айові.
З Вест-Бранча нам вдалося вийти майже без хвоста. Хідан звернув у поле, і цівка клікерів загубилася. Однак громаки, на жаль, теж. Я навіть не встиг напхати рюкзак припасами; мої та, ймовірно, Хіданові вже закінчувалися. Ми планували провести лише одну ніч за містом. Одну в біса єдину ніч.
День наближався до вечора, та мене це не хвилювало. Довга їзда ледь не збила мені яйця у яєшню, тож я сплигнув з Вітерця і просто вів його поряд. Я навіть не дивився, куди йду. У мене боліли спина, ноги, зад, але найбільше — голова. Якби вона вибухнула, ні на Хідана, ні на коней не трапило б жодного шматочка моїх мізків, бо їх там попросту не було. Вони запеклися і вигоріли ще на підході до Інвайта. Нам варто було зупинитися і зробити привал, але навкруги була сама лише американська пустеля.
Потім Хідан різко потягнув на себе повід і свиснув, коли я продовжив йти далі. Він витягнув вперед руку, і я прослідкував за цією траєкторією. Мені знадобилося кілька секунд, аби зрозуміти. Я підійшов і гепнув по одній з ніжок, на якій висіла засніжена табличка “Айова-Сіті”. Озирнувся на Хідана, якого ледве було видно крізь хурделицю, що зачиналася під вечір. Я мовчки осідлав коня і рушив у бік міста, не знаючи, чи прямуватиме Хідан за мною.
Це ви бачите його як людину, яка носить в собі якийсь хитрий план, чи всі знання світу про виживання, чи щонайменше грандіозну підкованість у колабораційній діяльності. Просто тому, що я по-іншому його не бачив.
Очі почали злипатися, і кілька хвилин я вихоплював дорогу шматками, поки не почув Хідановий клич. Я озирнувся — він простягнув мені мотузку, якою я абияк перев’язався.
Мені потрібен був час, аби усвідомити, що всі колаборанти давно вже мертві.
Насувалися сутінки, холод дужчав. Потрібно було вести нас уперед, але оцінювати ситуацію я вже не міг. Кілька кінцівок, по типу правої ноги та рук, я, здається, не відчував. У всякому разі, самі собою вони не ворушилися. Вітерець піді мною постійно хитався — мене нудило, — задираючи копита над кучугурами снігу, аби одна за одною втоптувати їх у землю. Єдине, що тримало мене на ньому, була мотузка. В якийсь момент прийшло усвідомлення, що Хідана не було ні чутно, ні видно. Я зупинився і роззирнувся, але нікого не помітив. Вчепився задубілими пальцями в мотузку і смикнув її один, два рази. Та вона просто впала на сніг.
Я спробував протерти очі — ні хріна не вийшло. Відкрив рот, однак голос кудись зник. Так я простояв, дивлячись у всі боки, хвилин десять. Щосекунди мене хилило до сну, повіки опускалися все повільніше і не підіймалися все довше. Деяк мені вдалося намацати на плечі ліхтарик: я клацнув ним, і завірюха довкола кілька разів мигнула. Те, що в цій завірюсі я угледів з десяток жовтогарячих вогнів, зовсім не здалося мені дивним. Якби переді мною в той же момент постав хтось із моїх знайомих, або виповзла зі снігу величезна кобра, як це, знаєте, буває в Айові, я б теж не здивувався. Після смерті Ноеля Голма нічому вже було дивуватися. Вогні заворушилися, рухаючись у мій бік, і за мить мене на коні оточила зграя зайців. Ріка диких сірувато-білих зайців. Якби знав, я б сказав вам, що вони там забули. Здавалося, опусти я руку — і зможу відчути шерсть, зачепити пару їхніх довгих прозорих ехолокаторів. Мене потягнуло вниз. Я перехилився через стегно і спробував торкнутися зграї долонею, але голова виявилася важчою за зад — і я просто звалився з коня.
Ймовірно, так я і заснув.